— Який жаль, Свистуне, що мій батько не може чути твою невеличку промову на власні вуха. — Віоланта говорила не дуже голосно, але Свистун обернувся так, ніби вона кричала.

Солдат із дурнуватим усміхом опустив довбню, а решта відсахнулися, даючи місце доньці Змієголова. Віоланту в її чорній сукні насилу можна було розгледіти. Як ті люди могли прозвати її Бридкою? Тієї миті Мо здалося, що він ніколи не бачив вродливішого обличчя. Він сподівався, що Свистун не помітив, як тремтять йому ноги. Він не хотів давати Срібноносому привід святкувати перемогу.

Поруч із Віолантою виринуло невеличке волохате личко. Туліо. Це він її привів? Бридка мала з собою і з півдесятка своїх безбородих солдатів. Супроти Свистунових людей вони видавалися юними і тендітними, проте їхні молоді руки тримали арбалети — зброю, що наганяє страх навіть на панцерних солдатів.

Але Свистун швидко опанував себе.

— Що вам тут треба? — запитав він Віоланту. — Я тільки подбав, щоб ваш неоціненний в’язень не втік знову. Досить того, що його вогненний приятель зробив нас усіх посміховиськом. Вашому батькові це аж ніяк не сподобається.

— А тобі не сподобається, що вчиню я тепер. — Віолантин голос був абсолютно безвиразний. — Візьміть їх у кайдани! — наказала вона своїм солдатам. — А з Сойки зніміть їх і зв’яжіть його так, щоб він міг їхати верхи.

Свистун схопився за меч, але троє Віолантиних солдатів повалили його на землю. Мо здалося, ніби він усім тілом відчуває їхню ненависть до Срібноносого. Вони залюбки вбили б його, він бачив це на їхніх юних обличчях, Свистунові солдати теж безперечно бачили, тож без опору дали закувати себе в кайдани.

— Ти, бридка маленька гадюко! — Гугнявий голос Свистуна, коли він промовляв із притиском, звучав дуже дивно. — Отже, Миршавець має слушність! Ти таки пригріваєш цю зграю розбишак! Чого ти хочеш? Трону Омбри, а на додачу, мабуть, ще й трону свого батька?

Віолантине обличчя було таке незворушне, немов його намалював Бальбулюс.

— Я хочу тільки одного, — заперечила вона. — Передати Сойку батькові таким неушкодженим, щоб він ще став йому в пригоді. І за цю послугу я вимагатиму від нього трон Омбри. Чом би й ні? Він належить мені в десять разів більше, ніж Миршавцеві.

Солдат, що знімав з Мо кайдани, був тим самим, що відкривав йому саркофаг у склепі Козимо.

— Вибач! — пробурмотів він, зв’язуючи йому руки.

Солдат не дуже тісно зав’язав мотузку навколо зранених кайданами рук, але рани все одно боліли, а Мо ні на мить не відводив погляду від Віоланти. У вухах у нього ще надто виразно лунав голос Хапала: «Вона продасть тебе за трон Омбри».

— Що ти робитимеш із ним? — Свистун плюнув в обличчя солдатам, які брали його в кайдани. — Навіть якщо заховаєш його у велетня, я знайду тебе!

— Ох, я й не думаю ховати, — спокійно відповіла Віоланта. — Я завезу його до замку своєї матері. Мій батько знає шлях. Якщо він пристане на мої умови, то повинен приїхати туди. Я певна, що ти повідомиш йому.

«Вона продасть тебе».

Віоланта так байдуже ковзнула очима по Мо, наче вони ніколи не бачилися. Свистун, коли Віолантині солдати виводили Мо з камери повз нього, копнув його ногою в кайданах, але що таке копняк проти обкутої залізом довбні, яку він готував йому?

— Сойко, ти труп! — кричав він йому вслід, аж поки один з Віолантиних солдатів заткнув йому рота. — Труп!

«Ще ні, — хотів відповісти йому Мо. — Ще ні».

Перед заґратованими дверима чекала служниця. Лише проминаючи дівчину, Мо побачив, що то Бріана. Отже, Віоланта знову взяла її на службу. Бріана кивнула йому й пішла за господинею. На долівці лежало троє непритомних вартових. Віоланта переступила їх і пішла хідником, яким вели Мо, аж до вузького тунелю, що відгалужувався вліво. Туліо біг попереду, а солдати мовчки ступали позаду, Мо був між ними.

Замок її матері…

Хоч які були Віолантині наміри, він був щиро вдячний їй за те, що й досі міг ходити ногами.

