Сойка хотів допомогти їй убити батька.

«Удвох буде неважко».

Невже? Віоланта опустила лист. Про що вона думала, давши Сойці таку обіцянку?

Віоланта відчула Бріанин погляд і притьмом обернулася до неї спиною. Думай, Віоланто! Вона малювала собі в уяві, що станеться, крок за кроком, картина за картиною, немов гортала сторінки якоїсь Бальбулюсової книжки.

Її батько приїде до Омбри, тільки-но Сойка опиниться в замку. Тут годі сумніватися. Зрештою, він і досі сподівається, що чоловік, який оправив йому книжку з чистими сторінками, може й вилікувати її. А оскільки Змієголов нікому іншому не довіряв тієї книжки, він сам повинен привезти її Сойці. Батько, звичайно, приїде з наміром убити його. Він був у відчаї, наполовину збожеволів від того, що йому заподіяли гнилі сторінки, і ще по дорозі найдокладніше уявлятиме собі, яких мук можна завдати своєму ворогові, щоб його смерть була якомога страшніша. Але спершу він мусить довірити тому ворогові книжку. Тільки-но Сойка візьме до рук книжку з чистими сторінками, все залежатиме від нього. Скільки потрібно часу, щоб написати три слова? Вона повинна надати йому той час. Лише три слова, кілька непомітних секунд, перо і трохи чорнила — і загине вже не Сойка, а її батько, а Омбра належатиме їй.

Віоланта відчула, як її віддих почастішав, як кров Ударила їй у голову. Так, усе може вдатися. Але це небезпечний план, і набагато небезпечніший для Сойки, ніж для неї. «Дурниці, він удасться! — казав їй розум, її холодний розум, але серце калатало так несамовито, що голова запаморочилась, і вона тільки вигукнула подумки: — А як ти захистиш його, коли він приїде до замку? Як бути зі Свистуном і Миршавцем?»

— Ваша високосте!

Бріанин голос звучав не так, як давніше. В ній ніби зламалося щось. «Чудово. Сподіваюся, вона кепсько спить! — думала Віоланта. — Сподіваюся, її краса відцвіте, поки вона стоятиме навколішки і митиме підлоги». Та, обернувшись і глянувши на Бріану, вона хотіла тільки пригорнути її до себе і знову хихикати з нею, як і колись.

— Я маю ще дещо повідомити, — мовила Бріана, не опускаючи очей. Аякже, вона ж така горда, і досі горда. — Ці трави мають дуже гіркий смак. Вони допоможуть тільки тоді, коли їх правильно застосувати. В найгіршому випадку вони можуть навіть убити. Все залежить від вас.

Ніби вона мала їй пояснювати! Але Бріана й далі дивилась їй у вічі. «Захисти його! — казали її очі. — Інакше пропаде геть усе».

Віоланта випросталася, мов свічка.

— Я розумію дуже добре! — гостро заявила вона. — І певна, що дітям через три дні стане набагато краще. Все лихе скінчиться, а я даватиму трави з усіма потрібними засторогами. Так і скажеш. А тепер іди. Туліо проведе тебе до брами.

Бріана знов уклонилася.

— Дякую вам. Я знаю, що довірила їх у найкращі руки. — Дівчина, вагаючись, випросталася. — Я знаю, що у вас багато служниць, — тихенько додала вона, — але якщо раптом ви відчуєте потребу в моєму товаристві, будь ласка, звеліть гукнути мене! Я скучила за вами. — Останні слова вона проказала так тихо, що Віоланта насилу зрозуміла їх.

«Я теж скучила за тобою», — крутилося на язиці у Віоланти, але вона не розтулила вуст. Вгамуйся, дурне забудькувате серце.

— Дякую, — відповіла вона, — але поки що мені не до пісень.

— Авжеж, звичайно, ні, — зблідла Бріана майже так само, як і тоді, коли Віоланта вдарила її… коли вона була в Козимо і обманула господиню. — Але хто вам читає? Хто грається з Якопо?

— Я сама читаю, — аж запишалася Віоланта, що її голос звучить так холодно й непривітно, проте її серце відчувало щось інше. — А щодо Якопо, то я рідко бачуся з ним. Він гасає з бляшаним носом, якого зробив йому коваль, сидить у Свистуна на колінах і розповідає кожному, що ніколи не був би таким дурним, щоб дати Воронові заманити себе на ринкову площу.

