Дорія сів поряд з ним, прикипівши похмурим поглядом до Хапала. Ні, хлопцеві справді не подобався його рятівник. Натомість його приятель Люк ходив за Хапалом і Ґеконом, мов собака.

— Ну то й що? Що це нам дало? Свистун грабує і вбиває ще лютіше, ніж доти. — Хапало сплюнув. — Змій безсмертний. Його свояк майже щодня вішає кого-небудь із нас. А Сойка йде до Омбри й повертається живий і цілий!

Стало тихо, дуже тихо. Для багатьох розбійників угода, яку Сойка уклав у Сутінковому замку зі Змієголовом, була більш ніж моторошна, дарма що зрештою виявилося, що саме Мо перехитрував Срібного князя. Але все-таки Змієголов безсмертний. Він раз у раз розважається тим, що дає першому-ліпшому чоловікові, якого зловив Свистун, меча до рук і заохочує штрикати йому тіло, щоб потім самому поранити напасника тим мечем так, щоб той помирав дуже довго і встиг прикликати білих жінок. Саме так Змієголов повідомляв, що він уже не боїться доньок Смерті. Навіть якщо це означало, що він і далі уникав підходити до них надто близько. «Смерть — Змієва служниця» — саме так він звелів написати срібними літерами на брамі Сутінкового замку.

— Ні. Я не мав потреби робити Миршавця безсмертним, — холодним, украй холодним голосом відповів Мо Хапалу. — То Віоланта вивела мене з замку живим і цілим. Після того як попросила мене допомогти їй убити її батька.

Реза поклала руку на живіт, наче могла таким чином не пустити тих слів до вух ще не народженої дитини. Але в її голові крутилася тільки одна думка: Чорному Принцові він розповів, що сталося в замку, а мені — ні. Вона пригадала, яким ображеним видавався голос Меґі, коли Мо нарешті розповів, що він зробив із книжкою з чистими сторінками, перше ніж передав її Змієголову. «Ти намочив кожну десяту сторінку? Але ж такого не може бути! Я ж усякчас була біля тебе! Чому ти нічого не сказав?» Хоча Мо всі довгі роки мовчав про те, де була її мати, Меґі все-таки вірила, що він врешті-решт не матиме від неї ніяких таємниць. Реза в таке не вірила. Проте їй стало прикро, що чоловік більше довіряє Чорному Принцові, ніж їй. Дуже прикро.

— Бридка хоче вбити свого батька? — з невірою в голосі запитав Батист.

— Що тут дивного? — озвався Хапало так гучно, ніби мав говорити за всіх. — Адже вона — Змієве поріддя. І що ти, Сойко, відповів їй? Що ти спершу маєш почекати, поки твоя клята книжка вже не захищатиме його від смерті?

«Він ненавидить Мо, — думала Реза. — Люто ненавидить». Але погляд, яким Мо зміряв Хапала, був не менш ворожий, і Реза не вперше запитала себе, чи раніше вона просто не помічала гніву в ньому, а чи гнів з’явився недавно, як і рубець на грудях.

— Книжка ще довго захищатиме батька Віоланти, — з гіркотою в голосі мовив Мо. — Змієголов дібрав способу врятувати її.

Розбійники знову зашепотілися. Тільки Чорний Принц, здається, не здивувався. «Отже, Мо й про це розповідав йому. Йому, а не мені. Він став іншим, — думала Реза. — Слова змінили його. Це життя змінило його. Навіть якщо це тільки гра. Якщо це справді гра…»

— Але ж це неможливо. Коли ти намочив сторінки, книжка зацвіла, а ти ж сам завжди казав: «Цвіль убиває книжки не менш нищівно, ніж вогонь».

Скільки докору чулося в голосі Меґі. Таємниці… Ніщо так швидко не знищує любов.

Мо глянув на дочку. Меґі, це було в іншому світі, казав його погляд. А вуста говорили щось інше:

— Що ж, Змієголов навчив мене чогось кращого. Книжка й далі захищатиме його від смерті — якщо на її сторінках ніхто нічого не напише…

«Ні!» — подумала Реза. Вона знала, що тепер може трапитись, і хотіла руками заткнути собі вуха, хоч у світі нічого так не любила, як голос Мо. Вона майже забула його обличчя, поки довгі роки служила Мортолі, проте завжди пам'ятала його голос. Але тепер він звучав не як голос її чоловіка, а як голос Сойки.

