Віоланта квапилася далі. Прохід крізь башту, ще одне подвір’я. Псарня, на стінах зображено сцени полювання, а передусім усюди чути хлюпіт хвиль, такий далекий і все-таки близький. «Звичайно, Віолантина мати любила птахів, — думав Мо. — Вона хотіла мати крила, як і вони. Мабуть, вона та її сестри просто марили тим, щоб полетіти геть, коли залізали до кліток і чекали, щоб їхнє гарне вбрання вкрило пір’я».

Мо було важко на серці, коли він думав про трьох самотніх дівчат, а проте він охоче показав би Меґі клітки й намальованих птахів, єдинорога й дракона, залу з тисячею вікон, ба навіть неприступний міст, що, коли дивитися на нього згори, ніби ширяв над водою. «Про це все ти розповіси Меґі», — казав він сам собі, наче слова могли стати правдою, якщо не сумніватися в них.

Ще одні сходи, ще один надбудований міст, мов тунель, що витає між баштами. Двері, перед якими зупинилася Віоланта, було пофарбовано в чорний колір, як і всі двері в замку. Дерево набубнявіло, і Віоланта, відчиняючи, була змушена впертися плечем.

— Це страхітливо! — мовила вона і мала слушність. Мо небагато міг роздивитись у вузькому, довгому приміщенні. Тільки два вузенькі вікна впускали трохи світла й повітря, але якщо він не бачив, то добре чув носом. Книжки, мов дрова, лежали стосами попід вогкими стінами, а холодне повітря так тхнуло цвіллю, що Мо був змушений затулити рукою рот і ніс.

— Дивися! — Віоланта схопила найближчу книжку й зі сльозами на очах простягла йому. — Отакі вони всі!

Мо взяв книжку з її рук і спробував розгорнути, проте сторінки склеїлися в одну чорну грудку, що відгонила пліснявою. Цвіль укривала зрізи книжки, мов шумовиння. Вона майже з’їла палітурку. Мо тримав у руках уже не книжку, а її труп, і якусь мить із нудотою думав, що книжці, яку він оправив Змієголову, судилася така сама доля. Може, і вона вже в такому страхітливому стані, як і ця? Навряд чи, бо інакше давно б убила Змієголова і білі жінки не простягали б рук до Меґі.

— Я передивилася дуже багато. Жодна не збереглася краще! Як таке могло статися?

Мо поклав знищену книжку до решти.

— Що ж, хоч якою була колись бібліотека, боюся, в цьому замку немає безпечного місця для книжок. Навіть якщо ваш дід спробував забути про озеро за мурами, воно тут. Повітря таке вогке, що книжки почали гнити, а оскільки ніхто не знав, як їх можна врятувати, їх позносили до цього приміщення, сподіваючись, що вони тут швидше висохнуть, ніж у бібліотеці. Прикра помилка. Вони, мабуть, були варті цілого багатства.

Віоланта зціпила вуста й погладила рукою поточену палітурку, наче востаннє гладила по шкурі мертву тварину.

— Мати розповідала мені про бібліотеку набагато докладніше, ніж про все інше в цьому замку! На щастя, вона взяла деякі книжки з собою до Сутінкового замку. Більшість їх я потім перевезла до Омбри. Одразу після свого приїзду я просила свекра забрати й решту книжок. Зрештою, цей замок тоді уже кілька років як покинули. Але хто дослухається до восьмирічної дівчинки? «Забудь про книжки і замок, де вони стоять, — казав він мені щоразу, коли я просила. — Озерний замок — аж ніяк не те місце, куди я пошлю своїх людей, навіть задля найкращих книжок у світі. Ти що, не чула про риб, що їх твій дід розвів у озері, і про вічний туман? Не кажучи вже про велетнів». Наче велетні тієї пори вже не пішли багато років тому з цих гір! Який він був йолоп! Невситимий, нетямущий йолоп! — Лють позбавила її голос смутку.

Мо озирнувся. Від думки, які скарби колись ховалися тут у нині гнилих оправах, його нудило більше, ніж від смороду цвілі.

— Ти вже нічого не можеш зробити для цих книжок, правда?

— Ні, — похитав головою Мо. — Від цвілі немає ліків. Хоча ви казали, що ваш батько дібрав якогось способу. Ви часом не знаєте, який він?

— Знаю. Але він тобі не сподобається. — Віоланта взяла до рук одну з зіпсованих книжок. Її ще можна було розгорнути, але сторінки розпадалися в її пучках. — Книжку з чистими сторінками він занурив у феїну кров. Кажуть, якби цей засіб не подіяв, він спробував би людську кров.

Мо здалося, ніби він бачить, як чисті сторінки, зшиті його руками в Сутінковому замку, вбирають кров.

