Вогнерукий тільки глянув на неї і стенув плечима.

— Якщо ви так думаєте. Там немає Свистуна — це вже перевага. І там легко оборонятися. — Він глянув на юних Віолантиних солдатів, наче визначав, скільки їм років. — Так, Сойці, мабуть, там безпечніше.

Сніжинки, що падали на зв’язані руки Мо, холодили йому намуляну шкіру. Невдовзі він навряд чи зможе робити що-небудь руками, якщо принаймні вночі не ворушитиме ними вільно.

— А ви певні, що ваш батько приїде за нами до того замку? — запитав Мо Віоланту. Його голос звучав так, наче в’язнична пітьма ще й досі чіплялася за нього.

— Так, безперечно! — засміялась Віоланта. — Він поїде по тебе куди завгодно. І привезе книжку з чистими аркушами.

Книжка з чистими аркушами. Сніг падав, неначе хотів, щоб увесь, світ був білий, як чисті аркуші тієї книжки. Настала зима. Мортимере, удари твого серця вже пораховано. І серця Меґі. Меґі… Як таке може бути, що він однаково любить цей світ? Як так, що його очі не можуть надивитися на далекі дерева, набагато вищі за дерева, на які він лазив у дитинстві й шукав фей і скляних чоловічків, наче вони вже тоді становили частину його світу… «Мортимере, схаменися! Існує інший світ», — шепотіло щось у ньому. Але, хоч би що там шепотіло, той шепіт був даремний. Навіть власне ім’я звучало по-чужому й неправдиво, і він знав: якби існувала якась рука, яка хотіла б назавжди згорнути книжку Феноліо, він стримав би її.

— Вогнехідцю, ми не маємо для тебе коня, — неприязним голосом заявила Віоланта. Вогнерукий не подобався їй.

Що ж, а хіба ти сам довгий час ставився до нього інакше?

Вогнерукий засміявся так глузливо, що Віоланта глянула на нього вже з відвертою ворожістю:

— Їдьте! Я знайду вас.

Він зник, коли Мо сідав на коня, не стало й Фарида. Тільки в снігу, де стояв Вогнерукий, ще горіло кілька іскорок. Мо помітив страх на обличчях Віолантиних солдатів, неначе вони побачили привида. Мабуть, так можна називати людину, повернену з того світу.

У замку ще ніхто не ворушився. Сторожа не вдарила на сполох, коли перший солдат завів свого коня в річку. Ніхто не кричав із замкового муру, що Сойка знову втік. Омбра спала, і сніг укривав її білою пеленою, а над дахами й далі ширяли вогненні сойки Вогнерукого.

Дo печери, яку Мо і Чорний Принц знайшли задовго до Воронової вистави, треба було йти дві години пішки на північ від Омбри. То був далекий шлях для дитячих ніг, а в Чорнильному світі настала зима, йшли дощі, що дедалі частіше переходили в сніг — білі метелики, які раптом зависали на холодному гіллі, мов крижані листочки, а сірі сови полювали фей.

— Що ж, мої феї цієї пори вже сплять! — боронився Феноліо, коли Деспіна заплакала, бо сова просто перед її очима роздерла два маленькі створіння. — А ті дурні істоти, яких створив Орфей, пурхають, наче ніколи не чули про зиму!

То на гору, то з гори, крізь чагарники і по осипах вів дітей Чорний Принц, і то такими непрохідними стежками, що малих дітей здебільшого доводилося нести. Меґі невдовзі вже боліла спина, зате Елінор ступала так, наче прагнула пізнати цей дивовижний світ якомога швидше і якомога ширше, дарма що докладала всіх зусиль, щоб приховати свій захват перед творцем того світу.

Феноліо йшов здебільшого одразу за ними, з Резою і Даріусом. Дівчинка, яку майже всю дорогу несла Реза, була так схожа на Меґі, що, озирнувшись до матері, Меґі щоразу здавалося, ніби вона дивиться назад у той час, що ніколи не належав їй. Маленьку Меґі носив Мо, завжди тільки Мо. Проте Меґі щоразу, коли бачила, як Реза пригортала до свого обличчя голівку дівчинки, бажала, щоб минуле було іншим. Можливо, тоді їй би не так боліло, що поряд немає Мо.

Коли Резі на півдорозі стала погано, Роксана заборонила їй нести дитину.

