Але принаймні Хапало, здається, думав про це.

— А коли здобудемо книжку, — міркував він під тисом, — тоді зловимо Сойку і примусимо його написати три слова, і коли Змієголов здохне, а ми купатимемось у золоті, вб’ємо й Сойку, бо мені страшенно нестерпно слухати всіх отих дурнуватих пісень про нього.

— Так, у майбутньому вони мають співати про нас, — патякав Ґекон, запихаючи в дзьоб вороні, що сиділа на його плечі, шматочок хліба, намочений у горілці. Тільки ця ворона й поглядала вряди-годи на Мортолу. — Про нас піде більша слава, ніж про них усіх! Ми станемо славетніші за Сойку, славетніші за Чорного Принца, славетніші за Рудого Лиса і його паліїв. Славетніші за… як там звали його колишнього пана?

— Каприкорн.

Це ім’я штрикнуло Мортолі в серце, мов гаряча голка, і від туги за сином нею аж тіпнуло на гілці, вона затрусилася. Бодай би ще раз побачити його обличчя, ще раз насипати йому їсти, підстригти білявого чуба…

Мортола знову пронизливо скрикнула, і її біль та ненависть луною покотились по темній долині, де розбійники хотіли напасти на володаря Сутінкового замку.

Її син. Син. Її дивовижний жорстокий син. Мортола скубнула собі пір’їни на грудях, наче могла таким чином погамувати біль свого серця.

Мертвий. Утрачений. А його вбивця грає роль шляхетного розбійника, і його оспіває тупа потолоч, що давніше тремтіла перед її сином! Сорочка того розбишаки була тоді така червона, що життя майже вибігло з нього, але мала відьма врятувала його. Може, вона й тепер де-небудь знову щось шепоче? Я їм обом роздзьобаю обличчя, і то так, що та зрадлива служниця вже не пізнає їх… Реза… Вона, Мортоло, бачила тебе, але що вона може вдіяти? Він пішов сам, а вона грає у гру, в яку грають усі жінки в цьому світі: чекає… Гусінь!

Мортола гарячково схопила дзьобом волохате створіння. «Гусінь, гусінь!» — кричало від радості щось у ній. Клятий пташиний мозок. Про що вона думала? Про вбивства. Так, про помсту. Це почуття знайоме і птахам. Вона відчула, як настовбурчуються пір’їни, як вона б’є дзьобом по дереву, на якому сидить, неначе то тіло Сойки.

Війнув холодний вітер, хитнувши вічнозелене гілля. На Мортолине пір’я сипонуло дощем. Пора злетіти вниз, під чорні тиси, які сховають її від розбійників, і ще раз спробувати позбутися пташиної подоби, щоб нарешті знову відчути людську плоть.

Але пташка подумала: «Ні! Пора застромити дзьоб у пір’я, пора заснути під колисковий шерех гілля». Безглуздя! Вона стрепенулася, похитала дурною голівкою, подумки назвала себе: «Мортола. Мортола, Каприкорнова мати…»

Що це? Ворона на плечі Ґекона підняла голову й розправила крила. Хапало непевно звівся на ноги, витяг меча і крикнув решті стати до бою. Але між деревами вже стояли люди Змієголова. Керував ними худезний чолов’яга з яструбиним обличчям і очима, невиразними, як у трупа. Він майже недбало штрикнув мечем у груди першого розбійника. Одразу три солдати накинулись на Хапала. Він вирвався, дарма що його рука ще безперечно боліла від Мортолиних зубів, але його люди навколо гинули, як мухи.

Авжеж, про них співатимуть пісню, але то буде глузлива пісня про дурноверхих, які думали, ніби можуть заскочити Змієголова не менш легко, ніж першого-ліпшого багатого купця.

Мортола жалібно скрикувала, поки внизу під нею мечі розтинали людські тіла. Ні, цим помічникам не пощастило. Тепер із нею лишився тільки Орфей зі своїми чорнильними чарами і оксамитним голоском.

Яструбине обличчя витер меч об плаща вбитого і озирнувся.

Мортола мимоволі зіщулилась, але сорока пожадливо дивилася вниз — на блискучу зброю, на персні й пряжки від ременів. Як добре було б узяти їх до свого гнізда, а вночі з допомогою їхнього блиску приманювати до себе зірки з небес.

