— Бачиш? У нього все гаразд. Завдяки Вогнерукому. — Фарид так тужливо дивився на полум’я, наче міг таким чином стати поряд із Вогнеруким. Потім зітхнув і легенько подув на полум’я, аж поки воно потьмяніло, наче зашарівшись від щойно почутих пестливих слів.

— Ти підеш за ним?

Фарид похитав головою.

— Вогнерукий хоче, щоб я тут дбав про Роксану. — Меґі відчула на язику гіркоту його слів.

— А ти що робитимеш? — подивився на дівчину Фарид.

— А що я маю робити?

«Шепотіти слова. Це єдине, що я можу робити!» — додала вона подумки. Всі слова, що їх шпільмани співали про Сойку: що він своїм голосом утихомирює вовків, що він невразливий і прудкий, мов вітер, що феї захищають його, а білі жінки стережуть його сон. Слова — єдине, чим Меґі могла захистити Мо, і вона шепотіла їх і вдень і вночі, кожної хвилини, коли її ніхто не бачив, посилала їх йому, мов ворон, яких Чорний Принц посилав до Омбри.

Полум'я згасло, і Фарид збирав руками теплий попіл, як на них упала чиясь тінь. Позаду стояв Дорія, тримаючи за руки двох дітей:

— Меґі, тебе шукає жінка з гучним голосом.

Розбійники мали багато імен для Елінор. Меґі несамохіть засміялась, але Фарид глянув на Дорію аж ніяк не приязно. Він ретельно зібрав попіл назад у гаманець і випростався.

— Я буду коло Роксани, — сказав він і поцілував Меґі у вуста. Він уже кілька тижнів не цілував її так. Потім обминув Дорію і пішов, ні разу не озирнувшись.

— Він поцілував її! — прошепотіла одна дитина Дорії, якраз так гучно, щоб Меґі могла почути. То була дівчинка, що зашарілася, коли Меґі подивилася їй у вічі. Мала швидко заховала обличчя, пригорнувшись до Дорії.

— Так, поцілував, — прошепотів Дорія дівчинці. — Але чи цілувала вона його?

— Ні! — твердо заявив хлопчик праворуч від нього і, прицінюючись, глянув на Меґі, немов запитував себе, чи справді приємно цілувати її.

— Це добре, — мовив Дорія, — дуже добре.

Обоз Змієголова добувся до Омбри одразу після півночі. Орфей дізнався про це не менш швидко, ніж Миршавець, бо вже три ночі посилав Оса пильнувати під шибеницею коло міської брами.

До приїзду Срібного князя приготували все. Кожне вікно замку Свистун завішав чорними полотнищами, щоб його пана навіть удень чекала там ніч, а на подвір'ї лежали зрубані дерева, якими Миршавець топитиме каміни в замку, хоча кожен знав, що ніякий вогонь не прожене холоду, який сидить у плоті та кістках Змієголова. Єдиний чоловік, що, можливо, прогнав би його, вирвався з замкової в’язниці, і вся Омбра запитувала, як Срібний князь сприйме цю звістку.

Орфей послав Оса до замку ще вдосвіта. Зрештою, кожен знав, що Змієголов навряд чи спить.

— Скажи, що я знаю дуже важливу для нього інформацію. Скажи, що йдеться про його доньку і Сойку.

Він повторив ці слова разів п’ять, бо мало покладався на розумові здібності свого охоронця, але своє завдання Ос виконав добре. Минуло понад три години, протягом яких Орфей без упину походжав по кабінету, і Ос повернувся зі звісткою, що аудієнція відбудеться, проте за умови, що Орфей негайно прийде до замку, бо Змієголов мусить відпочити перед своїм новим від'їздом.

«Новим від’їздом? Ага. Отже, він пристав на гру своєї доньки! — думав Орфей, квапливим кроком долаючи шлях до замку. — Що ж, добре. Тоді треба пояснити йому, що цю гру він може виграти тільки з моєю допомогою! — Орфей несамохіть облизав губи, щоб зробити їх еластичними для великого завдання. Ще ніколи він не снував своїх ниток для такої розкішної здобичі. — Завіса піднімається! — раз по раз шепотів він собі. — Завіса піднімається!»

