Атож, у мене все вийде. А синьйора Лоредан нарешті замовкне й виявлятиме повагу, з якою має ставитись до нього. Але спершу треба затримати Змієголова (і забути, що ця ідея належить їй)».

Надворі галасували діти. Розенкварц шепотівся з Яшмою, що сидів між свіжонагострених пер і дивився на нього, з подиву аж вирячивши очі. Мінерва принесла супу, а Елінор поглядала через мур, наче він її звідти не міг бачити. Але невдовзі Феноліо не помічав уже нічого. Слова взяли його, як брали й колись давніше, посадили на свої чорні чорнильні спинки, понесли з собою і зробили сліпим і глухим до всього навколишнього, тож він чув тільки хрускіт коліс карети, що котилася по мерзлій землі, і порипування чорного лакованого дерева. Невдовзі вже обидва скляні чоловічки занурювали йому пера в каламар, так-бо швидко набігали слова. Розкішні слова. Слова Феноліо. Ох, він майже забув, як сильно можуть сп’янити літери. Та жодне вино не дорівняється…

— Чорнильний Ткачу!

Феноліо роздратовано підняв голову. Він був уже далеко в горах, по дорозі до Озерного замку, відчував роздуте тіло Змієголова, немов своє власне…

Перед ним зі стривоженим обличчям стояв Батист, і гори зникли. Феноліо знову був у печері серед розбійників і голодних дітей. Що сталося? Може, Чорному Принцові стало гірше?

— Дорія ходив на розвідки й повернувся напівживий, йому довелося бігти майже цілісіньку ніч. Він каже, що сюди йде Миршавець і що він знає про печеру. Ніхто не міг сказати, від кого. — Батист потер собі подзьобані віспою щоки. — Вони мають із собою собак. Дорія каже, що ввечері вони будуть тут. Це означає, що нам треба тікати.

— Тікати? Але куди?

Куди з усіма цими дітьми, з яких дехто вже наполовину збожеволів від туги за домом? На обличчі Батиста Феноліо побачив, що й розбійники не мають ніякої відповіді.

Отакої! А що тільки-но говорила ох яка розумна синьйора Лоредан? Як можна писати за таких обставин?

— Скажи Принцові, що я йду до нього.

Батист кивнув головою. Коли він обернувся, повз нього пропхалася Деспіна. Її личко теж було стривожене. Діти одразу відчувають, коли щось негаразд. Вони вже звикли вгадувати те, про що мовчать дорослі.

— Ходи сюди! — підкликав Феноліо її до себе, а Розенкварц тим часом махав кленовим листком над щойно написаними словами. Феноліо взяв Деспіну на коліна й погладив біляві коси. Дитина… Він прощав своїм лихим героям багато, але, відколи Свистун став ловити дітей, хотів приписати йому кінець, і то кривавий. Якби ж він уже написав його! Але з цим треба зачекати, так само як і з піснею про Сойку. Куди ж подітися з дітьми? Думай, Феноліо, думай!

Він розпачливо потер собі зморшкувате чоло. Господи, не диво, що від думок утворюються такі глибокі борозни на обличчі.

— Розенкварце! — звернувся він до скляного чоловічка. — Приведи Меґі. Скажи їй, вона повинна прочитати те, що я написав, навіть якщо воно не зовсім готове! Цього має вистачити!

Скляний чоловічок помчав так швидко, що перекинув вино, яке приніс Батист, і ковдра Феноліо немов підплила кров’ю. Книжка! Він стурбовано витяг її з-під мокрої ковдри. «Чорнильне серце». Назва й досі подобалася йому. Що станеться, якщо сторінки змокріють? Може, тоді загниє увесь його світ? Але папір був сухий. Намочився тільки ріжок палітурки, і Феноліо протер його рукавом.

— Що це? — Деспіна взяла книжку з його рук. Ну звичайно! Хіба вона бачила коли-небудь книжку? Адже вона не виросла в замку чи в домі заможного купця.

— Це річ, у якій зберігається оповідка, — пояснив Феноліо.

Він почув, як Страшидло скликає дітей, почув збуджені голоси жінок, перший плач. Деспіна занепокоєно прислухалася, а потім знову стала роздивлятися книжку.

— Оповідка? — перепитала вона, гортаючи сторінки й немов сподіваючись, що звідти вискочать слова. — Яка? Ти вже розповідав її нам?

— Цю — ні. — Феноліо лагідно забрав книжку в дівчинки й поглянув на розгорнуту сторінку. На нього дивилися його власні слова, написані так давно, що здавалися чужими.

