Книжки. Він прихилив закривавлений меч до стіни, погладив рукою плямисті спинки книжок і відчув, як тягар слів на його плечах полегшав. Не Сойка, не Чарівновустий, а тільки Мортимер. Про нього Орфей не писав. Мортимер Фольхарт. Палітурник.

Мо взяв книжку до рук. Бідолашна. Вона пропаща. Взяв іншу, потім ще одну — і почув шерхіт. Рука одразу пошукала меч, і Орфеєві слова знову схопили його за серце.

Упало два стоси книжок. Поміж усіх тих надрукованих трупів просунулася рука, потім друга, без кисті. Бальбулюс.

— Ну, вони шукають тебе! — Він випростався, пальці лівої руки були замащені чорнилом. — Відколи я заповз сюди від Свистуна, жоден солдат не зайшов у ці двері. Мабуть, їх відганяв сморід. Але сьогодні двоє вже заходило. Як ти втік від них? Адже вони, безперечно, краще охороняли тебе, ніж мене!

— Вогнем і пером, — відповів Мо і прихилив меч до стіни. Він не хотів пригадувати себе. Він хотів забути Сойку, лише на кілька митей, і знайти між пергаментами і шкіряними палітурками щастя замість нещастя.

Бальбулюс стежив за його очима. Можливо, побачив у них тугу.

— Я знайшов кілька книжок, які ще можна читати. Хочеш побачити їх?

Мо прислухався до звуків назовні. Вовк сидів тихо, але йому здалося, ніби він чує голоси. Ні, вони стихли.

Лише на кілька митей.

Бальбулюс подав йому книжку, навряд чи більшу за його руку. В ній було кілька проточин, але цвіль вочевидь пощадила її. Палітурку було зроблено дуже добре. Як бракує йому пальців, щоб гортати списані сторінки. Як зголодніли його очі за словами, які поведуть його далі, а не хапатимуть його й не керуватимуть ним. Як скучили його руки за ножем, що ріже папір замість плоті.

— Що це? — прошепотів Бальбулюс.

Стало темно. Вогонь на стінах згас, і Мо вже не бачив книжки в своїх руках.

— Чарівновустий!

Мо обернувся. У дверях стояв Вогнерукий, тінь із вогненною каймою.

— Я був у Орфея. — Голос Вогнерукого змінився. Байдужість, яку лишила смерть, минула. Повернувся давній відчай, про який вони обидва вже майже забули. Вогнерукий, пропаща душа…

— Що сталося?

Вогнерукий знову виманив вогонь із пітьми і дав йому утворити між книжками клітку з заплаканою дівчиною.

Бріана. Мо побачив на обличчі Вогнерукого той самий страх, який так часто відчував і він. Плоть від його плоті. Дитина. Яке могутнє слово. Наймогутніше.

Вогнерукий тільки дивився на нього, і Мо прочитав у його очах про жах, що стереже його дитину, і ціну, за яку він може викупити її.

— Ну? — Мо прислухався. — За дверима вже стоять солдати?

— Я ще не лишив слідів.

Мо відчув страх Вогнерукого, наче тією дівчиною в клітці була Меґі, наче то її плач він бачив у вогні.

— Чого ти чекаєш? Веди їх! — промовив Мо. — Настав час, коли мої руки знову оправлятимуть книжку, дарма що ніколи не закінчать тієї роботи. Нехай вони зловлять палітурника, а не Сойку. Вони не помітять різниці. А я пошлю Сойку далеко, дуже далеко, присплю його, глибоко в тюремному льоху — разом з Орфеєвими словами.

Вогнерукий дмухнув у пітьму, і вогонь замість клітки сформував знак, який Мо зобразив на обкладинках багатьох книжок: голову єдинорога.

— Якщо така твоя воля, — сказав він тихо, — та якщо ти знову граєш роль палітурника, яка тоді роль моя?

— Рятівника своєї доньки, — відповів Мо. — Охоронця моєї дружини. Рези немає, вона шукає книжку з чистими сторінками. Допоможи їй знайти і принеси мені.

«Щоб я міг дописати кінець, — думав він. — Трьох слів досить. — І раптом йому сяйнула думка, яка змусила його засміятись у пітьмі. — Про Резу Орфей не писав нічого, жодного обов’язкового слова. А кого він ще забув?»

Роксана співала знову. Для дітей, яким не давав заснути страх перед Миршавцем. Усе, що Меґі чула про її голос, виявилось правдою. Навіть дерево, здається, слухало її, і птахи на його найдальших галузках, і тварини, що жили між корінням, і зірки на темному небі. В Роксаниному голосі було багато втіхи, хоча дуже часто вона співала про щось сумне, і Меґі в кожному слові відчувала тугу за Вогнеруким.