Слуга, що коридором, обвішаним чорними тканинами, провів його до тронної зали, не сказав ані слова. В замку було тепло й темно. «Як у пеклі! — подумав Орфей. — Хіба не точне слово? Хіба не можна порівняти Змієголова з чортом? Ні, це треба лишити Феноліо. Цей злочинець має свій формат. Проти Змієголова Каприкорн — балаганний комедіант, аматор, дарма що Мортола, безперечно, бачила все по-іншому (але хто переймається тим, що вона думає?)».

М’ясисті Орфеєві плечі приємно здригнулися. Змієголов! Нащадок роду, що впродовж поколінь культивував мистецтво зла. Не існувало жодної жорстокості, якої б не скоїв бодай один його предок. Хитрощі, владолюбство, брак сумління — ось найхарактерніші родинні риси. Яке поєднання! Орфей розхвилювався. В нього спітніли долоні, мов у юнака під час першого побачення. Він раз по раз обводив язиком зуби, наче міг таким чином наточити язик для свого словесного мистецтва, підготувати його для потрібних слів. «Вірте мені! — подумки проказував він. — Цей світ я можу покласти вам до ніг, я можу припасовувати його до вас, але за це ви мусите знайти книжку. Та книжка ще могутніша, ніж книжка, яка надала вам безсмертя, набагато могутніша!»

Книжка… Ні, він не хотів тепер думати про ніч, коли втратив її, а про Вогнерукого й поготів!

У тронній залі було не світліше, ніж у коридорі. Кілька непомітних свічок горіли між колонами і навколо самого трону. Коли Орфей востаннє приходив сюди (якщо добре пригадує, він приніс тоді Миршавцеві коротуна), прохід до трону був прикрашений опудалами тварин: ведмедів, вовків, плямистих котів і, звичайно, єдинорога, якого він приписав Миршавцеві, але тепер вони зникли. Навіть Миршавець був досить кмітливий, щоб збагнути: на Змієголова з огляду на мізерні податки, які його свояк посилає до Сутінкового замку, ці мисливські трофеї навряд чи справлять враження. Тепер тільки пітьма виповнювала величезну залу. Тому вбрану в чорне сторожу, яка стояла поміж колонами, майже годі було помітити. Тільки зброя спалахувала в тріпотливих відблисках вогню, що горів позаду трону. Орфей щосили намагався спокійно пройти повз вартових, але, на жаль, двічі зашпортався, наступивши на поділ свого плаща, а зупинившись нарешті перед троном, побачив, що там сидить Миршавець, а не його похмурий свояк.

Орфея пронизало гостре, мов ніж, розчарування. Він мерщій нахилив голову, щоб приховати його, і добирав потрібні слова, не покірливі, та однак улесливі. Вміння розмовляти з можновладцями було особливим мистецтвом, але він мав уже досвід. У його житті завжди були люди, які мали більшу владу, ніж він. Першим був його батько, він завжди нарікав на сина-незграбу, що любив книжки дужче, ніж працю в родинній крамниці, незліченні години між припорошеними полицями, неодмінно приязну усмішку, коли доводилось обслуговувати гурти туристів, а не квапливо гортати якусь книжку й пожадливо шукати місце, на якому останнього разу його змусили покинути вбраний у літери світ. Орфей не міг порахувати, скільки ляпасів він дістав за свою заборонену читальну пристрасть. Мабуть, одного за кожні десять сторінок, але ця ціна не видавалася йому високою. Що таке ляпас за десять сторінок, які давали змогу втекти, бути далеким від усього, що завдає страждань, десять сторінок справжнього життя замість монотонності, яку інші люди називають реальністю?

— Ласкавий пане! — ще нижче нахилив голову Орфей. Яким смішним видавався Миршавець у своїй посипаній сріблом перуці, з довгою, худющою шиєю, що стирчала з важкого оксамитного коміра. Бліде обличчя було, як і завжди, безвиразне, неначе його творець забув намалювати брови, а очі й вуста тільки намітив.

— Ти хочеш розмовляти зі Змієголовом? — Миршавців голос ніколи не був ані твердий, ані виразний. Пліткарі плескали, що йому не треба змінювати й голос, щоб імітувати, приманюючи, крякіт качок, яких він так полюбляв збивати з небес.