Орфеїв голос так яскраво змалював описану картину що Фаридові здалося, ніби він бачить, як кров Чарівновустого тече по замкових мурах, а Реза стояла у дверях з опущеною головою, наче Орфеєві слова зламали їй карк.

Сюжет Феноліо на мить, здавалося, затамував віддих.

Зрештою Реза підняла голову і глянула на Орфея.

— Проклін тобі! — мовила вона. — Як я хотіла б мати змогу погукати білих жінок, щоб вони одразу забрали тебе!

Реза спустилася сходами на вулицю й пішла так невпевнено, ніби їй підгиналися ноги, проте ні разу не озирнулася.

— Зачини двері, холодно! — наказав Орфей, і Бріана зачинила. Та Орфей і далі стояв на сходах і дивився на зачинені двері.

Фарид невпевнено глянув на Орфея:

— Ти справді віриш, що Чарівновустий може покликати білих жінок?

— Ага, ти підслухав! Добре.

Добре? Що він тепер надумав?

Орфей пригладив своє біляве волосся:

— Ти, безперечно, знаєш, де ховається Мортимер, еге ж?

— Таж ні! Ніхто…

— Тільки не бреши мені! — казав далі Орфей. — Піди до нього і скажи йому, чому його дружина приходила до мене, і запитай, чи готовий він заплатити ціну, якої я вимагаю за свої слова. Якщо хочеш знову побачити Вогнерукого, принеси мені позитивну відповідь. Зрозумів?

— Вогнеходець мертвий! — У голосі Бріани навіть не чулося, що вона говорить про свого батька.

Орфей тихенько засміявся.

— Що ж, красунечко, Фаридові білі жінки теж дозволили бавитися з собою. А чом би їм не спробувати ще раз? Треба тільки зробити цю угоду привабливою для них, і я, здається, вже знаю як. Це як рибу ловити. Головне — знайти правильну наживку.

Яка тут має бути наживка? Що є пожаданішим для білих жінок, ніж Вогнеходець? Фарид волів не знати відповіді. Він хотів думати тільки про одне: можливо, це все ще скінчиться добром. Тож Орфея, мабуть, привели сюди слушно…

— Ну, чому ти й досі тут? Рушай! — гукнув йому згори Орфей. — А ти, — звернувся він до Бріани, — принеси мені чогось поїсти. Думаю, настав час для нової пісні про Сойку. І цього разу її напише Орфей!

Фарид чув, як Орфей, повертаючись до кабінету, щось мугикав.

Коли Реза поверталась до стайні, де лишила коня, Омбра більше скидалася на місто мертвих, і, йдучи серед тиші між будинками, вона знову і знову чула Орфеїв голос, що проказував ті самі слова, і то так виразно, наче він сам ступав позаду: «А ти, коли його голова стирчатиме на піці над замковою брамою, сподіваюся, пригадаєш, що я міг зберегти йому життя». Сльози майже засліпили її, поки вона пленталася крізь ніч. Що діяти? Що їй тепер робити? Повернутися? Ні, ніколи.

Реза зупинилася.

Де вона? Омбра — кам’яний лабіринт, а роки, коли вузькі вулички були добре знайомі їй, давно вже минулися.

Коли Реза пішла далі, їй у вухах відлунювали власні кроки. Вона й досі була взута в ті самі чоботи, як і тоді, коли Орфей прочитав про неї та Мо. Одного разу він мало не вбив його. Невже вона забула?

Сичання над головою змусило її здригнутися. Далі почулося глухе потріскування, і ніч над замком запалала яскраво-червоною барвою, вогонь сягнув неначе до небес. Ворон розважав Миршавця та його гостей, підживлюючи вогонь алхімічною отрутою і злом, аж поки язики полум’я пригинались і падали, замість танцювати, як у Вогнерукого.

Вогнерукий. Так, вона б теж хотіла, щоб він повернувся, і їй стигло серце, коли вона уявляла собі, що він лежить серед мертвих. Але ще більше воно стигло на думку, що білі жінки знову простягнуть свої руки до Мо. І все-таки, хіба вони однаково не схоплять його, якщо він лишиться в цьому світі? «Твій чоловік загине в цьому сюжеті».

Що робити?

Небо над Резою спалахнуло сірчано-зеленою барвою. Воронів вогонь мав багато барв, і вуличка, якою вона йшла дедалі швидше, виходила на площу, якої вона ще ніколи не бачила. Будинки навколо злиденні. На кожному порозі здихав кіт. Реза безпорадно підійшла до криниці посеред площі і обернулася, почувши позаду кроки. З сутіні між будинками вийшли троє чоловіків. Солдати, в мундирах Змієголова.

