Айзенґлянц зловтішно подивився на брата, коли Ос м’ясистим пальцем забрав Яшму з письмового столу.

— Пергаменту! — наказав Орфей, тільки-но зачинилися двері за обома, і Айзенґлянц запопадливо заходився розстеляти на столі найкращі аркуші.

Орфей, проте, підступив до вікна і глянув на пагорби, з яких начебто прийшов Сойчин лист. Чарівновустий, Сойка — йому дали величні імена, і Мортимер таки набагато шляхетніший і сміливіший за нього, але хитрощами той взірець чесноти аж ніяк не міг помірятися з ним, від чесноти людина дурнішає.

«Орфею, подякуй його дружині! — думав він, походжаючи по кімнаті з кутка в куток (коли думаєш, немає нічого кращого за ходьбу).  — Якби дружина не боялася так утратити його, ти, мабуть, ніколи не мав би потрібної приманки!»

Ох, це фантастично! Його найбільший тріумф! Єдиноріг, коротуни, барвисті феї — це все непогано, проте ніщо порівняно з тим, що він здійснить тепер! Він поверне з того світу Вогнехідця. Він, Орфей. Хіба це його прибране ім’я пасувало йому коли-небудь краще? Але Орфей буде хитріший за співця, в якого він украв це ім’я. На місце Вогнехідця він пошле когось іншого і подбає, щоб той не повернувся.

— Вогнерукий, чи чуєш ти мене в холодному краї, де ти тепер? — шепотів Орфей, тимчасом як Айзенґлянц ревно мішав чорнило. — Я зловив приманку, яка визволить тебе, — найдивовижнішу у світі приманку, прикрашену найпишнішими блакитними пір’їнами!

Орфей замугикав собі під ніс, як і завжди, коли був задоволений собою, і знову взяв до рук Мортимерів лист. Що там іще пише Сойка?

«Станеться так, як ти просиш (присягаюся копитом диявола, він уже пише в стилі прилюдних оголошень, мов розбійники давніх часів): я спробую прикликати білих жінок, а ти натомість напишеш слова, які знову повернуть мою дружину й доньку в дім Елінор. Щодо мене, я приєднаюся до них згодом».

Ти ба… Що це?

Орфей приголомшено опустився на ліжко. Мортимер хоче лишитися? Чому? Бо після Свистунової погрози його шляхетне героїчне серце не дозволяє йому потай утекти звідси? Чи, може, просто дуже подобається грати розбійника?

— Що ж, як і завжди, шляхетний Сойко, — тихо проказав Орфей (ох, як він любив звук свого голосу!), — геть усе буде зіграно інакше, ніж ти уявляєш собі. Бо Орфей має на тебе власні плани!

Шляхетний бовдур! Чи дочитав він до кінця бодай якийсь роман про розбійників? Немає ніякого щасливого кінця для Робіна Ґуда, ніякого — для Анджело Дуки, для гицелів і як їх там іще називають. Чого ж має бути такий кінець для Сойки? Ні. Він мусить зіграти ще одну роль: приманки на гачку, і то ласої, — і буде приречений на смерть.

«І я напишу йому останню пісню! — думав Орфей, сягнистим кроком походжаючи по кімнаті й немов уже відчуваючи пальцями ніг потрібні слова. — Люди, слухайте найдивовижнішу розповідь про Сойку, що забрав від смерті Вогнехідця і сам, на жаль, загинув. Аж серце крається. Пропав, як Робін Ґуд, що загинув через зрадливу черницю, і як Дука, що сконав на шибениці поряд із мертвим товаришем і з катом на плечах, що гнав його до смерті. Навіть Феноліо не зміг би написати її по-іншому».

Ох, це ще не кінець цього листа? Що він пише далі, цей найшляхетніший розбійник? «Вивісь у вікні синю тканину, якщо ти вже напишеш ті слова (як романтично! Справжнісінький розбійницький еталон. Здається, він дедалі більше перетворюється на ту постать, яку викроїв йому Феноліо!), тоді наступної ночі я зустрінуся з тобою на цвинтарі шпільманів. Фарид знає, де той цвинтар. Приходь сам, щонайбільше візьми одного слугу. Я знаю, в яких тісних стосунках ти перебуваєш із новим намісником, тож ти побачиш мене тільки тоді, коли я буду певен, що з тобою немає нікого з його людей. Мортимер» (Ти ба, він і досі підписується своїм давнім ім’ям. Кого він хоче цим одурити?)

«Приходь сам! О, так! Я прийду сам, — думав Орфей. — Адже ти не побачиш слів, які я вже вишлю наперед!»