Усі розбійники вже полягли. Навіть Хапало впав навколішки. Яструбине обличчя подав своїм людям знак, і вони притягли ватажка до нього. «Ну, бовдуре, подихай! — з гіркотою думала Мортола. — Стара жінка, яку ти хотів убити, побачить твою смерть!»

Яструбине обличчя запитав щось Хапала, вдарив в обличчя, запитав ще раз. Мортола нахилила голову, щоб краще чути, і спурхнула на кілька гілок нижче, під захист хвої.

— Коли ми рушили, він уже конав. — У голосі Хапала й досі відчувалася впертість, але він був хрипкий від страху.

«Чорний Принц. Вони розмовляють про нього. То була я, — хотіла озватися Мортола. — Я, Мортола, отруїла його! Запитайте Змієголова, чи він пам’ятає мене?» Мортола опустилася ще нижче. Той худий убивця говорить про дітей? Він знає про печеру? Звідки? Ох, якби її дурна голова могла думати!

Один солдат дістав меча, проте Яструб гостро наказав йому вкласти зброю в піхви. Він відступив назад і знаком звелів своїм людям зробити те саме. Хапало, що й далі стояв навколішки між своїми вбитими людьми, приголомшено підвів голову. Сорока, що саме хотіла злетіти ще нижче, щоб стягти персня з мертвого пальця й позбирати срібні ґудзики, заціпеніла на гілці і затрусилася від страху, а в її дурній пташиній голові невпинно лунало: «Смерть, смерть, смерть!» І ось він з’явився — щось чорне, що полискувало між деревами, й сапало, мов великий пес, безформне, а проте схоже на людину, — жах. Хапало благав замість проклинати, Яструбине обличчя дивився на нього своїми мертвими очима, а його люди тим часом прожогом заховалися між дерев. Але жах підійшов, став над Хапалом, — здавалося, ніч роззявила тисячозубу пащу, — і заподіяв йому найстрашнішу смерть.

«А що ж іще? Геть його! — думала Мортола, дарма що її оперене тіло тремтіло, мов осиковий листок. — Геть дурноверхого! Він нічим не прислужився мені! Тепер має допомогти Орфей. Так, Орфей…»

Орфей… Здалося, ніби це ім’я одразу набуло форми людської постаті, тільки-но вона подумала про нього.

Ні, такого не може бути. То не Орфей постав так раптом між деревами, і жах, почувши його дурнуватий сміх, став покірним, мов пес.

Хто ж, Мортоло, розповів Змієголову про розбійників? Хто?

Орфей оглядав дерева своїми скляними очима. Потім підняв руку, блідий і пухлявий, і показав на сороку, що зіщулилася, коли він показав на неї.

Тікай, Мортоло! Тікай. Стріла наздогнала її в повітрі, і біль прогнав пташку. Вона вже не мала крил, коли падала, падала й падала в холодному повітрі. А як упала на землю, поламалися вже людські кістки. Останнім, що вона бачила, був Орфеїв сміх.

Далі, далі, щоразу далі. Реза знову почувалася погано, але не казала нічого. Коли Здоровань занепокоєно озирався на неї, вона всміхалася, щоб він через неї не йшов повільніше. Хапало випереджав їх більше ніж на півдня, а про сороку вона намагалася зовсім не думати.

Біжи, Резо, біжи. Це тільки нудота. Жуй листя, яке дала Роксана, і біжи. Ліс, по якому вони йшли вже кілька днів, був темнішим, ніж хаща. У цій частині Чорнильного світу Реза ще не була. Здавалося, ніби вона розгорнула новий розділ, новий і ще не читаний.

— Шпільмани називають його лісом, у якому спить ніч, — пояснив їй Здоровань, коли вони пройшли крізь улоговину, де навіть удень стояла така пітьма, що вони насилу бачили свої руки. — Але моховині назвали його Бородатим лісом через усі ті цілющі лишайники, що ростуть на деревах.

Так, ця назва подобалася їй більше. Завдяки морозові багато дерев і справді видавалися старенькими велетнями.

Здоровань умів добре читати сліди, але навіть Реза могла б іти по сліду, який лишили Хапало та його люди. Де-не-де збереглися замерзлі відбитки ніг, неначе там зупинився час, а подекуди їх порозмивав дощ, немов стерши разом зі слідами і людей, які лишили їх. Розбійники анітрохи не дбали про те, щоб їх ніхто не викрив. Навіщо? Адже вони переслідували.