— Що ви маєте на увазі? Хто тоді пише, що тут відбувається? Таки ви чи?..

Диво дивне! А тепер вона своїми жирними пальцями роз’ятрює його найболючішу рану!

— Ні, аж ніяк! — відповів Феноліо. — Цей сюжет розвивається вже сам по собі, і Мортимер сьогодні не дав йому набути вкрай прикрого повороту! Але, на жаль, за це, мабуть, він накладе головою, і, якщо таке справді станеться, я тільки можу порадити вам узяти його дружину й доньку і щонайшвидше повернутися з ними туди, звідки ви прийшли! Адже ви вочевидь знайшли якісь двері, правда?

Сказавши, Феноліо відчинив двері, але синьйора Лоредан миттю зачинила їх.

— Накласти головою? Що це означає? — Ворухнувшись, вона вивільнила руку з його пальців (Господи, ця жінка дужа, мов бегемот).

— Означає, на жаль, що його або повісять, або відітнуть йому голову, або четвертують, або Змієголов вигадає щось інше, щоб стратити свого найлютішого ворога!

— Його найлютіший ворог? Мортимер? — Як недовірливо вона наморщила чоло, неначе він — старий дурень, який не знає, що каже!

— Він перетворив його на розбійника!

Розенкварц. Жалюгідний зрадник. Його скляний палець так нещадно показував на Феноліо, що він залюбки схопив би його зі столу і зламав навпіл.

— Він любить пісні про розбійників, — шепотів Розенкварц обом відвідувачам із такою довірою, наче знав їх усе життя. — Він одержимий ними, а бідолашний батько Меґі заплутався в його гарних словах, мов муха в павутинні!

Це вже забагато. Феноліо пішов до Розенкварца, але Книгогризка загородила йому шлях.

— Ану не смійте чіпати безборонного скляного чоловічка! — І дивилася на нього, мов бульдог. Господи, що за огидний жіночий образ! — Мортимер — розбійник? Та це наймиролюбніший чоловік, якого я знаю.

— Невже? — Феноліо говорив так голосно, що Розенкварц знову затулив руками свої сміховинно маленькі вушка. — Що ж, можливо, навіть наймиролюбніший чоловік стане войовничим, коли його мало не застрелили, розлучили з дружиною і на довгі тижні вкинули до в’язниці! І це все — не моя робота, хоч би що казав оцей скляний брехун! Навпаки, якби не мої слова, Мортимер, напевне, давно б уже загинув!

— Застрелили? В’язниця? — Синьйора Лоредан, нічого не розуміючи, подивилась на Заїку.

— Мабуть, Елінор, цей сюжет дуже довгий, — лагідно проказав Даріус. — Можливо, треба, щоб хтось розповів його тобі.

Але, перше ніж Феноліо встиг щось відповісти, у двері просунула голову Мінерва.

— Феноліо! — гукнула вона, зиркнувши на його відвідувачів. — Деспіна не може заспокоїтися. Переживає за Сойку і хоче, щоб ти їй розповів, як він урятується.

Ще й це. Феноліо важко зітхнув і намагався не чути глузливих форкань Розенкварца. Треба занести його до хащі, атож, неодмінно.

— Пришли її до мене, — мовив Феноліо, дарма що навіть не уявляв собі, що розповідатиме малій. Ох, де ті дні, коли його голова ще була переповнена ідеями? Вони втопилися в усьому тому лиху, яке спіткало його, ось воно що!

— Сойка? Хіба той Срібноносий не називав так Мортимера?

Ой лихо, на якусь мить він зовсім забув про своїх гостей.

— Ану геть! — крикнув він їм. — Геть із моєї кімнати, геть із мого сюжету! В ньому й так забагато гостей.

Але безсоромна жінка вмостилася на стілець перед його письмовим столом, схрестила руки й поставила ноги на його підлогу, наче хотіла пустити там коріння.

— Е ні! Я хочу почути, як розвивався сюжет, — промовила вона. — Всі його лінії.

Що далі, то краще. Що за прикрий день — і до кінця ще далеко.

— Чорнильний Ткачу! — обізвалася в дверях заплакана Деспіна. Побачивши двох незнайомих, вона несамохіть позадкувала, але Феноліо підійшов до неї і взяв за ручку.

— Мінерва сказала, ти хочеш, щоб я розповів про Сойку?

Деспіна соромливо кивнула головою, не спускаючи очей з гостей Феноліо.