— Будь обережна! — чула Меґі її слова. — Ти ж, мабуть, не хочеш розповісти чоловікові, коли він повернеться, що втратила дитину?

Тим часом уже впадало у вічі, що Реза вагітна, і Меґі інколи хотілося покласти свою руку на лоно, де росла інша дитина, але вона не чинила цього. Даріус розчулився й мало не заплакав, почувши про вагітність, а Елінор вигукнула: «Що ж, у такому разі все має скінчитися добре!» — і так міцно обняла Резу, що, мабуть, майже задушила ще не народжену дитину. А Меґі всякчас ловила себе на думці: «Мені не потрібні ані сестра, ані брат. Я тільки хочу, щоб повернувся батько!» Та коли дитина, яку вона кілька годин несла на плечах, на знак удячності міцно поцілувала її в щоку, вона вперше й цілком несподівано для себе немов передчула майбутню радість і почала малювати собі в уяві, якими будуть її почуття, коли братик або сестричка тицьне їй у руку маленького пальчика.

Усі раділи, що з ними пішла Роксана. Її сина не було серед дітей, яких полонили Свистун і Ворон, але все-таки вона взяла Єгана з собою. Роксана знову ходила з непокритою головою, її довгі чорні коси вільно спадали, як у шпільманки. Вона навіть сміялася частіше, а коли під час довгої дороги дехто з дітей починав плакати, Меґі вперше почула, як вона співає, щоправда, тихенько, але цього було досить, щоб зрозуміти, що колись казав Батист: «Роксана, коли співає, знімає увесь смуток із серця й перетворює його на музику».

Як Роксана може бути щаслива, якщо поряд немає Вогнерукого? «Бо тепер вона знає, що він завжди повернеться до неї», — сказав Батист.

А чи знала Реза те саме про Мо?

Меґі побачила вхід до печери тільки тоді, коли опинилася десь за метр від нього. Його затуляли високі скелі, дурман і кущі, на гіллі яких висів білий пух, довгий і м’який, мов жіночі коси. Меґі ще кілька годин свербіла шкіра, після того як вона вслід за Дорією продиралася крізь гущавину.

Розколина, що вела до печери, була така вузька, що Здоровань мусив утягувати голову і йти боком, але сама печера була висока, мов церква, і дитячі голоси так лунко дзвеніли між кам’яних стін, що Меґі здавалося, ніби їх можна чути навіть в Омбрі.

Чорний Принц виставив надворі шістьох вартових, що повилізали на верхівки навколишніх дерев. Ще чотирьох чоловік він послав назад замітати сліди. Дорія пішов разом з ними з Яшмою на плечі. Скляний чоловічок, відколи пішов Фарид, перебрався до нього. То була майже безнадійна справа — затирати сліди такої сили дитячих ніг, і Меґі бачила на обличчі Чорного Принца, що він залюбки повів би дітей ще далі, якомога далі від Свистуна і Миршавцевих псів.

Десь півдесятку матерів Чорний Принц дозволив піти разом з дітьми. Він знав своїх людей досить добре, щоб розуміти: вони не дуже придатні виконувати роль матерів.

Роксана, Реза й Мінерва допомагали жінкам створювати затишок у печері. Вони понапинали між кам’яними стінами укривала та хустки, настелили сухого листя, щоб м’якше було спати на твердій долівці, зверху накрили його шкурами, а в одному кутку поскладали осипане каміння, відгородивши спальні ніші для найменших. Вони спорудили місце для кухні, придивилися до знаряддя, яке розбійники принесли з собою, і раз по раз злякано прислухалися до звуків знадвору: ану ж почується собачий гавкіт або солдатські голоси.

— Ви тільки подивіться, як пожадливо вони напихають свої пельки! — бурчав Хапало, коли Чорний Принц уперше дав дітям їсти. — Наших припасів не вистачить і на тиждень. А що потім?

— Тоді Змієголов уже буде мертвий, — відповів Здоровань з упертістю в голосі, але Хапало лише зневажливо засміявся.

— Невже? А Свистуна Сойка теж уб’є? Для цього йому треба більше, ніж три слова. А як щодо Миршавця і панцерних солдатів?

Відповіді ніхто не знав.

— Віоланта прожене їх усіх, тільки-но помре її батько! — відповіла Мінерва, але Меґі все одно було важко довіряти Бридкій.