Тунель, здавалося, не мав кінця. Звідки донька Змієголова знає так багато про таємні ходи цього замку?

— Я читала про цей тунель, — обернулася до нього Віоланта, немов почувши його думки. А може, він просто розмовляв уголос сам із собою, просидівши стільки годин у пітьмі?

— На наше щастя, я єдина, хто користується бібліотекою цього замку, — вела далі Віоланта. Як вона дивиться на нього — немов хоче з'ясувати, чи він і досі довіряє їй. Авжеж, вона така ж, як і батько. Полюбляє гру зі страхом і владою, це вічне вимірювання сил, не менше, ніж він, ладна вмерти за це. Чому він і досі довіряє їй, попри зв’язані руки?

Тунель у пітьмі розгалужувався на ще два, такі самі вузькі, як і перший. Віоланта, коли Туліо подивився на неї, не вагаючись показала ліворуч. Просто дивовижна жінка, в ній стільки холодної розважливості й самовладання, що вона видається старшою за свої роки. «Не забувай, чия вона донька». Як часто Чорний Принц вкладав йому в серце ці слова, і Мо дедалі краще розумів, від чого він хотів застерегти його. Віоланті властиві та сама жорстокість, яку він відчував поблизу її батька, те саме нетерпляче ставлення до людей, та сама віра, що вона розумніша за більшість людей, краща… важливіша.

— Ваша високосте! — озвався солдат позаду Мо. Всі вони ставились до своєї володарки з великою повагою. — А що з вашим сином?

— Якопо лишиться тут, — не обертаючись, відповіла Віоланта. — Він тільки зрадить нас. — Її голос звучав холодно. Хіба не повинна людина від батька-матері вчитися любити своїх дітей? Якщо так, тоді, мабуть, не диво, що донька Змієголова не дуже знається на материнській любові.

Мо відчув вітер на обличчі — повітря, що вже не тхнуло землею.

Тунель розширився. Мо чув, як дзюрчить вода, а коли вони вийшли з тунелю, побачив угорі над собою Омбру. З чорного неба сипався сніг, а річка текла під майже голими кущами. На березі чекали коні, їх стеріг солдат, проте якийсь хлопець тримав йому ножа коло горла. Фарид. Поряд із ним стояв Вогнерукий, з іскрами у волоссі, обидві куниці сиділи коло його ніг.

Коли Віолантині солдати наставили на нього арбалети, він тільки засміявся:

— Донько Змієголова, куди ви намірилися везти свого в’язня? — запитав він. — Я тінь, яку він привів із собою з того світу, і тінню піду за ним, хоч куди він подасться.

Туліо заховався за чорну Віолантину сукню, наче боявся, що Вогнерукий наступної миті оберне його в полум’я. Натомість вона дала солдатам знак опустити арбалети. Бріана тільки дивилася на батька.

— Це не мій в’язень, — відповіла Віоланта. — Але я не хотіла, щоб мій батько дізнався про це від одного зі своїх численних шпигунів. Через те й зв’язані руки. Сойко, може, таки розв’язати їх? — Віоланта витягла ніж з-під плаща.

Мо перезирнувся з Вогнеруким. Він зрадів, побачивши його, але його серце не мусить звикати до цього почуття. Надто багато років постать Вогнерукого породжувала в ньому зовсім інші відчуття. Але, відколи обидва доторкнулися до Смерті, здавалося, ніби їх зроблено з однієї плоті. Ніби походять з одного сюжету. А може, він і так тільки один?

«Не довіряй їй!» — казав погляд Вогнерукого. І Мо знав, що Вогнерукий може прочитати його відповідь у нього на чолі, тож немає потреби й казати: «Я мушу».

— Хай руки будуть зв’язані, — мовив він, і Віоланта знову заховала ножа між складками одягу. Сніжинки чіплялися за чорну тканину, мов крихітні пір’їнки.

— Я відведу Сойку до замку, де виросла моя мати, — сказала вона. — Там я зможу захистити його. А тут — ні.

— До Озерного замку? — Вогнерукий відв’язав гаманець від свого пояса й подав Фаридові. — Це далекий шлях. Не менше чотирьох днів верхи на конях.

— Ти чув про той замок?

— А хто не чув? Але його покинули багато років тому. Ви були там коли-небудь?

Віоланта так уперто випнула підборіддя, що Мо знову згадав про Меґі.

— Ні, не була ніколи, але мати розповідала мені про нього і я прочитала все, що писали про цей замок. Я знаю його краще, ніж якби була там.