Айзенґлянц, засмутившись, пішов за двері. Дурне створіння! Феноліо мав би вигадати якогось не такого сміховинного помічника для письма. Але в цьому й полягала проблема цього світу — у своєму серці він був дитиною. Чому він сам так любив читати цю книжку, як був дитиною? Саме через те! Але ж він тепер уже дорослий, тож і світові пора подорослішати.

Ще одне речення — і знову враження, ніби слова завмирають ще до того, як він вимовив їх. Хай йому біс!

Відчуваючи, що в голові паморочиться від люті, Орфей схопив каламар і хотів жбурнути його в розмальовану стіну, як раптом з-за дверей у його кімнату долинули крики й галас. Орфей поставив каламар назад на стіл і прислухався. Що це? Відчинив двері й визирнув у коридор. Коло дверей Змієголова вже не стояло варти, а двоє слуг пробігли повз нього несамовито, мов кури з відрубаними головами! Що в біса коїться? І чому на стінах знову виграє вогонь Вогнерукого?

Орфей заквапився в коридор і зупинився перед кімнатою Змієголова. Двері було відчинено, а Змієголов лежав мертвий на ліжку, так широко розплющивши очі, що неважко було здогадатися, кого він бачив наостанку.

Орфей несамохіть озирнувся, перше ніж підійти до ліжка, але білі жінки, звичайно, вже пішли. Вони отримали давно пожадану здобич. Але як? Як?

— Ну, ти, Чотириокий, маєш шукати собі нового господаря! — Завіса ліжка відхилилася і вийшов Хлопчик-мізинчик, по-яструбиному всміхнувшись йому. На його худій руці Орфей побачив персня, яким Змієголов ставив печаті на своїх смертних вироках. Хлопчик-мізинчик забрав і його меч.

— Сподіваюся, від смороду можна буде випрати! — довірливо прошепотів він Орфеєві, кидаючи собі на плечі важкий оксамитний плащ колишнього пана, і вийшов у коридор, де на стінах шепотів вогонь Вогнерукого.

А Орфей стояв і відчував, як по носі йому котяться сльози. Все пропало, він поставив не на ту карту, даремно терпів сморід гнилого князя, даремно гнув спину перед ним і марнував свій час у цьому похмурому замку! Не він, а Феноліо дописав останню пісню. Бо хто, як не він, міг дописати її? І Сойка, мабуть, знову герой, а він негідник. Ні, гірше! Він програв, він сміховинна постать!

Орфей плюнув у застигле обличчя Змієголова й подався до своєї кімнати, де на столі й далі лежали непотрібні слова. Затремтівши з люті, він узяв каламар і полив чорнилом усе написане.

— Пане! Пане! Ви чули? — засапавшись, з’явився в дверях скляний чоловічок. А він швиденько збігав на своїх павучих ногах, тут годі заперечити.

— Авжеж, Змієголов мертвий, я знаю! А що з Сойкою?

— Вони б’ються! Свистун і він.

— Ага. Що ж, можливо, Срібноносий ще проковтне його. І це було б добре. — Орфей зібрав свої речі і склав їх до шкіряної сумки, яку приніс з Омбри: пера, пергамент, навіть порожній каламар, срібний підсвічник, якого дав йому Змієголов, і, звичайно, три книжки. Книжку Якопо і дві книжки про Сойку. Він ще не віддав їх. О ні.

Орфей схопив скляного чоловічка й запхав у гаманець на поясі.

— Що ви задумали, пане? — занепокоєно запитав скляний чоловічок.

— Покличемо жах і зникнемо з цього замку.

— Пане, жаха вже немає! Кажуть, Вогнерукий розвіяв його, мов дим!

Хай йому біс! Стонадцять чортів! Звичайно. Саме тому вогонь знову горить на стінах! Вогнерукий упізнав жах. Він розкрив, хто дихає в серці пітьми. І що тепер, Орфею? Ти вичитаєш собі якогось нового жаха з книжки Якопо. Це не так уже й важко. Тільки цього разу йому треба дати ім’я, якого не знає Вогнерукий!

Орфей прислухався до звуків у коридорі. Нічого. Пацюки покидають тонучий корабель. Змієголов помер і тепер сам. Орфей ще раз забіг до кімнати з розбухлим трупом і забрав звідти всі срібні речі. Адже чимало їх Хлопчик-мізинчик недобачив. Потім зі скляним чоловічком, що заводив і бідкався, заквапився в тунель, яким Свистун потрапив до замку. Вода сочилася вздовж кам’яних стін, наче хід був скалкою у вологому тілі озера.