— Страхіття! — здригнувся він.

Віоланту вочевидь розвеселило, що Мо могла вразити така сміховинна жорстокість.

— Мій батько був змушений змішувати феїну кров із кров'ю вогненних ельфів, щоб вона швидше сохла, — незворушно вела вона далі. — Ти знаєш, що їхня кров дуже гаряча? Гаряча, мов рідкий вогонь.

— Справді? — перепитав Мо здушеним від огиди голосом. — Сподіваюся, ви не плануєте спробувати застосувати до цих книжок той самий рецепт? Повірте, їм він уже не допоможе.

— Як скажеш.

Йому справді тільки здалося, ніби в її голосі він почув розчарування?

Мо обернувся. Він уже не хотів дивитися на мертві книжки. Так само, як і не хотів думати про напоєні кров’ю сторінки.

Коли Мо вийшов з дверей, від розмальованої стіни коридору відокремилася постать Вогнерукого. Майже створювалося враження, ніби він знову вийшов із книжки.

— Чарівновустий, ми маємо гостя, — проказав він. — Але не того, якого сподівалися.

— Чарівновустий? — запитала, з’явившись у відчинених дверях, Віоланта. — Чому ти називаєш його так?

— Ох, довго розповідати, — усміхнувся їй Вогнерукий, але вона не усміхнулася у відповідь. — Повірте мені, це ім'я підходить йому принаймні не гірше, ніж те, яким називаєте його ви. І це ім’я закріпилося за ним набагато довше.

— Справді? — Віоланта дивилася на нього з навряд чи прихованою неприязню. — Тож і на тому світі його називають так?

Вогнерукий відвернувся і провів пальцем по пересмішникові, що сидів на намальованій гілці трояндового куща.

— Ні. На тому світі імен не мають. Там усі рівні. Фіглярі і князі. Коли-небудь і ви пересвідчитесь у цьому.

Віолантине обличчя застигло, і вона знову стала схожа на свого батька.

— Мій чоловік теж колись повернувся з того світу. Проте ніколи не розповідав, що фіглярі там у такій великій пошані.

— А він узагалі розповідав вам що-небудь? — гостро запитав її Вогнерукий і так пильно подивився на Віоланту, що вона зблідла. — Я міг би дуже довго розповідати вам про вашого чоловіка. Я міг би розповісти вам, що я двічі бачив його на тому світі. Але, гадаю, ви повинні привітати свого гостя. Він почувається не дуже добре.

— Хто це?

Вогнерукий узяв з повітря вогненного пензля.

— Бальбулюс? — не вірячи, глянула на нього Віоланта.

— Так, — кивнув Вогнерукий. — І Свистун записав йому на тілі гнів вашого батька.

Ох, як боліли йому сідниці! Наче він ніколи вже не зможе сидіти на них. Проклята їзда верхи. Одна річ — їздити по вуличках Омбри з гордо піднятою головою й ловити на собі заздрісні погляди. Адже це не жарт — глупої ночі по кілька годин поспіль їхати за каретою Змієголова по труській дорозі, де щохвилини мало не ламаєш собі карк.

Так, новий пан Орфея подорожував тільки вночі. Тільки-но сіріло, він наказував ставити чорний намет, де ховався від дня, і лише після заходу сонця знову тягнув своє гниле тіло в карету, що стояла наготові. Її тягли двоє коней, чорні, мов оксамит, яким було оббито карету. Коли вони вперше стали на спочинок, Орфей крадькома зазирнув усередину. Там були гаптовані сріблом подушки з гербом Змія, що видавалися набагато м’якші за сідло, в якому вже кілька ночей сидів Орфей. Ще б пак, така карета сподобалася б йому, проте він був змушений їхати позаду разом з Якопо, огидним Віолантиним хлопчиськом, що на все горло вимагав їсти або пити і так по-собачому шанував Свистуна, що носив на обличчі поверх власного носа ще й бляшаного. Орфей не міг вийти з дива, що Свистун не поїхав з ними. Що ж, він випустив Сойку. Можливо, караючи за це, Змієголов послав його до Сутінкового замку. Але чому, в ім’я всього у світі, його пан взяв із собою як охорону лише чотири дюжини панцерних солдатів? Орфей перерахував, але їх більше не стало. Невже Змієголов вважає, що цієї жменьки вояків досить для боротьби з дітьми-солдатами Віоланти, а чи й досі довіряє своїй доньці? Що ж, якщо так, тоді Срібний князь або набагато дурніший, ніж його слава, або гниття зачепило й мозок, тож цілком може статися, що Мортимер ще раз стане героєм, а він, Орфей, ступив на хибну стежку. Жахлива думка, і тому Орфей зі шкури пнувся, щоб не зосереджуватися на ній надто часто.