— А що з Фаридом? Хіба він — не причина лишитись?

Меґі опустила голову, докладаючи всіх зусиль, щоб її голос видавався байдужим:

— Фаридові однаково, чи я тут. Він думає тільки про Вогнерукого. А відколи той загинув, стало ще гірше.

Бідолашна Меґі. Закохалася не в того юнака. Але відколи кохання запитує про таке?

Меґі, знову подивившись на батька, щосили намагалася приховати свій смуток:

— А ти що думаєш, Мо? Елінор скучила за нами?

— За тобою і матір’ю — безперечно. А за мною — не знаю. — Він удав голос Елінор: — «Мортимере! Ти не поставив Дікенса на місце. І як таке може бути, що я мушу пояснювати палітурникові, що в бібліотеці не їдять мармеладу?»

Меґі засміялася. Що ж, принаймні звеселіла. День у день її дедалі важче розсмішити. Але наступної миті її обличчя знову споважніло:

— Я дуже скучила за Елінор. Я скучила за її домом та бібліотекою й кав’ярнею над озером, куди вона завжди водила мене їсти морозиво. Я скучила за твоєю майстернею й тим, як ти водив мене вранці до школи і по дорозі перекривляв, як Елінор і Даріус сваряться між собою, а також за моїми подружками, які завжди любили ходити до мене, бо ти вмів розсмішити їх… Я б так хотіла розповісти їм про все, що сталося з нами, навіть коли вони, природна річ, не повірять жодному моєму слову. А втім, певне, можна взяти з собою як доказ скляного чоловічка.

Якусь мить Меґі видавалася далекою, дуже далекою, немов її повернули назад не слова Феноліо чи Орфея, а її власні. Проте батько й донька і далі сиділи на березі ставка серед омбрійських пагорбів, і одна фея залетіла Меґі в коси і шарпнула їх із такою силою, що дівчина аж зойкнула, і Мо чимшвидше прогнав дрібну істоту. То була одна зі строкатих фей, Орфеєве створіння, і Мо здавалося, ніби на її крихітному обличчі він побачив відбиток зла, притаманного її творцеві. Зі щасливим хихиканням фея понесла свою біляву здобич-волосинку до гнізда, що, як і вона, теж мінилося всіма барвами. На відміну від блакитних фей, Орфеєві створіння, коли надходила зима, не впадали в сплячку. Здоровань навіть стверджував, що вони обкрадають своїх блакитних родичок, коли ті сплять у гніздах.

На віях у Меґі висіла сльозина. Можливо, фея була причиною, а може, що інше. Меґі ледь помітно стерла її рукою.

— Отже, ти хочеш назад.

— Ні. Я таки кажу, що не хочу! — Якою нещасливою видавалася Меґі. — Що станеться з Феноліо, коли ми просто підемо? А що думатиме Чорний Принц, і Здоровань, і Батист? Що станеться з ними? А що з Мінервою та її дітьми, Роксаною і… Фаридом?

— І що? — запитав Мо. — Як сюжет розвиватиметься далі без Сойки? Свистун забере дітей, бо матері в розпачі не знайдуть йому Сойки. Чорний Принц, звичайно, спробує врятувати дітей, він буде справжнім героєм цього сюжету і добре гратиме свою роль. Але він уже надто довго грав героя, він утомлений, і йому бракує людей. Отож панцерні солдати вб'ють одного за одним його і всіх, хто йшов за ним: Батиста, Здорованя і Дорію, Ґекона і Хапала, — а втім, цих двох, здається, не шкода. Потім Свистун, напевне, прожене Миршавця під три чорти і якийсь час сам пануватиме в Омбрі. Орфей припише йому єдинорога або кілька бойових машин… Авжеж, вони безперечно сподобаються Свистунові. Феноліо з горя зіп'ється до смерті. А Змієголов буде безсмертним і коли-небудь пануватиме над народом небіжчиків. Думаю, десь такий і буде кінець. Чи як?

Меґі подивилася на батька. В ранковому промінні її коси видавалися золотим прядивом. Резині коси мали такий самий відтінок, коли він уперше побачив її в домі Елінор.

— Так, можливо, — тихенько відказала Меґі. — Але чи справді сюжет матиме інший кінець, якщо Сойка лишиться? Як він, сам-один, зможе довести його до доброго кінця?

— Сойко! — Дві жаби злякано стрибнули у воду, коли Здоровань прокладав собі шлях крізь підлісок.

