А діти, ні про що не здогадуючись, і далі дивились на Ворона. Хлопцеву засторогу вони не почули. Солдатів не бачили. Вони прикипіли очима до вогню, а матері тим часом уже гукали їх. Коли перші діти озирнулися, було вже запізно. Панцерні солдати відтягли назад заплаканих жінок, а з вулиць прибувало дедалі більше вояків, замикаючи навколо дітей залізне кільце.

Як підступно одурено дітей! Як зненацька подив перетворився на моторошний страх! І як вони плакали! Хіба забуде Феноліо коли-небудь той плач! Він безпорадно стояв, притулившись плечима до стіни, а п’ятеро панцерних солдатів наставили на нього й на жінок піки. А більше й не треба. П’ять пік досить, щоб паралізувати нечисленну юрбу. Одна жінка таки почала тікати, за нею погнався солдат. Потім солдати, замкнувши коло, оголили мечі, а Ворон, помітивши кивок Свистуна, загасив полум’я і, посміхнувшись, уклонився заплаканим дітям.

Дітей погнали до замку, наче отару ягнят. Дехто з малих так налякався, що забіг поміж коней. Вони лишалися на бруківці, мов поламані іграшки. Феноліо гукав Іво та Деспіну, але його голос змішався з рештою голосів, усіма зойками і всім плачем. Коли панцерні солдати відпустили матерів, Феноліо разом з ними кинувся до покалічених дітей, що спливали кров’ю на брукові, і придивлявся до блідих облич, повнячись страху, що впізнає в котромусь із них Деспіну або Іво. Їх там не було, але Феноліо здавалося, ніби він усе-таки знає ті обличчя — невинні дитячі личка. Такі малі для смерті, такі малі для жаху і страждань. З’явилися дві білі жінки, його янголи смерті. Матері нахилилися над дітьми, затуливши їм вуха, щоб вони не чули білого шепотіння. Троє дітей загинули, два хлопчики й дівчинка. Білі жінки були вже їм непотрібні, щоб перебратися до них.

Над одним з убитих хлопчиків нахилився хлопець, що з криком вибігав з вулиці, марно спробувавши застерегти дітей. Він дивився на поміст, його юне обличчя подорослішало від ненависті. Але Ворон уже зник, немов розчинився в отруйному димі, що й далі важкими клубами висів над площею. Тільки кобольд стояв там, мов ошуканий, дивлячись на жінок, схилених над дітьми. Потім украй повільно, неначе вийшов за межі часу, почав збирати Воронові порожні торби.

Кілька жінок побігли за солдатами і дитячим гуртом. Решта лишилися тут, стирали пораненим кров з чола і обмацували маленькі кінцівки.

Феноліо урвався терпець. Він обернувся й подибав назад у вуличку, що вела до Мінервиного будинку. Назустріч йому йшли жінки, почувши крики, вони повибігали на вулицю. Жінки квапливо проминали його. Годі вже! Годі! До нього підбігла Мінерва. Він щось пробурмотів і махнув рукою в бік замку. Мінерва побігла слідом за іншими жінками.

Таж був такий гарний день! Сонечко гріло так, наче зима ще за горами.

Хіба він зможе тепер забути цей плач?

Феноліо дивувався, що його ноги вибралися сходами нагору, що його серце, важке від сліз, ще б’ється.

— Розенкварце!

Феноліо метнувся до письмового столу і став шукати пергамент, папір — що-небудь, на чому можна писати. — Розенкварце! Хай йому біс, де ти тиняєшся?

Скляний чоловічок визирнув із гнізда, в якому жили Орфеєві строкаті феї. Що в біса він там робить угорі? Скручує в’язи тим тупоголовим?

— Якщо ти знову хочеш послати мене шпигувати до Орфея, забудь про це! — крикнув він згори. — Той Айзенґлянц скинув з вікна скляного чоловічка, якого Орфей узяв, щоб замінити його брата! Він розбився вщент, тож думають, ніби то рештки винної пляшки!

— Мені ти потрібний не для шпигування! — здушеним від сліз голосом казав Феноліо. — Загостри мені перо! Розколоти чорнило, ну, мерщій!

Ох, плач!..

Феноліо опустився на стілець і обхопив голову руками. Сльози бігли йому між пальцями й падали на письмовий стіл. Феноліо не міг пригадати, коли йому доводилося так плакати. Навіть коли загинув Козимо, його очі були сухі. Іво! Деспіна!