— Поглянь, хто це там блукає так пізно? — промовив один, тимчасом як решта, ступивши кілька кроків, загородили їй шлях. — Хіба я не казав вам? В Омбрі можна знайти і щось цікавіше, ніж вогненні забавки Ворона.

Резо, що тепер? Вона мала при собі ніж, але яка з нього користь проти трьох мечів, а один солдат мав ще й арбалет. Резі надто часто доводилося бачити, які вбивчі його стріли. Резо, треба було вдягти чоловіче вбрання! Хіба Роксана не казала тобі раз по раз, що в Омбрі жодна жінка, як споночіє, за поріг не виходить, боячись Миршавцевих людей?

— Ну? Твій чоловік, напевне, загинув, як і решта, еге ж? — Солдат, що стояв перед нею, був десь такий заввишки, як і вона, але два інші були вищі від нього на цілу голову.

Реза глянула на будинки, але хто прийде рятувати її? Феноліо жив на іншому краї Омбри, а Орфей, навіть якби почув її звідси, — чи допоміг би він їй разом зі своїм здоровилом-слугою, якщо вона відмовилася укласти угоду з ним? Резо, спробуй! Кричи! Можливо, бодай Фарид прибіжить на допомогу. Але голос уже не слухався її, як давніше, коли вона вперше загубилася в цьому світі…

У навколишніх будинках світилося тільки одне вікно. Стара жінка вистромила голову і мерщій відсахнулася, побачивши солдатів. «Невже ти забула, з чого створено цей світ?» — Резі здалося, ніби вона чує голос Мо. Та якщо він справді складається тільки зі слів, що ті слова кажуть про неї? «Але була одна жінка, яка двічі заблукала в цьому світі серед літер, і другого разу вона вже не повернулася…»

Двоє солдатів тепер стояли в неї за плечима. Один з них схопив її за стегна. Це сталося так швидко, наче про цю подію вона вже десь колись читала… Припини тремтіти! Вдар його, видуши йому пальцями очі! Хіба Меґі недавно не розповідала тобі, як треба боронитися в разі, коли з нею станеться щось таке? Найменший з трьох підступив до неї з масною, сповненою сподівань посмішкою на тонких губах. Цікаво, як воно — радіти, що тебе хтось боїться?

— Відчепіться! — Принаймні голос послухався її. Такий голос, мабуть, не часто можна почути вночі в Омбрі…

— Чого б це? — Від солдата позаду тхнуло Вороновим вогнем. Його руки полізли вище, до грудей. Решта двоє реготали, і той сміх був мало не гіршим від пальців, які лапали її. Але крізь сміх Резі здалося, ніби вона чує й інші звуки. Кроки, легенькі, швидкі кроки. Фарид?

— Забери руки! — Реза цього разу крикнула якомога гучніше, проте не її голос змусив солдатів зупинитися.

— Лишіть її! Миттю!

Голос Меґі звучав так по-дорослому, що Реза не одразу збагнула, що то її донька. Меґі вийшла з-поміж будинків не менш упевнено, ніж тоді, коли з’явилася в Каприкорновій фортеці. Але сьогодні на Меґі не було огидного білого вбрання, яке примусила її вдягнути Мортола.

Солдат, що тримав Резу, опустив руки, мов хлопець, застуканий на гарячому, але, побачивши, що з пітьми виходить лише дівчина, заходився лапати ще брутальніше.

— Ще одна? — обернувся найменший, прицінюючись до Меґі. — Ну, тим краще. Бачите їх? Хіба я не казав вам про Омбру, що це кубло, де повно жінок?

Безглузді останні слова. Чорний Принц метнув йому в спину ножа. Мов тіні, що раптом ожили, Принц разом з Мо виринули з пітьми. Солдат, що тримав Резу, щосили пхнув її вперед і дістав меча. Він криком застеріг другого, але Мо вбив їх обох так швидко, що Резі здалося, ніби вона не встигла й дихнути. Коліна їй підігнулися, і вона була змушена зіпертися на найближчу стіну. До неї підбігла Меґі й занепокоєно запитала, чи вона не поранена. А Мо тільки глянув на неї.

— Ну? Феноліо вже пише? — лише запитав він.

Мо знав, чому вона приїхала сюди. Ще б пак.

— Ні! — прошепотіла вона. — Ні, він уже нічого не напише. Ані він, ані Орфей.