Яка ганьба. Всі муки, яких він завдав собі, щоб підтримувати його життя, всі слова, трави в снігу, Роксанине піклування — все марно! Хай йому біс! Феноліо висловив той проклін так голосно, що велетень підніс його до очей. Ще й це!

А чи допоможе, якщо всміхнутися йому? Чи можна розмовляти з ним? Що ж, якщо ти, Феноліо, не знаєш відповіді, то хто тоді має знати, ти, старий бовдуре?

Велетень зупинився. Він і далі розглядав його. Трохи розтиснув пальці, і Феноліо скористався змогою розправити свої старі члени.

Слова, знову потрібні слова, і, як завжди, точні і правильні. Можливо, це все-таки благословення — просто бути німим і не полишати себе на ласку слів!

— Гм, — Феноліо, що за жалюгідний початок. — Гм. Як твоє ім’я? — Господи!

Велетень подув йому в обличчя і щось сказав. Так, з його вуст, без сумніву, злетіли слова, але Феноліо не зрозумів нічого. Як таке може бути?

Як цей велетень розглядає його! Саме так дивився найстарший онук Феноліо, побачивши у своєму тістечку великого чорного жука. Водночас і з захватом, і з тривогою. А коли жук заворушився, Піпо злякано скинув його й розтоптав. Отже, Феноліо, Не ворушися! Ніяких рухів, бодай найменших, дарма що ниють старі кістки. Господи, які пальці. Кожен такий завдовжки, як його рука!

Але велетень на мить утратив цікавість до Феноліо. Він з очевидною тривогою дивився на другий свій здобуток. Зрештою струснув Чорного Принца, мов годинник, що зупинився, і зітхнув, коли той все одно не ворушився. Знову глибоко зітхнувши, він став навколішки, — навдивовижу зграбно, як на свій зріст, — занепокоєно подивився на чорне обличчя і зрештою обережно поклав Принца на товстий мох, що ріс під деревами. Саме так онук Феноліо клав на землю мертвих птахів, яких відбирав у кота. Вони мали такий самий вигляд, коли він клав їхні маленькі тільця між трояндами.

Велетень не зробив Чорному Принцові хреста з гілочок, як робив Піпо для кожної мертвої тваринки. Він і не закопував його. Він прикрив його лише сухим листям, тихесенько, неначе не хотів порушити його сон. Потім знову підвівся, глянув на Феноліо, наче хотів пересвідчитися, що він принаймні ще дихає, і пішов далі, кожен крок завдовжки в кільканадцять людських кроків, а то й більше. Куди? Геть від усіх, Феноліо, геть далеко!

Феноліо відчув, як могутні пальці знову сильніше стиснули його, а потім — він не вірив своїм вухам! — велетень замугикав, і то тієї самої пісні, яку Роксана ввечері співала дітям. Невже й велетні співають людських пісень? Як і завжди… Велетень вочевидь був украй задоволений і собою, і світом, незважаючи на розбиту іграшку з чорним обличчям. Можливо, думав тепер, як дасть своєму синові оте друге дивне створіння, що так безпосередньо потрапило йому до рук. Господи! Феноліо здригнувся. А що, коли малий розірве його, як інколи діти розривають комах?

«Ти дурень! — думав він. — Зарозумілий старий дурень! Лоредан мала слушність. Найвидатніша риса твого характеру — манія величі! Як ти міг думати, що є слова, які контролюватимуть велетня? Ще один крок, потім ще один… Прощавай, Омбро. Напевне, я тепер уже ніколи не дізнаюся, що сталося з дітьми… і з Мортимером».

Феноліо заплющив очі. І раптом йому причувся тоненький і дуже наполегливий голос онука: «Діду, зіграй для нас небіжчика!» Залюбки! Таж легшого немає. Як часто він лягав на диван і не ворушився, навіть коли діти стромляли йому в живіт і зморшкуваті щоки свої маленькі пальчики. Небіжчик.

Феноліо голосно застогнав, відкинув руки і ноги й заціпеніло дивився в одну точку.

Так. Велетень зупинився. Приголомшено глянув на нього. Дихай рівненько, Феноліо, найкраще не дихай узагалі. Але тоді, напевне, лусне твоя дурна стара голова!

Велетень подув йому в обличчя. Майже понюхав його. Навіть онук дув йому в обличчя, але все-таки набагато меншим ротиком і з не таким сморідним запахом. Абсолютно спокійно, Феноліо!

Спокійно.