Коли слухаєш про тугу, це втішає, якщо й твоє серце по вінця сповнене нею. Туги за сном без страху та безтурботними днями, за твердою землею під ногами, за повним шлунком, за вуличками Омбри, за матір’ю і… за батьком.

Меґі сиділа високо вгорі перед гніздом, у якому писав Феноліо, і не знала, за кого слід переживати в першу чергу: за Феноліо і Чорного Принца, або за Фарида, що разом із Батистом ішов за велетнем, або за Дорію, що знову, дарма що розбійники забороняли йому, зліз униз, щоб глянути, чи справді пішов Миршавець. Про своїх батька-матір вона намагалася не думати зовсім, але Роксана раптом затягнула пісні, яку серед усіх пісень про Сойку Меґі любила найдужче, бо в ній ішлося про те, як його з донькою ув’язнили у Сутінковому замку. То була героїчна пісня, але й вона розповідала про її батька, і саме за ним вона й тужила. «Мо! — хотілося заговорити їй до нього й покласти голову на його плече. — Як ти думаєш, велетень заніс би Феноліо до своїх дітей? Ти віриш, що він роздушив би Фарида й Батиста, якби вони спробували врятувати Принца? Скажи, а можна одним серцем любити двох хлопців? А ти бачив Резу? Як ти почуваєшся, Мо? Як ти там?»

— А Сойка вже вбив Змієголова? — тільки вчора запитала Елінор якась дитина. — А він швидко прийде, щоб урятувати нас від Миршавця?

— Звичайно! — відповіла Елінор і швидко поглянула на Меґі. «Звичайно…»

— Хлопець іще не повернувся! — почула вона ззаду, як Страшидло сказав Дерев’янці. — Може, подивитися, де він?

— Навіщо? — відповів Дерев’янка приглушеним голосом. — Він повернеться, якщо зможе. А як не зможе, то його зловили. Я певен, що вони десь унизу. Сподіваюся, Батист стерегтиметься їх, коли повернеться.

— Як він має стерегтися? — запитав у відповідь Страшидло і гірко засміявся. — Позаду велетень, спереду Миршавець, а Принц, напевне, загинув. Ми скоро заспіваємо нашої останньої пісні, і вона й наполовину не буде така гарна, як Роксанина.

Меґі обхопила обличчя руками. Не думай про це, Меґі. Просто не думай. Слухай Роксану. Мрій, що все буде добре. Що всі знову повернуться здорові: Мо, Реза, Феноліо, Чорний Принц, Фарид — і Дорія. Що робить Миршавець із полоненими? Ні, Меґі, не думай, не запитуй.

Знизу почулися голоси. Меґі нахилилася і спробувала щось роздивитися в пітьмі. Здається долинув Батистів голос. Меґі побачила полум’я, маленький вогник, але світив він яскраво. Там був Феноліо! А поряд із ним Чорний Принц, на ношах.

— Фариде! — гукнула вона вниз.

— Цс! — цитькнув Страшидло, і Меґі притисла до вуст долоню. Розбійники опустили вниз линви й сітку для Принца.

— Батисте, мерщій! — Роксанин голос звучав по-іншому, коли вона не співала. — Вони йдуть!

Більше не було потреби щось казати. Під деревами форкали коні, тріщав хмиз під численними чобітьми. Розбійники скинули вниз нові линви, дехто зліз по стовбуру вниз. З пітьми полетіли стріли. Між деревами кишіло людьми, мов срібними жучками.

— Бачите, вони чекали, щоб повернувся Батист! І то з Принцом!

А хіба Дорія не казав їм такого? Хіба не тому він знову зліз униз? І не повернувся.

Фарид запалив вогонь. Він і Батист прикрили Чорного Принца. Коло нього був і ведмідь.

— Що там? Що там знову діється? — Елінор з розметаними косами, неначе їх розкуйовдив страх, стала навколішки коло Меґі. — Тож я заснула. Чи можна повірити в таке?

Меґі не відповідала. Що вона могла вдіяти? Що тут можна було вдіяти? Вона підвелася, пішла, балансуючи, до розгалуження, де стояли навколішки Роксана та решта жінок. Коло них лишилося тільки двоє розбійників. Решта вже злізли по стовбуру вниз, проте стовбур був високий, страхітливо високий, а стріли летіли знизу, мов дощ, що падає вгору. Двоє захисників із криком зірвалися вниз, а жінки затулили дітям очі та вуха.