Вартові, що охороняли вихід на берег, втекли, але між скелями лежали два мертві солдати. Вочевидь, у паніці вони зрештою повбивали один одного. Орфей забрав в одного вбитого меч, але, збагнувши, який він важкий, знову викинув його. Замість меча витяг у трупа з-за пояса ніж і накинув собі на плечі його грубий плащ. Він видавався страхітливим, зате грів.

— Пане, куди ви тепер хочете йти? — пригнічено запитав Айзенґлянц. — Назад в Омбру?

— А що ми там робитимемо? — безрадісно запитав Орфей, дивлячись на похмурі схили, які заступали шлях на північ.

На північ… Орфей навіть не уявляв собі, що чекає його там. Феноліо мовчав про те, як і про багато речей у цьому світі, і саме тому він піде на північ. Гори з засніженими вершинами і безлюдними схилами видавалися малопривабливими. Але це був найкращий шлях, тепер, коли Омбра невдовзі безперечно належатиме Віоланті та Сойці. Нехай іде до пекла той клятий палітурник, до найпекучішого пекла, яке тільки здатна вигадати людина. А Вогнерукий мусить замерзати у вічній кризі, аж поки йому відмерзнуть зрадливі пальці!

Орфей востаннє глянув на міст і почалапав у гори. По мосту тікали солдати Срібного князя. І від кого вони тікають? Від двох чоловіків та їхніх білих захисниць. І від розбухлого трупа свого пана.

— Пане, пане, а не можна мені сісти на плече? А що, коли я випаду з гаманця? — тремтів скляний чоловічок.

— Тоді мені буде потрібний новий скляний чоловічок! — відповів Орфей.

«На північ. У неописаний край. Атож! — думав він, тимчасом як його ноги насилу намацували шлях на крутому схилі. — Можливо, в цьому світі є місце, яке дослухатиметься до моїх слів».

Свистунів меч глибоко розітнув Резину руку, але Бріана багато перейняла від матері, дарма що з більшою охотою співала Бридкій, ніж збирала цілющі трави на кам’янистих полях.

— Рука загоїться, — втішила вона, перев’язуючи руку.

Але пташка вже ніколи не полишить Резу, і про це знали і Чарівновустий, і Вогнерукий.

Свистун зі шкури пнувся, щоб спровадити Сойку на той світ услід за своїм паном. Він поранив його в плече та ліву руку, але зрештою сам пішов за Змієголовом, і Вогнерукий дав вогню пожерти його тіло, так само як і тіло його пана.

Віоланта з блідим обличчям стояла поряд із Чарівновустим, поки вогонь перетворював на попіл трупи Змієголова і Свистуна. Вона видавалася такою юною, наче скинула кілька років у льоху, куди звелів посадовити її батько, і, як і завжди, справляла враження дитини, загубленої у світі, а коли нарешті повернулася спиною до вогню, що поглинув тіло батька, Вогнерукий побачив, як вона вперше обняла рукою сина — свого дивовижного сина, якого й досі ніхто не любив, дарма що він урятував усіх. Чарівновустий, попри своє м’яке серце, ні разу не відчув симпатії до Якопо (Вогнерукий бачив це на його обличчі), дарма що соромився своєї неприязні.

Кільканадцять Віолантиних хлопців-солдатів таки вижило, їх познаходили в тюремних льохах, а всі солдати Змієголова втекли, не стало й білих жінок. Тільки порожні намети стояли на березі озера, чорна карета й кілька коней без вершників. Якопо розповів, що людожерні риби його прадіда виринали з озера і схопили кількох вояків, які тікали мостом. Ані Чарівновустий, ані Віоланта не повірили йому, проте Вогнерукий пішов на міст і знайшов на мокрому камінні кілька блискучих лусок завбільшки з липовий листок. Тікали солдати й через тунель, яким Свистун проник до замку.

Коли вони вийшли на берег озера, падав сніг, і замок позаду зник за сніговими вихорами, немов розчинившись у білому. Світ навколо був такий спокійний, наче використав усі слова, наче тепер розповіли вже все, що можна було розповісти в цьому світі. На замерзлому прибережному болоті Вогнерукий знайшов Орфеєві сліди, а Чарівновустий так поглянув на дерева, між яких вони зникли, немов і досі чув у душі Орфеїв голос.