Орфей згорнув листа й кинув його під письмовий стіл.

— Айзенґлянце, готове все? Десяток загострених пер, чорнило, вимішане протягом шістдесяти п’яти вдихів і видихів, аркуш щонайкращого пергаменту?

— Десяток. Шістдесят п’ять. Щонайкращий, — підтвердив скляний чоловічок.

— Що там зі списком? — запитав Орфей, розглядаючи свої обгризені нігті. Він знову щоранку робив для них ванночки з трояндової води, але від них вони ставали ще смачніші. — Твій безвартісний брат лишив на словах на літеру Б свої сліди.

Список. Упорядкований за абеткою покажчик усіх слів, що їх ужив Феноліо в «Чорнильному серці». Нещодавно він наказав укласти цей список Яшмі (його брат мав огидний почерк). Але, на жаль, скляний чоловічок устиг дійти тільки до літери Д. Отож Орфей і далі був змушений гортати книжку Феноліо, коли прагнув упевнитися, що слова, які він ужив, є в тексті «Чорнильного серця». Метод дуже обтяжливий, але без нього годі обійтися, і досі він давав найкращі результати.

— Я приніс усе! — запопадливо вклонився Айзенґлянц.

Гаразд! Слова вже надходили. Орфей відчував немов свербіж під шкірою голови. Тільки-но взявши перо до рук, він квапився якнайшвидше опустити його в каламар. Вогнерукий. Йому завжди набігали сльози на очі, коли він згадував, як бачив його мертвого в копальні. То була, безперечно, одна з найтяжчих митей його життя.

Згадував і про дану Роксані обіцянку, що поставить мертвого на ноги (хоча вона не повірила жодному його слову): «Я знайду слова, такі вишукані й дурманні, мов пахощі лілеї, і ці слова одурять Смерть та розчепірять її холодні пальці, якими вона схопила його гаряче серце». Після прибуття в цей світ Орфей шукав їх, дарма що Фарид і Феноліо вважали, ніби він може приписувати тільки єдинорога і строкатих фей. Та вже після перших марних спроб він з гіркотою був змушений признатися, що тут милозвучності не досить, лілейні слова не повернуть Вогнерукого, бо Смерть вимагає певнішої винагороди: з плоті та крові.

Аж не віриться, що він раніше не пішов на контакт із Мортимером, чоловіком, який завдяки книжці з чистими сторінками зробив Смерть посміховиськом для живих!

Отже, геть його! Цей світ потребує тільки одного Чарівновустого, і це він сам. Якщо Мортимер стане здобиччю смерті, а мозок Феноліо зруйнує алкоголь, тоді тільки він далі розповідатиме сюжет, далі й далі — з виразно обмеженою роллю для Вогнерукого і досить-таки почесною для себе.

— Авжеж, приклич мені білих жінок, Мортимере! — шепотів Орфей, слово за словом заповнюючи пергамент виразним, круглим почерком. — Ти не дізнаєшся, що я прошепочу їм у бліді, аж прозорі вуха. Слухай, кого я приведу їм! Сойку. Понесіть його вашій холодній господині з низьким уклоном від Орфея й поверніть мені за це вогнедува. Ох, Орфею, Орфею, багато про тебе балакатимуть, але ніхто не скаже, що ти дурний.

Тихенько засміявшись, він умочив перо й писав далі, як раптом двері позаду нього розчахнулися. Увійшов Фарид. Хай йому грець, де Ос?

— Чого ти хочеш? — запитав він юнака. — Скільки разів тобі казати, що слід постукати, перше ніж зайти? Наступного разу я жбурну каламар у твою тупу голову! Принеси вина! Найкращого, яке в нас є.

Як дивився на нього хлопець, зачиняючи двері за собою! «Він ненавидить мене», — подумав Орфей, і ця думка сподобалася йому. З досвіду він знав, що ненавидять тільки могутніх, тож він стає могутнім у цьому світі.

Могутнім.

Цвинтар шпільманів містився трохи вище одного покинутого села. Назва села ще й досі збереглася — Карандрела, дарма що в ньому давно ніхто не жив. Ніхто не знав, куди й чому зникли його мешканці, дехто говорив про якусь пошесть, дехто про голод, а дехто розповідав про дві родини, які ворогували між собою і зрештою прогнали й винищили одна одну. Що тут правда, а що вигадка, годі було довідатись у книжці Феноліо, так само як і про цвинтар, на якому зниклі жителі ховали своїх небіжчиків поміж мандрівних комедіантів і шпільманів, бо всі вони споконвіку спочивали там упереміш.