— А що це за оповідка? Ти розкажеш мені?

Феноліо дивився на свої давні слова, написані рукою того Феноліо, яким він уже не був, Феноліо, чиє серце було набагато молодшим, набагато безтурботнішим — і не таким марнославним, як, напевне, додала б синьйора Лоредан: «На північ від Омбри трапляються великі дива. Навряд чи хто з її жителів бачив їх, проте шпільмани співали про них пісень, і коли селяни на кілька неоціненних митей прагнули відволіктися від тяжкої праці на полях, вони уявляли собі, ніби стоять на березі озера, про яке існувала чутка, ніби велетням воно править за дзеркало, і їм увижалося, як із води випливають русалки, які начебто жили там, і беруть їх до своїх замків із перлів та перламутру. Коли піт зрошував селянам чоло, вони тихо співали пісень, які розповідали їм про засніжені гори та гнізда, що їх збудували собі люди на величезному дереві, коли велетні почали викрадати їхніх дітей».

Гнізда… величезне дерево… викрадати їхніх дітей… Господи, це воно!

Феноліо схопив Яшму й посадив Деспіні на плече.

— Яшма відведе тебе до матері, — сказав він, перше ніж скляний чоловічок видерся на нього. — Мені треба до Принца.

«Феноліо, синьйора Лоредан мала слушність, — думав він, квапливо пробираючись поміж наляканих дітей, заплаканих матерів, безпорадних розбійників. — Ти дурнуватий старигань, чий мозок, затуманений вином, не пам’ятає навіть власного сюжету! Мабуть, Орфей уже знає більше про твій світ, ніж ти».

Проте його марнославне Я, що містилося десь між чолом і грудьми, одразу ж і заперечило. «Феноліо, як ти міг пам’ятати про це все? — шепотів він. — Там просто надто розгалужений сюжет! Багатство твоєї уяви невичерпне».

Так-так, він марнославний старигань. Феноліо визнавав це. Проте мав усі підстави бути марнославним.

Мортола сиділа на отруйному тисі, серед хвої, майже такої ж чорної, як її пір’я. Їй боліло ліве крило. М’ясисті пальці Орфеєвого служника мало не зламали його, і тільки дзьоб урятував її. Вона до крові роздзьобала йому огидний ніс, але й сама не знала, як спромоглася випурхнути з намету. Відтоді Мортола могла літати тільки на невеличкі відстані, але ще гіршим було те, що вона вже не могла струсити з себе пташку, хоча давно не ковтала ніяких зерен. Коли вона востаннє була людиною? Два дні чи три? Сорока вже не рахувала днів, а думала тільки про жуків і хробаків (о м’ясисті біленькі хробачки!), про зиму та вітер і бліх у своєму пір’ї.

Останнім, кого вона бачила як людина, був Хапало. Так, він зробить усе, що вона нашепотіла йому, і нападе на Змієголова ще в лісі, але замість подякувати за добру пораду він назвав її клятою відьмою і спробував схопити, щоб його люди могли вбити її. Вона вкусила його за руку, а на решту так зашипіла, що вони відсахнулися, потім у чагарнику знову ковтнула зерна, щоб полетіти до Орфея, і то тільки на те, щоб його слуга мало не зламав їй крило. Виклюй йому очі! Виклюй їм усім! Учепися пазурами в їхні тупі обличчя!

Мортола жалібно зойкнула, і розбійники подивились угору, неначе вона віщувала їм смерть. Вони не знали, що ця сорока — ота стара жінка, яку кілька днів тому вони намагалися вбити. Вони не розуміли нічого. Що без її допомоги вони робитимуть із книжкою, раптом вона потрапить до їхніх брудних рук? Розбишаки не менш дурні, ніж ті білі хробачки, яких вона визбирує на землі. Невже вони думають, що треба тільки струснути книжку або вдарити по її гнилих сторінках, щоб з неї посипалося золото, яке вона пообіцяла їм? Ні. Мабуть, не думають нічого, ховаючись отут поміж деревами й чекаючи, поки споночіє, щоб прокрастися на стежку, якою має їхати чорна карета. Ще кілька годин — і вони збираються напасти на Змія, але що вони коять? Дудлять горілку, вкрадену в якогось вугляра, мріють про майбутнє багатство й нахваляються, що вб’ють спершу Змія, а потім і Сойку. «А як із трьома словами? — хотіла прострекотати їм сорока. — Хто з вас дурноверхих може писати в книжці з чистими сторінками?»