Чорний Принц, зіпершись спиною на стовбур, сидів під деревом, між корінням якого поховав його велетень, а ведмідь ніжно вилизував йому обличчя. На його одязі та у волоссі ще видніло листя, яким так дбайливо вкрив його велетень. Він живий! Феноліо роздратувався, коли по носі йому покотилися сльозини. Ще трохи — і вони впали б йому на чорну шию!

— Чорнильний Ткачу! Як ти втік від нього? — У голосі Чорного Принца відчувався біль, і Батист лагідно стримав його, коли він хотів підвестися.

— Ох, Принце, ти ж показав мені як! — хрипко відповів Феноліо. — Цей велетень вочевидь цікавиться тільки живими іграшками.

— Тож це добре для нас, еге ж? — відповів Принц і заплющив очі.

«Він заслуговує кращого, — думав Феноліо. — Кращого, ніж біль і вся ця боротьба».

У підліску щось зашаруділо. Феноліо злякано обернувся, але то були ще два розбійники й Фарид, вони принесли ноші з гілля. Юнак кивнув Феноліо, але вочевидь і наполовину не зрадів йому так, як інші розбійники. Як дивилися на нього чорні очі. Так, Фарид забагато знав про Феноліо і роль, яку він відіграє в цьому світі.

«Не дивися на мене з таким докором! — хотілося крикнути йому. — Що іншого могли ми вчинити? Меґі теж вважала це за слушну ідею (ну, коли бути чесним, деякі сумніви вона таки висловила)».

— Не розумію, звідки цей велетень з'явився так раптово! — дивувався Батист. — Як я був ще дитиною, велетні навряд чи були чимось реальнішим за казку. Я не знаю жодного шпільмана, крім Вогнерукого, що бачив би коли-небудь велетня, але він заходив у гори набагато далі від нас усіх!

Фарид мовчки обернувся плечима до Феноліо і зрізав ще кілька гілок для нош. Ведмідь, здається, залюбки поніс би свого господаря на власній кошлатій спині. Батист насилу вмовив його відійти вбік, коли розбійники підняли Чорного Принца на ноші, і тільки тоді, коли господар тихенько заговорив до ведмедя, той заспокоївся і пригнічено пішов поряд із ношами.

«Ну! Феноліо, чого ти чекаєш? Іди позаду! — думав він, плентаючи зболеними ногами за Батистом. — Тебе ніхто не понесе. І благай кого завгодно, щоб не повернувся Миршавець!»

Вогонь був усюди. Він пожирав стіни й лизав покрівлі, виповзав з каменю й давав так багато світла, немов саме сонце зійшло в тьмяному замку, обпаливши його набубнявілу плоть.

Змієголов кричав на Свистуна, аж поки захрип. Він бив кулаками в кощаві груди й хотів утовкти йому в обличчя срібного носа, якнайглибше у здорову плоть, через яку він так заздрив йому.

Вогнеходець удруге повернувся з того світу, а Сойка виліз із льоху, про який його тесть завжди стверджував, що жоден в'язень не вибирався звідти живим. «Вилетів? — шепотілися солдати. — Вилетів звідти, а тепер гасає по замку, мов голодний вовк, і вб'є нас усіх!»

Змієголов віддав тих двох, що сторожили льох, Хлопчику-мізинчику для покарання, але Сойка вбив ще шістьох, і шепіт ставав дедалі гучнішим з кожним знайденим трупом! Його солдати вже тікали — через міст, через хід під водою, — тільки б далі від зачарованого замку, що належав тепер Сойці та Вогнехідцеві. Дехто навіть стрибнув у озеро і вже ніколи не випірнув. Решта тремтіли, мов перелякані діти, коли горіли розмальовані стіни, а світло палило їм і мозок, і шкіру.

— Приведи мені Чотириокого! — крикнув Змієголов, і Хлопчик-мізинчик привів Орфея до його кімнати. Якопо протиснувся у двері, мов хробак, що виповзає з вогкої землі.

— Загаси вогонь! — Як болить йому горло! Неначе й там сиплються іскри. — Миттю загаси його і приведи мені знову Сойку, або я виріжу твого слизького язика! Може, ти на те й переконав мене вкинути його до льоху? Щоб він вилетів звідти?

Блідо-блакитні очі розпливалися за скельцями, — скельцями, які носила і його дочка, — а улесливий голос звучав так, ніби він скупав його в дорогій ароматичній олійці. Дарма що в ньому виразно бринів і страх.