Грубе обличчя перетворилось на маску розчарування. З широких грудей велетня знову зірвалося зітхання. Обережний поштовх вказівним пальцем, кілька незрозумілих слів, і велетень став навколішки. Феноліо запаморочилось у голові, коли його опускали вниз, але він і далі вдавав небіжчика. Велетень озирнувся, шукаючи допомоги, наче хтось міг спурхнути з дерев і знову пробудити до життя його іграшку. Кілька сніжинок упало з сірого неба — ставало дедалі холодніше — і сіло на могутні руки. Вони були зелені, як навколишній мох, сірі, мов деревна кора, і білі, коли з неба посипався вже лапатий сніг. Велетень зітхнув і щось пробурмотів. Він, вочевидь, був украй розчарований. Потім поклав Феноліо не менш обережно, ніж клав Чорного Принца, востаннє задля проби почіпав його пальцем, — не ворушись, Феноліо! — і посипав йому обличчя жменькою сухого дубового листя разом з мокрицями та іншими лісовими багатоніжками, які перелякано почали шукати собі нового притулку в одязі Феноліо. Небіжчик, Феноліо! Хіба тобі Піпо не клав одного разу гусінь на обличчя? А ти все одно не ворушився — на його превелике розчарування? Ні! Він не ворухнувся, жодного разу, навіть коли щось дуже волохате залізло йому на ніс. Він почекав, поки стихнуть кроки, поки під ним перестане двигтіти, мов барабан, земля. Помічник, якого прикликав Феноліо, пішов і лишив його знову самого з усіма іншими створіннями. І що тепер?

Настала тиша. Двигтіння землі мало-помалу завмирало вдалині, про нього можна було тільки здогадуватись, і Феноліо змахнув з обличчя та грудей зів'яле листя І, закректавши, сів. Йому здавалося, ніби на його ногах хтось дуже довго сидів, але ходити він міг. Але ж куди тепер іти? Феноліо, звичайно, по слідах велетня! Вони зрештою доведуть його прямісінько до гнізд. Ти ж, певне, вмієш читати сліди.

Так. Ось останній відбиток ноги. Як болять ребра! Може, котресь зламане? Що ж, у такому разі йому врешті-решт знову доведеться просити Роксану, щоб вона піклувалася про нього. Непогана перспектива, еге ж?

А втім, коли він повернеться, його чекатиме щось інше — гострий язик синьйори Лоредан. О, вона безперечно знайде що сказати йому з приводу його експерименту з велетнем А Миршавець…

Феноліо, попри свої болючі ребра, несамохіть пішов швидше. А що, коли солдати повернулися і вже всіх стягли з дерева: Лоредан і дітей, Меґі та Мінерву, Роксану й решту… Ох, чому він не приписав Миршавцеві та його воякам просто згубну пошесть? Саме це й становило тяжкий хрест під час письма — нескінченність можливих шляхів розвитку. Як знати, котрий із них правильний? Ну, Феноліо, признайся, велетень звучить набагато величніше! Не кажучи вже про те, що пошесть навряд чи зупинилася б під деревом.

Якусь мить Феноліо стояв і прислухався, сповнений страху, що страховисько може повернутися. Феноліо, невже страховисько? Що жорстокого скоїв цей велетень? Невже він відкусив тобі голову чи, може, відірвав ногу? Таж нічого!

Навіть із Чорним Принцом просто стався нещасний випадок. От тільки де те місце, куди поклав його велетень? Під деревами все таке однакове, а велетень ступав так широко, що між його слідами можна заблукати. Феноліо глянув на небо.

На чоло йому впало кілька сніжинок. Скоро споночіє! Ще й це! Йому одразу спала на гадку кожна істота, яка лазить уночі в цьому світі. Він не хотів зустріти жодної з них.

Ага! Що це? Кроки! Феноліо метнувся назад і сховався за найближче дерево.

— Чорнильний Ткачу!

До нього підходив якийсь чоловік. Батист? Як страшенно зрадів Феноліо, побачивши його подзьобане віспою обличчя! У світі, здавалося, немає нічого гарнішого.

— Ти живий! — крикнув йому Батист. — А ми вже думали, що велетень зжер тебе!

— Чорний Принц… — Феноліо справді був приголомшений, як тужить за ним його серце.

— Знаю, — мовив Батист, повівши його з собою. — Ведмідь знайшов його.

— Він?..

— Ні, — засміявся Батист, — живий, як і ти. Проте я не певен, чи всі його кістки цілі. Здається, він просто не смакує Смерті! Спершу отрута, тепер велетень, — можливо, для білих жінок його обличчя надто чорне. Але наразі нам треба йти якнайшвидше, щоб потрапити до гнізд. Я боюся, що повернеться Миршавець. Свого свояка він боїться не менше, ніж велетня!