Мо випростався.

— Мабуть, не треба кричати це ім'я на весь ліс, — мовив він стишеним голосом.

Здоровань так перелякано озирнувся, наче між деревами вже стояли панцерні солдати.

— Вибач, — пробурмотів він. — Так рано моя голова ще не працює, та й потім, учорашнє вино… Прийшов хлопець. Ти знаєш його, він працює в Орфея, а Меґі… — Він замовк, помітивши погляд дівчини. — Ох, завжди я верзу нісенітниці, справжнісінький йолоп! — застогнав він і затулив руками своє кругле обличчя. — Просто йолоп. Але слова вже вихопились. Я нічого не міг змінити!

— Фарид. Він зветься Фарид. Де він? — Обличчя Меґі проясніло, хоч як вона намагалася видаватися байдужою.

— Атож, Фарид. Дивне ім'я. Наче з пісні, правда? Він у таборі. Але хоче говорити з твоїм батьком.

Сміх Меґі урвався не менш раптово, ніж почався. Мо обняв її за плечі, але любовної туги батьківські обійми не погамують. Клятий хлопець!

— Він страшенно збуджений. Його віслюк ледве стоїть на ногах, так швидко він мчав. Він розбуркав увесь табір. «Де Сойка? Мені треба поговорити з ним!» Більш нічого ми не почули від нього.

— Сойка! — Голос Меґі ще ніколи не звучав із такою гіркотою. — Я вже сотні разів казала йому, щоб він не називав тебе так. Який йолоп!

Але серце хіба запитує про це?

— Даріусе! — Голос Елінор був нестерпно владний.

Він звучав страхітливо — буркотливо, роздратовано, нетерпляче… Раніше він не був такий, правда?

У Даріуса мало не випала книжка, яку він щойно приніс, і собака підняв голову від килимка, купленого, щоб той остаточно не зіпсував дерев’яної підлоги своєю липкою слиною. Не кажучи вже про те, що на тій слині хтось усякчас послизався.

— Де той Дікенс, якого ми купили минулого тижня? Нехай йому біс, скільки часу тобі потрібно, щоб поставити книжку на місце? Невже тобі платять за те, щоб ти сидів у моєму кріслі й читав? Признайся, що ти сидиш у ньому, коли мене тут немає.

Ох, Елінор. Як вона ненавиділа слова, які злітали з її вуст, гіркі та ядучі, слина її нещасливого серця.

Даріус опустив голову, як і завжди, коли не хотів, щоб вона бачила, який він ображений.

— Елінор, він там, де й має бути, — відповів Даріус оксамитним голосом, який ще збільшив її несамовитість. От з Мортимером можна було з насолодою сваритися, а Меґі була справжня маленька войовниця. Але Даріус! Навіть Реза більше суперечила їй, дарма що не могла говорити.

Совоокий боягуз. Чому він не свариться? Чому він не кидає їй під ноги книжок, які так віддано пригортає до своїх курячих грудей, наче має боронити їх від неї?

— Там, де й має бути? — повторила вона. — По-твоєму, я знову не вмію читати?

Як тривожно зиркнув на неї той дурнуватий пес. Потім, невдоволено загарчавши, опустив на килим масивну голову.

Але Даріус поклав принесений стос книжок на найближчу шафку й підступив до полиці, де Дікенс займав досить широкий проміжок між Дефо і Дюма (просто Дікенс написав забагато романів), і впевнено витяг книжку, про яку запитувала Елінор.

Без жодного слова Даріус тицьнув її в руки Елінор. Відтак заходився сортувати книжки, з якими прийшов до бібліотеки.

Як по-дурному. Як по-дурному все сталося, і Елінор ненавиділа себе за почуття, які опанували її. Було не сумно, а набагато гірше.

— Вона в поросі!

Припини, Елінор! Але вона не могла. Слова просто вилітали з її вуст:

— Коли ти востаннє протирав порох із книжок? Невже і про це я сама маю дбати?

Даріус і далі працював, обернувшись до неї неширокою спиною. Він вислухав ті слова так незворушно, наче то була незаслужена кара різками.

— Що це? Невже тобі, йолопе, вже заціпило? Інколи я запитую себе, навіщо взагалі тобі мова?! Мортола мала б відібрати її в тебе, а не в Рези, вона й німа була красномовніша від тебе!

Даріус поклав на полицю останню книжку, поправив іншу і одразу рішучим кроком пішов до дверей.