— Я ж казав Свистунові, щоб він поставив коло льоху більш ніж двоє вартових. — Хитрюща мала гадюка, набагато кмітливіша за Срібноносого й набагато краще вдає невинність, яку й він прозирнути не годен… — Ще кілька годин — і Сойка благатиме вас, щоб ви звеліли йому оправити книжку. Спитайте вартових. Вони чули, що він там звивався, мов хробак на гачку, стогнав і зітхав…

— Вартові вже мертві. Я передав їх Хлопчику-мізинчику і сказав йому, що їхні зойки мають чути в усьому замку.

Хлопчик-мізинчик поправив собі чорні рукавички.

— Чотириокий каже правду. Вартові знай бурмотіли, що Сойці в тому льохові аж ніяк не було добре. Вони чули, як він скрикував та стогнав і кілька разів хотів пересвідчитися, чи він ще живий. Хотів би я знати, як ти зробив це. — Яструбині очі глянули на Орфея. — І він усякчас шепотів одне ім’я, майже без упину…

Змієголов здавив руками пекучі очі.

— Яке ім’я? Може, моєї доньки?

— Ні. Інше, — відповів Хлопчик-мізинчик.

— Реза. Його дружина, ваша високосте, — усміхнувся Орфей. Змієголов був не певен, чи той сміх запобігливий, а чи радше самовдоволений.

Свистун кинув сповнений ненависті погляд на Орфея.

— Мої люди дуже скоро зловлять його дружину. І його доньку!

— І яка мені з цього буде користь? — Змієголов притис кулаки до очей, але все одно бачив вогонь. Біль різав його на скибки, на смердючі скибки, а той, хто заподіяв його, вдруге пошив його в дурні. Йому потрібна книжка! Нова книжка, що зцілить його плоть. Адже в нього на кістках висить немов слиз, важкий, вологий, смердючий слиз.

Сойка.

— Приведи двох із тих, хто пробував утекти по мосту, і постав там, де їх кожен зможе бачити! — крикнув Змієголов. — А ти приведи свого пса! — повернувся він до Орфея. — Він, певне, голодний.

Солдати кричали, мов тварини, коли їх пожирала чорна тінь, а Змієголов уявив собі, що зойки, які долинають до його кімнати, належать Сойці. Він винен йому багато зойків.

Орфей слухав зі сміхом, і жах, попоївши, вернувся до нього, мов вірний пес. Сапаючи, він злився з тінню Орфея, і його чорнота змусила здригнутися навіть Змієголова. А Орфей самовдоволено поправив собі окуляри. Круглі скельця відкидали у світлі іскор жовті полиски. Чотириокий.

— Я знову приведу вам Сойку, — проказав він, і Змієголов відчув, як упевненість в оксамитному голосі всупереч його волі знову заспокоїла його. — Він не втече від вас, дарма що створюється таке враження. Я скував його невидними кайданами. Я виготовив їх із допомогою свого чорного мистецтва, і, хоч де він ховається, ті кайдани тягнуться за ним і несуть із собою давні страждання. Він знає, що це я наслав ті страждання і що вони не скінчаться, поки я живий. Отже, він спробує вбити мене. Нехай Хлопчик-мізинчик охороняє мою кімнату, і Сойка потрапить йому до рук. Для нас це вже не проблема. А от Вогнеходець — так!

Змієголова приголомшила ненависть на блідому обличчі. Така несамовита ненависть звичайно є наслідком любові.

— Гаразд. Він знову повернувся з того світу! — Ненависть чіплялася за кожне Орфеєве слово і зробила важким його вправний язик. — І поводиться, як господар цього замку, тож дотримуйтеся моєї поради, і вогонь невдовзі погасне!

— І що це за порада?

Погляд очей за скельцями видався Змієголову наче монетами на обличчі.

— Пошліть Хлопчика-мізинчика до вашої доньки. Нехай її вкинуть до одного з льохів, і поширте чутку, ніби вона допомогла Сойці втекти, щоб припинили всі ті безглузді балачки про нього, від яких тремтять ваші солдати. А її гарну служницю замкніть у клітці, де вже сидів Сойка. Скажіть Хлопчику-мізинчику, що йому не конче бути з нею надто люб'язним.

Вогонь Орфеєвих очей відобразився в скельцях, і Змієголов на мить відчув те, чого не відчував ще ніколи: страх перед іншою людиною. Цікаве почуття. Мов поколювання в потилиці, легенький тиск у шлунку…