Елінор ще раз пригорнула її до себе, і Меґі заплакала. В химерну сукню Елінор вона виплакала всі сльози, які стримувала, відколи Мо заїхав до Омбрійського замку.

— Так-так, я знаю! Який жах! — проказала Елінор, безпорадно гладячи її по голові. — Бідолашна дівчинка. Я вже висловила свою думку тому писареві. Він — неосвічений старий дурень! Але побачиш, твій батько скоро провчить того срібноносого цигикала!

— То Свистун. — Меґі мимоволі засміялася, хоча по її обличчю й далі бігли сльози. — Свистун, Елінор!

— Ну, як і завжди! Як можна запам’ятати ці всі дивні імена? — Елінор озирнулася. — Того Феноліо треба четвертувати за все, що тут діється, але він бачить це геть по-іншому. Мене тішить тільки те, що тепер ми зможемо трохи розкрити йому очі. А він просто не хотів пускати Мінерву саму, мабуть, лише тому, що не міг змиритися з думкою, що якийсь час вона не готуватиме йому їсти й не церуватиме шкарпеток!

— Феноліо теж тут? — Меґі стерла сльози з обличчя.

— Так. А де твоя мати? Я ніде не знайшла її!

Обличчя Меґі, здається, свідчило, що вона й досі недоброї думки про Резу, але перше ніж Елінор устигла щось запитати, між ними став Батист.

— Сойчина донько, ти представиш мені свою вкрай ошатну подругу? — вклонився він Елінор. — До якого цеху шпільманів належите ви, ясновельможна пані? Дозвольте мені вгадати. Ви — комедіантка. Ваш голос безперечно виповнить кожну ринкову площу!

Елінор дивилася на нього так приголомшено, що Меґі мерщій прийшла їй на допомогу:

— Батисте, це Елінор, тітка моєї матері.

— Ох, Сойчина родичка! — ще нижче вклонився Батист. — Ця інформація, напевне, перешкодить Хапалу скрутити вам в’язи. Він якраз намагається переконати Чорного Принца, що ви і той чужинець, — він показав на Даріуса, що, несміливо всміхаючись, підходив до них, — Свистунові шпигуни.

Елінор обернулась так раптово, що ліктем штовхнула Даріуса в живіт:

— Чорний Принц? — Вона зашарілася, мов дівчинка, побачивши, що він зі своїм ведмедем стоїть коло Хапала. — Ох, який розкішний! — зітхнула вона. — І навіть ведмідь точнісінько такий, як я уявляла собі! Ох, тут усе таке дивовижне, незбагненно дивовижне!

Меґі відчула, як її сльози висохли. Вона страшенно зраділа, що Елінор тут. Неймовірно зраділа.

Цього разу вони прийшли раніше, ніж минулої ночі. Надворі тільки-но споночіло. Не те що в камері Мо вдень було видно, але вночі залягав інший різновид пітьми, а разом з ним приходив і Свистун. Мо випростався сидячи, наскільки дозволяли кайдани, і приготувався до ударів і копняків. Якби ж він не почувався таким дурним, таким безкінечно дурним. Йолоп, що доброхіть пішов у тенета до свого ворога. Вже не розбійник, уже не палітурник, а просто йолоп.

Камери в Омбрійській в’язниці були навряд чи приємнішим місцем, ніж камери в башті Сутінкового замку. В темних льохах, навряд чи досить високих, щоб стояти, чекав той самий страх, що й в усіх в’язницях. Так, страх повернувся. Він чекав його ще у брамі й майже задушив, коли Миршавцеві люди зв’язали йому руки.

Ув’язнений. Безпорадний…

Подумай про дітей, Мортимере! Тільки спогад про їхні обличчя заспокоював його, коли він сам себе проклинав за свій учинок і терпів копняки та удари, які готувала йому ніч. Вогонь Вогнерукого принаймні інколи давав йому змогу перепочити від Свистуна, зате з’являвся Срібноносий, і то щоразу лютіший. Мо ще й досі вчувався у вухах голос феї, яка першої ночі пурхнула йому на плече. Він і досі бачив вогненних павуків, що вчепилися за оксамитні Свистунові шати.

Ще два дні, Мортимере, два дні і дві ночі. Потім прийде Змієголов. Ну то й що? Що далі? Так, він дурень, який і досі сподівається, що зможе дати Смерті та її білим донькам те, чого вони просять.