— Атож, це схоже на нього, — кивнула Бріана й погладила собі коси, немов пригадавши, як часто хапали за них пальці Якопо. Якусь довгу мить обидві жінки мовчали, між ними стояв небіжчик, що розсварив їх і в житті.

Бріана схопилася за шию. Там і справді висіла монетка.

— Ви інколи бачите його? — запитала вона.

— Кого?

— Козимо. Я бачу його щоночі, уві сні. А вдень мені інколи здається, ніби він стоїть у мене за плечима.

Дурне дівчисько. Закохана в небіжчика. Що вона ще кохає в ньому? Його красу давно вже пожерли хробаки, а що іншого можна було любити в ньому? Ні, Віоланта поховала своє кохання разом з ним. Воно зникло, немов сп’яніння після келиха вина.

— Хочеш спуститися до склепу? — Віоланта не могла повірити, що з її вуст зірвалися такі слова. Бріана, не вірячи, прикипіла до неї очима.

— Туліо зведе тебе вниз. Але не сиди дуже довго, там ти знайдеш тільки небіжчиків. Скажи мені, Бріано, — додала вона, — ти була розчарована, коли Сойка повернув із того світу твого батька, а не Козимо?

Бріана опустила голову. Віоланта ніколи не могла з’ясувати, любить вона свого батька чи ні.

— Я б дуже хотіла піти до склепу, — тихо відповіла вона. — Якщо ви дозволите.

Віоланта кивнула Туліо, і він узяв Бріану за руку.

— Ще три дні — і все буде гаразд, — проказала Віоланта, коли Бріана стояла вже на порозі. — Несправедливість не безсмертна. Вона не може такою бути!

Бріана кивнула так байдуже, наче нічого не почула.

— Звеліть гукнути мене, — повторила вона.

І вийшла. А Віоланта, тільки-но зачинилися двері, вже тужила за нею. «Ну й що? — думала вона. — Хіба існує почуття, яке ти розуміла б більше? Втрати і туга — ось із чого складається твоє життя».

Віоланта згорнула Сойчин лист і підійшла до гобелена, що вже висів у цій кімнаті, коли вона в сім років уперше спала в ній. На ньому було зображено полювання єдинорога, і його було виткано за часів, коли єдиноріг був ще вигаданою істотою і його не несли Омброю як мисливський трофей. Але й вигаданий єдиноріг все одно мав загинути. Невинність ні в якому світі довго не живе. Відколи Віоланта зустрілася з Сойкою, єдиноріг нагадував про нього. На його обличчі вона бачила ту саму невинність.

Як ти захистиш його, Віоланто? Як?

А хіба в усіх переказах не те саме? Жінки нездатні захистити єдинорога. Вони приносять їм смерть.

Вартові перед дверима видавались утомлені, але похапцем виструнчилися, коли Віоланта вийшла з дверей. Діти-солдати. Обидва вони мали у в’язниці братів і сестер.

— Розбудіть Свистуна! — наказала Віоланта. — Скажіть йому, що я маю важливу новину для мого батька.

Атож, «батька». Це слово справляло враження, але жодне слово не видавалося огиднішим. Усього шість літер, а вона почувалася малою, кволою і такою бридкою, що всі люди уникали дивитись на неї. Вона надто добре пам’ятала свій сьомий день народження, єдиний день, коли батько вочевидь радів, що має таку непоказну дитину. «Так можна навіть помститися, — сказав він матері. — Вродливому синові ворога можна віддати за дружину свою найбридкішу доньку».

Батько. Коли нарешті не буде нікого, кого вона змушена називати так?

Віоланта пригорнула до грудей Сойчин лист. Скоро.

Тільки-но зійде сонце, вони вирушать. Свистун погодився з умовами Мо: омбрійських дітей відпустять, тільки-но Сойка виконає свою обіцянку й віддасть себе в руки доньки Змієголова. Дехто з розбійників хотів перебратися за жінок і чекати разом з матерями перед замком, а Вогнерукий мав супроводити Мо до Омбри і правити за вогненну засторогу Свистунові. Але до замку Сойка мав заїхати все-таки сам.

Меґі, не називай його так!

До світанку було ще кілька годин. Чорний Принц, що в нього і сон пропав, сидів коло багаття з Батистом і Вогнеруким, що, здається, взагалі не потребував сну, відколи повернувся від Смерті. Фарид, звичайно, сидів поруч із ним, була й Роксана. А донька Вогнерукого була в Омбрійському замку. Віоланта знову взяла Бріану на службу — того самого дня, коли Свистун повідомив про свою угоду з Сойкою.