— Тихо! — гримнув він, дарма що його голос аж ніяк не заглушив галасу, що долинав знадвору. Може, Миршавець уже тут?
Пиши, Феноліо.
Він заплющив очі. Він уже бачив його перед собою. Абсолютно виразно. Яке бентежне почуття. Коли отаке завдання, писати стає вдвічі приємніше!
— Тож ти…
— Елінор, цить! — почувся голос Меґі.
І тоді набігли слова. Авжеж, це гніздо було чудовим місцем для письма.
Вогонь і пітьма
Що таке право, а що безправ’я? Що відрізняє дію від бездіяльності? «Якби я знову мав прожити свій вік, — думав старий король, — я пішов би в монастир — зі страху перед діями, які, можливо, призведуть до лиха і страждань».
Т. Г. Вайт. Король у Камелоті, 4-та книга
— Скільки ви нарахували?
— Рівно п’ятдесят. — Віолантині діти-солдати доклали зусиль, щоб їхні голоси звучали незворушно, але вони злякалися, і Мо не вперше запитав себе, чи доводилося їм досі воювати, а чи, може, вони знають про війну тільки через смерть брата або батька.
— Лише п’ятдесят? Тоді він довіряє мені! — Тріумф у Віолантиному голосі годі було приховати. Донька Змієголова не виявляла страху. Це було чуття, яке вона вміла майстерно приховувати, одне з багатьох, і Мо побачив зневагу в її очах, коли вона помітила страх своїх юних солдатів. Але страх проступав і на обличчі Бріани, і навіть на волохатому личку Туліо.
— Миршавець із ним?
Хлопці похитали головами. Мо не міг називати їх по-іншому.
— А як там Свистун? Його він напевне взяв із собою, еге ж?
Знову хитають головами. Мо і Вогнерукий приголомшено перезирнулися.
— На місця! — наказала Віоланта. — Ми про це говорили вже не раз. Мого батька на міст не пускайте. Він може послати тільки посланця, не більше. Ми змусимо його почекати два, можливо, три дні. І він так чинить зі своїми ворогами.
— Йому це не сподобається, — тихо, немов мимохідь сказав Вогнерукий.
— А воно й не має подобатись. А тепер вийдіть усі. Я хочу поговорити з Сойкою. — Віоланта вимогливо подивилася на Вогнерукого. — Сам на сам.
Вогнерукий не ворухнувся, і тільки тоді, коли Мо кивнув йому, обернувся і вийшов так безшумно, наче і був лише тінню.
Віоланта підійшла до вікна. Вони були в кімнаті, де жила її мати. На стінах мирно паслися єдинороги поміж плямистих котів, яких Мо часто бачив у Дикому лісі, а у вікні видніло Пташине подвір’я, порожні клітки й намальовані солов’ї, поблідлі від денного світла. Змієголов видавався далеким, дуже далеким, в іншому світі.
— Він не взяв із собою Свистуна, — заговорила Віоланта. — Що ж, тим краще. Можливо, відіслав його до Сутінкового замку, покаравши отак за те, що він випустив тебе.
— Ви так думаєте? — Мо дивився на єдинорогів, що мирно паслися на стінах. Вони нагадували йому про іншу картину — картину ловів, коли білу шкуру єдинорога пробили списом. — Білі жінки розповідали мені щось інше.
Він і досі чув їхній шепіт: «Шлях йому прокладає Свистун».
— Справді? Що ж, як і завжди… Якщо він буде тут, нам і його треба вбити. Інших можна й випустити, але не Свистуна.
Чи справді вона така впевнена у своєму задумі?
Віоланта й досі стояла плечима до нього:
— Я буду змушена зв’язати тебе. Бо інакше мій батько навряд чи повірить, що ти мій в’язень.
— Знаю. Нехай це зробить Вогнерукий. Він уміє так зв’язати, що можна легко звільнитися. — «Він навчився цього від хлопця, в якого закохана моя донька, — подумки додав Мо. — Де тепер Меґі? З матір’ю, — відповів він сам собі. — Із Чорним Принцом. У безпеці».
— Коли мій батько помре, — Віоланта вимовила це слово обережно, можливо, й сама не була певна, як воно станеться насправді, — Миршавець, звичайно, не віддасть мені трон Омбри без боротьби. Можливо, він приведе з Сутінкового замку ще й підмогу від своєї сестри. Сподіваюся, ми й тоді будемо союзники? — І вперше подивилася на нього.
Що він мав відповідати їй? Ні. Коли її батько помре, чи піде він геть? Чи пішов би він?