Чи зрозуміє Реза, коли білі жінки заберуть Меґі, що він поїхав до замку її задля неї? Чи зрозуміє Реза, що він не розповідав їй нічого, щоб страх за Меґі не краяв їй серце вже тепер?

В обох солдатів, що ввійшли до його камери, обличчя й руки були вимащені сажею. Вони завжди приходили вдвох, але де їхній срібноносий господар? Вони мовчки підняли Мо на ноги. Кайдани були важкі і вгризалися в шкіру.

— Свистун провідає тебе сьогодні в іншій камері! — шепнули вони йому. — В тій, де вогонь твого приятеля не знайде тебе.

Вони спускалися нижче, нижче і нижче, проминаючи підземелля, з яких смерділо гнилою плоттю.

Одного разу Мо здалося, ніби він бачив, як у пітьмі повзе вогненна змія, проте вартовий ударив його, коли він озирнувся.

Підземелля, куди його вкинули, було набагато просторіше за попереднє. На стінах позасихала кров, а повітря було водночас холодне й задушливе.

Свистуна довелося чекати, а коли він нарешті зайшов до камери в супроводі ще двох солдатів, у нього на обличчі теж була сажа. Двоє, що привели Мо, шанобливо поступилися місцем своєму панові, проте Мо бачив, як тривожно вони озираються, немов чекають, що зі стін миттю сповзуть вогненні павуки Вогнерукого.

Мо відчував, що Вогнерукий шукає його. Здавалося, ніби думки Вогнерукого намагаються намацати його, але в’язниця в Омбрі була не менш глибока, ніж у Сутінковому замку.

Можливо, ще цієї ночі йому знадобиться ніж, зашитий Батистовими руками в шов сорочки, хоча йому так болять руки, що він, мабуть, не зможе втримати його, не кажучи вже про те, щоб ударити. Але добре мати його при собі, коли страх стане нестерпним. Страх і ненависть.

— Твій приятель-вогнежер стає дедалі зухваліший, але цієї ночі він не допоможе тобі. Мені так шкода!

Свистунове обличчя було біле під сажею, що замастила йому і срібного носа. Один солдат ударив Мо в обличчя. Ще два дні…

Свистун з огидою дивився на свої замащені сажею рукавички:

— Уся Омбра глузує з мене. «Погляньте на Свистуна, — шепочуть вони. — Вогнеходець дурить його людей, а Чорний Принц заховав від нього дітей! Сойка ще таки порятує нас». Пора кінчати! Якщо сьогодні вночі я впораюсь із тобою, тоді вони не віритимуть уже ні в що. — Свистун так близько підступив до Мо, що срібна маска майже торкнулась його обличчя. — Ну що? Не хочеш погукати на допомогу своїм дивовижним голосом? Усіх своїх друзів-голодранців, Принца і його ведмедя, Вогнехідця… Чи, може, Віоланту? Її волохатий слуга всякчас шпигує за мною, і не минає й години, щоб вона не пояснила мені, що ти потрібний її батькові тільки живий. Але її батько давно вже не наганяє такого страху, як давніше. Ти сам про це подбав.

Віоланта. Мо бачив її тільки раз, коли на подвір’ї його стягували з коня. Як можна бути таким дурним, щоб вірити, ніби вона захистить його? Він пропав. І Меґі разом з ним. Мо охопив розпач, такий безпросвітний, що його аж знудило, і Свистун зареготав.

— Ага, боїшся. Це мені подобається. Про це варто написати пісню. Але відтепер співатимуть пісень тільки про мене, похмурих пісень, бо я так хочу. Дуже похмурих.

Один солдат з дурнуватим усміхом підступив до Мо, тримаючи в руках обкуту залізом довбню.

— «Він знову втече від них!» — кажуть вони. — Свистун відступив на крок назад. — Але ти вже ніколи не втечеш. Віднині, Сойко, ти плазуватимеш. Плазуватимеш переді мною.

Два солдати, що привели Мо, схопили його. Вони приперли його до закривавленої стіни, а третій тим часом підняв довбню. Свистун потер собі срібного носа.

— Тобі, Сойко, для книжки потрібні руки. Але що може закинути мені Змій, якщо я переб’ю тобі ноги? Навіть якщо… Як я й казав: Змієголов тепер не той…

Пропав.

О Господи, Меґі. Чи розповідав він їй коли-небудь таку тяжку оповідку? «Ні, Мо, ніяких казок! — завжди казала донька, коли ще була малою. — Вони надто сумні» Але не такі сумні, як оцей теперішній сюжет.