— Змієголов і далі вірить, ніби тільки я можу врятувати книжку. — Мо говорив тихо, але його голос, здається, виповнював увесь Чорнильний світ. Він, здавалось, лунав усюди — серед височезних дерев, обдертих чоловіків, заспаних фей у гніздах. — Він дав би мені її, якби я прийшов до нього, пообіцявши вилікувати. І тоді — трохи чорнила, перо — знадобилося б кілька секунд, щоб написати три слова! А що, як його донька дасть мені ці секунди?

Голос Мо зображував цю сцену в повітрі, і розбійники прислухалися, немов бачили, як усе відбувається перед їхніми очима. Але Хапало розбив чари.

— Ти з глузду з’їхав! Ти божевільний! — прохрипів він. — Ти, певне, й сам уже повірив тому, що співають про тебе в усіх піснях: мовляв, ти невразливий і непереможний Сойка! Бридка продасть тебе, і її батько злупить із тебе шкуру, якщо ти ще раз потрапиш до його лабетів. Саме так він і вчинить і отримає за це більше, ніж кілька секунд! Але й ми всі накладемо головою через те, що тобі так кортить удавати героя!

Реза помітила, як пальці Мо схопилися за ефес меча, але Чорний Принц поклав долоню на його руку.

— Хапале, він, може, менше був би змушений удавати героя, якби ти й твої люди трохи частіше справді поводились як герої.

Хапало з погрозою підвівся, але, перше ніж устиг заговорити, обізвався Здоровань, що квапився, мов дитина, яка прагне залагодити сварку між батьком і матір’ю:

— А що, як Сойка має слушність? Може, Бридка і справді допоможе нам? До нас, шпільманів, вона завжди ставилася добре! Адже вона й раніше приходила до нашого табору! І годує бідних, і приводить до замку Болотяника, коли Миршавець знову відітне якомусь бідоласі руку чи ногу!

— Яка великодушність! — глузливо скривився Ґекон, як майже щоразу, коли Здоровань казав що-небудь, і ворони на його плечі глумливо закаркали. — Яка ж тут щедрість — дарувати недоїдки та недоноски? Хіба Бридка ходить у такому дранті, як моя мати й сестри? Ні! Мабуть, у Бальбулюса скінчився пергамент, і вона за винагороду за Сойчину голову купить йому нового!

Кілька розбійників знову засміялися. Здоровань невпевнено поглядав на Чорного Принца. Його брат щось шепотів йому й неприязно дивився на Ґекона. «Принце, благаю тебе! — думала Реза. — Скажи Мо, що він повинен забути Віолантині слова. Тебе він послухає! Й допоможи йому забути ту книжку, яку він зшив для її батька!»

Чорний Принц поглянув на неї, неначе почув її німе благання. Проте його темне обличчя було непроникне — таке непроникне, яким дедалі частіше було для неї обличчя Мо.

— Доріє! — мовив він. — Як по-твоєму, ти зможеш пройти повз замкову сторожу й розпитати Віолантиних солдатів? Може, хтось із них чув, у чому точно полягає Свистунове завдання?

Здоровань розтулив рота, наче збирався заперечити. Він любив брата й робив усе, щоб захистити його. Але Дорія був у тому віці, коли людина вже не хоче, щоб нею опікувалися.

— Ще б пак! Завиграшки! — усміхнувся він, показавши тим усміхом, що радо виконає доручення Принца. — Декого з них я знаю, відколи навчився ходити. Більшість їх навряд чи старші за мене.

— Гаразд, — підвівся Чорний Принц. Дальші його слова були адресовані Мо, хоча він і не дивився на нього. — Що стосується пропозиції Віоланти, я згоден з Ґеконом і Хапалом. Віоланта, може, справді полюбляє шпільманів і співчуває своїм підданим, але вона — донька свого батька, і нам не треба довіряти їй.

Усі подивилися на Сойку. Але Мо мовчав.

Для Рези ця мовчанка була красномовніша за слова. Вона, як і Меґі, знала це мовчання. Реза побачила страх на доньчиному обличчі, коли та заговорила до батька. Так. Тим часом уже й Меґі відчула, як міцно цей сюжет обплів батька, хоча він сам колись застерігав її від цього. Літери затягували його щораз глибше, наче чорнильний вир, і Резі знову закралася в голову страхітлива думка, яка дедалі частіше з’являлася в неї в останні тижні: коли Мо, поранений на смерть, лежав у спаленій дощенту Каприкорновій фортеці, білі жінки і справді забрали з собою якусь його частину, забрали туди, де зник і Вогнерукий, і цю частину можна знову побачити тільки там. У місці, де закінчуються всі сюжети.