— Що ж, усе складається добре, — мовив Феноліо, сідаючи на ліжко й беручи Деспіну на коліна. — Мої гості теж хочуть послухати щось про Сойку. А що, як розказати їм геть усе?

Деспіна кивнула головою.

— Як він перехитрував Змієголова й повернув Вогнерукого з того світу? — прошепотіла вона.

— Саме так, — підтвердив Феноліо, — а тоді ми удвох з'ясуємо, як вона розвиватиметься далі. Ми просто доточимо до пісні ще один куплет. Зрештою, я Чорнильний Ткач, хіба не так?

Деспіна кивнула й дивилась на Феноліо з такою надією, що старому стало страшенно важко на серці. «Ткач, у якого скінчились нитки, — подумав він. — Але ні, нитки тут, усі вони тут, він просто не може зв'язати їх».

Синьйора Лоредан раптом угамувалася. Вона дивилася на Феноліо з не меншими сподіваннями, ніж Деспіна. Навіть отой худющий сич прикипів до нього очима, наче не міг дочекатися, коли з його вуст злетять перші слова.

Тільки Розенкварц обернувся до нього плечима й заходився далі розмішувати чорнило, наче нагадував йому, як давно він уже не брався за перо.

— Феноліо! — Деспіна погладила йому рукою зморшкувате обличчя. — Починай!

— Авжеж, починайте! — притакнула Книгогризка.

Елінор Лоредан. Феноліо ще й досі не запитав їх, як вони дісталися сюди. Наче в цьому сюжеті ще не досить жінок. Ну а Заїка аж ніяк не збагатить його!

Деспіна вхопила Феноліо за рукав. «Звідки стільки надії в її заплаканих очах? Як ця надія пережила Воронову підступність і весь страх похмурої в'язниці? Діти, — думав Феноліо, міцно тримаючи в руках маленьку Деспінину ручку. — Якщо коли-небудь хтось і зможе повернути мені слова, то, мабуть, тільки вони».

Дім, у якому жив Феноліо, нагадував Орфеєві про будинки, в яких ще не так давно жив він сам: злиденний, кривий і похилений, із пліснявою на стінах і вікнами, крізь які можна побачити інші, не менш злиденні будинки; крім того, в ті вікна ще й залітав дощ, бо скляні шибки в цьому світі існували тільки для багатіїв! Злиденна споруда. Як він ненавидів, що йому доводиться стовбичити в найтемнішому закутку затильного подвір'я, де павуки заповзали йому на оксамитові рукави, а курячий послід псував дорогі чоботи, і то тільки тому, що хатня господиня Феноліо на кожного, хто з’являвся на її подвір'ї, наставляла вила, відколи Баста вбив там на її очах одного шпільмана. Але що іншого міг робити Орфей? Він повинен дізнатися. Він повинен дізнатися, чи пише знову Феноліо!

Якби ж той нікчемний скляний чоловічок повернувся до того, як він по коліна вгрузне в багнюку! Неподалік пройшла худа курка, і Цербер коло його ніг загарчав. Орфей похапцем затулив йому пащу. Цербер. Звичайно, він зрадів, коли пес раптом задряпав у двері, але наступна думка одразу притлумила ту радість: як він опинився тут? Невже Феноліо знову пише? Може, Вогнерукий приніс йому книжку? Він повинен дізнатися, дарма що сенсу в цьому небагато. Адже хто інший, крім Феноліо, міг вигадати зворушливу сцену, яку зіграв перед замком Сойка? Ох, як усі вони люблять його за це! Навіть якщо Свистун, безперечно, вже наполовину вбив палітурника, він, проїхавши крізь ту кляту замкову браму, став богом. Сойка як шляхетний жертовний агнець! Якщо це не схоже на Феноліо, тоді нехай він буде проклятий!

Орфей, звичайно, послав спершу Оса і скляного чоловічка, але господиня Феноліо застукала їх. Не було жодного темного закутка, де міг би сховатися той бурмило, і Айзенґлянц ні разу не дійшов до порога Феноліо. Курка гналася за ним по болоту, а кіт мало не відкусив скляну голову, — ні, таки ніхто не скаже, що скляні чоловічки — ідеальні шпигуни, але їхній малий зріст дає таку практичну перевагу! Феї, природна річ, теж мають цю перевагу, але забувають про найменше доручення, тільки-но пурхнуть до вікна, та й Феноліо використовував свого скляного чоловічка зрештою теж для шпигування, дарма що той скляник жалюгідно невправний.