Віоланта знову обернулася до нього плечима, перше ніж поставила ще одне запитання:
— А ти, власне, маєш дружину?
— Так.
«Князівни полюбляють фіґлярів і розбійників».
— Прожени її. Я зроблю тебе князем Омбри.
Мо здалося, ніби він чує сміх Вогнерукого.
— Ваша високосте, я не князь, — відповів він. — Я — розбійник… і палітурник. Двох ролей більше ніж досить для одного чоловіка.
Віоланта обернулася і глянула на нього, наче не могла повірити, що він не пожартував. Якби ж він міг краще читати її думки! Проте маска на Віолантиному обличчі була непроникніша за маски, що їх шив Батист для своєї блазенської гри.
— Ти не хочеш подумати про мою пропозицію?
— Я вже сказав: двох ролей досить, — повторив Мо, і на мить Віолантине обличчя стало таким схожим на обличчя її батька, що йому аж серце стиснулося.
— Гаразд. Як хочеш, — промовила вона. — Але потім я запитаю тебе ще раз. Коли все минеться.
Віоланта визирнула з вікна.
— Я наказала солдатам замкнути тебе у башті, яку тут називають Голкою. Я не хочу, щоб ти опинився в підвалі, який мій дід використовував як в’язницю. Він розміщений так, що озеро наповнює його водою майже до самого верху, лишається тільки трохи місця, щоб в’язень не втопився. — Вона глянула на Мо, наче перевіряючи, чи не злякався він такої перспективи.
«Так, злякався, — подумав Мо. — Ну то й що?»
— Я прийму батька в залі з тисячею вікон, — провадила далі Віоланта. — Саме там він сватав мою матір. Я звелю привести тебе, тільки-но пересвідчусь, що він має з собою книжку з чистими сторінками.
Як вона склала руки. Наче учениця, що збирається відповідати. Вона ще подобалася йому. Віоланта зворушувала його. Він прагнув захистити її від усіх колишніх страждань і від пітьми в її серці, дарма що знав, що це не під силу нікому. Віолантине серце було замкненою кімнатою з похмурими картинами на стінах.
— Ти вдаватимеш, ніби, як ми й пообіцяли, можеш зцілити книжку з чистими сторінками. Я все приготую для цього, — Бальбулюс сказав мені, що тобі треба, — і коли ти начебто візьмешся до праці, я відверну батькову увагу, щоб ти міг написати три слова. Я розгніваю його. Гнів — найкращий спосіб відвернути увагу. Батько має лиху вдачу. Якщо нам пощастить, він не помітить, що ти поставив перо на папір. У нього, здається, новий охоронець, з ним може бути клопіт. Але мої люди вже подбають про нього.
«Мої люди. Таж це діти, — думав Мо, — але, на щастя, тут є ще Вогнерукий». Тільки-но подумав про нього, як той уже відчинив двері.
— Чого ти хочеш? — запитала Віоланта.
Вогнерукий не зважав на неї.
— Надворі дуже спокійно, — шепнув він Мо. — Змієголов сприйняв звістку, що його примусять чекати, навдивовижу спокійно. Це мені не подобається. — Він повернувся до дверей і визирнув у коридор. — Де вартові? — запитав він Віоланту.
— А де вони мають бути? Я їх послала вниз на міст. Двоє стоять унизу на подвір’ї. Скоро, Сойко, для тебе настане час удавати в’язня. Грати ще одну роль. Бачиш? Іноді їх більше, ніж дві. — Вона підійшла до вікна й гукнула вартових, але їй відповіла тільки тиша.
Мо відчув це тієї самої миті. Він відчув, що сюжет знову набув нового повороту. Час раптом поважчав, і Мо опанував дивний неспокій. Немов він стояв на сцені і пропустив свій вихід.
— Де ви? — Віоланта обернулася і якусь мить видавалася не менш юною й переляканою, ніж її солдати. Вона підбігла до дверей і ще раз гукнула всередину. Проте ніхто не відповів. Тільки тиша.
— Не відходь від мене! — прошепотів Вогнерукий Мо. — Хоч би що там сталося, вогонь інколи кращий захисник, ніж меч.
Віоланта й далі вслухалася, чи не чути чогось надворі. Почулися кроки, нерівні кроки людини, що заточувалась і зашпортувалася. Віоланта відсахнулася від дверей, наче боялася того, що наближається. Солдат, що впав коло її ніг, був залитий кров’ю, власною кров’ю. Саме він визволив Мо з саркофага. Чи знає він тепер уже більше про вміння вбивати?
