Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

— Безглуздя! — ревнув Свистун. — Щоб Сойка вмер так само, як Вогнерукий? Ні. — Він знову підняв Мортимера на ноги.

— Хіба ти не чув? Свистуне, я беруся за це завдання. — Хлопчик-мізинчик скинув чорні рукавички.

Орфей відчув на язиці розчарування, немов гіркий мигдаль. Яка ж була нагода засвідчити Змієголову свою корисність. Якби він тільки мав книжку, щоб списати Свистуна з цього світу. А заодно і Хлопчика-мізинчика.

— Пане! Благаю, послухайте мене. — Він загородив шлях Змієголову. — Чи можу я попросити вас, щоб під час цієї прикрої для в’язня процедури виманити в нього ще одну відповідь? Я нагадаю вам про книжку, про яку я вже розповідав, книжку, яка може змінити цей світ бажаним для вас способом! Витягніть, будь ласка, з нього, де вона!

Але Змієголов обернувся до нього спиною:

— Потім, — проказав він і, застогнавши, сів на стілець, де його приховувала пітьма. — Тепер ідеться лише про одну книжку, і вона має чисті сторінки. Хлопчику-мізинчику, починай! — важко сапаючи, наказав він із пітьми. — Але зважай на його руки.

Зненацька Орфей відчув на обличчі холод і спершу подумав, що крізь завішені вікна завіває нічний вітер. Та вони вже стояли коло Сойки, білі і страхітливі, як і на цвинтарі шпільманів. Вони обступили Мортимера, мов безкрилі янголи, з туманними тілами, з обличчями, білими, мов вибілені кістки. Свистун так квапливо позадкував, що впав і поранився власним ножем. Навіть обличчя Хлопчика-мізинчика втратило звичайну для нього байдужість. А солдати, що стояли коло Мортимера, відсахнулися, мов перелякані діти.

Такого не може бути! Чому вони захищають його? В удячність за те, що він одного разу вже одурив їх? Що він забрав у них Вогнерукого? Орфей відчув, що жах позаду нього присів, мов побитий пес. Що? Він теж боїться? Ні. Ні, проклін усьому ще раз! Цей світ треба переписати по-новому! І він перепише. Аякже. Невдовзі він добере способу.

Що вони шепочуть?

Бліде світло, яке поширювали білі жінки, прогнало тінь, де ховався Змієголов, і Орфей бачив, як Срібний князь у своєму темному кутку судомно хапає повітря і тремтячою рукою закриває очі. Отже, він і досі боїться білих жінок, дарма що в Сутінковому замку вбив таку силу людей, щоб довести протилежне. Нічого, крім брехні. Змієголов задихався від страху у своїй безсмертній плоті.

А Мортимер тим часом стояв серед вигаданих уявою Феноліо янголів Смерті, наче вони становили частину його тіла, — і сміявся.

Мати і син

Наді мною поширився запах вогкої землі й нової порості — водявий, слизький, із кислуватим, мов у деревної кори, смаком.

Тхнуло молодістю і болем розбитого серця.

Марґарет Етвуд. Сліпий убивця

Змієголов, звичайно, звелів замкнути Віоланту в колишній кімнаті її матері. Він достеменно знав, що саме там вона ще гучніше чутиме всю брехню, яку розповідала їй мати. Такого не може бути. Її мати ніколи не брехала. Мати і батько — вони завжди означали для неї добро і зло, правду і брехню, любов і ненависть. Усе було так просто! Але навіть цю виразну межу батько забрав у неї! Віоланта шукала у себе в душі гордості та сили, що завжди давали їй змогу триматися прямо, але знаходила тільки бридку дівчинку, що сиділа в поросі своїх надій, із розбитим образом матері в серці.

Віоланта зіперлася чолом на взяті на засув двері й намагалася почути Сойчині крики, але чула тільки голоси вартових під дверима. Чому він не погодився? Бо вірив, що вона все-таки ще може захистити його? Хлопчик-мізинчик навчить його чогось кращого. Вона мала б подумати про шпільмана, якого батько звелів четвертувати, бо він співав для її матері, про слугу, що брав у неї книжки, і за те його заморили голодом у клітці під її вікном. Йому давали їсти пергамент. Як вона могла пообіцяти захист Сойці, якщо досі приносила смерть кожному, хто був на її боці?

— Хлопчик-мізинчик повирізає йому ремені зі шкіри! — Голос Якопо навряд чи доходи в до неї. — Кажуть, він такий вправний, що людина не гине? Він натренувався на трупах!