Він чув, як скляний чоловічок скочив на його ліжко. Хіба не забороняв він йому стрибати з феїного гнізда на матрац? Ет, байдуже. Колись він таки зламає собі свій скляний карк.

Ох, усюди лихо. Треба покласти йому край, бо інакше його старе серце ще розіб’ється!

Феноліо чув, як Розенкварц похапцем видерся на письмовий стіл.

— Ось! — проказав він тихим дзвінким голосочком і простяг господарю щойно загострене перо.

Феноліо стер рукавом сльози з обличчя. Коли він брав перо, його пальці тремтіли.

Скляний чоловічок підсунув йому аркуш паперу й мерщій заходився мішати чорнило.

— Де діти? — запитав він. — Хіба ти не хотів піти разом з ними на ринкову площу?

Знову сльозина. Вона впала на чистий аркуш, і папір пожадливо всотав її. «Так-так, отакий він, цей клятий сюжет, — думав Феноліо. — Він живиться слізьми! А що, коли Орфей описав те, що сталося на ринковій площі? Адже, відколи до нього завітав Вогнерукий, він майже не виходить із дому і жбурляє пляшки з вікна. Може, у своїй люті він і написав слова, які заподіяли смерть кільком дітям?»

Кінчай, Феноліо, не думай уже про Орфея! Пиши сам! Якби ж тільки аркуш не був такий страхітливо порожній!

— Ну, приходьте вже! — шепотів він. — Приходьте, кляті слова! Це ж діти. Діти! Врятуйте їх!

— Феноліо! — стривожено озвався до нього Розенкварц. — Де Іво та Деспіна? Що сталося?

Але Феноліо міг тільки знову обхопити голову руками. Де слова, щоб відчинити кляту замкову браму, поламати піки й підсмажити Ворона на його власному вогні?

Розенкварц дізнався, що сталося, від Мінерви, коли та повернулася від замку без дітей. Свистун знову виголошував промову.

— Сказав, що йому набридло чекати, — розповідала Мінерва безбарвним голосом. — Він дав нам тиждень, щоб привести Сойку. Бо інакше пожене наших дітей на копальні.

Потім подалася вниз, на порожню кухню, де, мабуть, і досі стояли тарілки, з яких їли вранці Іво й Деспіна.

А Феноліо й далі сидів над чистим аркушем, на якому не було нічого, крім слідів його сліз. Година за годиною. До пізньої ночі.

Реза, біла, мов полотно, писала своїм найгарнішим почерком. Як і тоді, коли в чоловічому вбранні сиділа на ринку в Омбрі й заробляла письмом на хліб. Скляний чоловічок, що колись належав Орфеєві, мішав їй чорнило. Вогнерукий приніс Яшму в табір розбійників. І привів Фарида.

«Такою є відповідь Сойки, — писала Реза, а Мо тим часом стояв коло неї. — За три дні він віддасть себе в руки Віоланти, вдови Козимо й матері законного спадкоємця Омбри. В обмін за це Свистун відпустить омбрійських дітей, яких він підступно захопив, і засвідчить печаттю свого пана, що вони назавжди будуть у безпеці.

Тільки тоді, коли буде виконано цю вимогу, Сойка буде готовий вилікувати книжку з чистими сторінками, яку він оправив Змієголову з Сутінкового замку».

Меґі бачила, що рука її матері під час письма й далі вагається. Розбійники обступили її і приглядалися. Жінка, яка вміє писати… Жоден з них не опанував цієї науки, крім Батиста, навіть Чорний Принц. Усі вони намагалися відрадити Мо від його постанови, навіть Дорія, що спробував застерегти омбрійських дітей, а потім був змушений дивитись, як Свистун полонив їх і вбив Люка, його найвірнішого товариша. Все марно.

Тільки один чоловік не намагався схилити Мо змінити думку. Вогнерукий.

Здавалося, ніби він ніколи не пропадав, дарма що на його обличчі вже не видніло рубців. Той самий сміх, загадковий, як і завжди, та сама непосидючість. То він тут, то знову десь зникне. Мов привид. Меґі завжди ловила себе на цій думці й водночас відчувала, що Вогнерукий ще більше сповнений життя, ніж раніше, живіший від усіх.

Мо подивився в бік Меґі, але вона не знала, чи він справді бачить її. Відколи батько повернувся від білих жінок, він, здавалося, дедалі більше ставав Сойкою.