— Помовч! — Їй кортіло вдарити малого по блідому обличчю. Щодня він дедалі більше скидався на Козимо. А проте страшенно хотів бути схожим на свого діда.

— Ти звідси нічого не почуєш. Його поведуть униз, у підвал, у глибокі льохи. Я був там. Там збереглося геть усе, геть іржаве, але ще придатне до вжитку: кайдани, ніж, гвинти, залізні шпичаки…

Віоланта глянула на сина, і він замовк. Підійшла до вікна, але клітка, де вчора замикали Сойку, була порожня. Тільки Вогнерукий мертвий лежав перед нею. Дивно, що його не чіпали ворони. Вони немов боялися його.

Якопо взяв тарілку, яку принесла служниця, і, надувшись, колупався в ній. Скільки йому років? Вона забула. Принаймні він уже не носить бляшаного носа, відколи Свистун висміяв його за це.

— Він подобається тобі.

— Хто?

— Сойка.

— Він кращий за них усіх.

Віоланта знову притулилася вухом до дверей. Чому він не погодився? Можливо, тоді вона ще могла б урятувати його.

— А коли Сойка зробить ще одну книжку, дід уже не смердітиме так огидно? Я вже думав про це. Думаю, коли-небудь він просто впаде і помре. Він уже й тепер скидається на труп. — Як байдуже звучав його голос. А ще кілька місяців тому Якопо обожнював її батька. Невже всі діти такі? Звідки їй знати? Вона має тільки одну дитину. Діти… Віоланта й досі бачила перед очима, як діти вибігають із башти Омбрійського замку в простерті руки матерів. Чи діти варті того, що Сойка гине за них?

— Я більше не хочу дивитися на діда! — Якопо, здригнувшись, затулив очі руками. — Коли він помре, я буду королем, правда? — Холод у його дзвінкому голосі вразив Віоланту — і водночас налякав її.

— Ні, не будеш. Не будеш, бо ж твій батько нападав на нього. Королем стане його син. Королем Сутінкового замку та Омбри.

— Але ж він іще немовля.

— Ну то й що? Замість нього урядує його мати. І Миршавець. — «Крім того, твій дід ще безсмертний, — подумки додала Віоланта, — і тут, здається, ніхто нічого не змінить. Протягом усієї вічності — ні».

Якопо відсунув тарілку й пішов до Бріани. Вона плела шпицями коло картини вершника, підозріло схожого на Козимо, дарма що Бріана пояснила, що це герой давньої казки. Як добре знову мати Бріану коло себе, дарма що вона, відколи жах убив її батька, стала ще мовчазніша, ніж звичайно. Мабуть, усе-таки любила його. Більшість доньок люблять своїх батьків.

— Бріано! — Якопо схопив її за дивовижно гарні коси. — Почитай мені. Ну! Мені нудно!

— Ти й сам умієш читати, і то дуже добре. — Бріана відірвала його пальці від своїх кіс і стояла далі.

— Я приведу сюди жах! — Голос Якопо став пронизливий, як і завжди, коли щось суперечило його бажанням. — Щоб він пожер тебе так само, як і твого батька. Ой, ні, він навіть не зжер його. Він валяється мертвий на подвір'ї, і його клюють ворони!

Бріана навіть не підняла голови, але Віоланта бачила, що її руки тремтять так, що вона аж поколола пальці шпицями.

— Якопо!

Син обернувся до неї, і на мить Віоланті здалося, ніби його очі благають її сказати щось більше. «Поторсай мене! Вдар мене! Покарай мене! — казали вони. — Або візьми мене на руки. Мені страшно. Я ненавиджу цей замок. Я хочу виїхати звідси».

Віоланта не хотіла ніякої дитини. Вона не дуже тямила, як її треба доглядати. Але батько Козимо просив про онука. Що вона мала робити з дитиною? Їй вистачало й того клопоту, що доводилося стримувати власне зболене серце. Якби ж народилася бодай дівчинка. Сойка має доньку. Всі кажуть, що вона його дуже любить. Задля доньки він, мабуть, таки погодився б оправити батькові другу книжку. В разі, якщо Миршавець зловив його доньку. А що потім? Про його дружину вона воліла не думати. Можливо, вона вже загинула. Миршавець дуже жорстокий із тими, кого ловить.

— Почитай! Почитай мені! — знову став перед Бріаною Якопо. Потім брутально видер плетиво з її рук, і вона знову поколола собі пальці.

102
{"b":"568682","o":1}