Жінки почали роздавати суп дітям, донька Чарівновустого стояла далеко позаду в довгій черзі. Досить часу, щоб і для неї зібрати декілька ягід. Більше ніж досить.

Суп, який варила Мінерва, був смачний. Живши у Феноліо, Меґі часто їла його, і тепер її миска, паруючи, поширювала такий вишуканий запах, що велика холодна печера на мить видалася затишною оселею.

— Меґі, будь ласка, поїж що-небудь! — умовляла її Реза. — Мені, як і тобі, теж не до їжі, але, якщо ми обидві помремо з голоду, це аж ніяк не допоможе батькові.

Ні, мабуть, ні. Вдосвіта вона попросила Фарида знову викликати для неї вогненну картину, але полум’я не показало нічого.

— Таж його не можна примусити! — роздратовано бурмотів Фарид, збираючи попіл назад до гаманця. — Полум’я хоче гратися, тож треба вдавати перед ним, ніби ти, власне, нічого не вимагаєш від нього. Але що я можу вдіяти, коли ти прикипіла до нього очима так, ніби йдеться про життя і смерть?

Тож де тепер батько? Навіть Чорний Принц переживав за Мо. Він вирішив узяти кілька чоловік і піти слідом за Віолантою до Озерного замку, хотів вирушати вже завтра, але Резу та Меґі з собою він не взяв би.

— Звичайно, ні, — з гіркотою шепнула їй мати, — цей світ належить чоловікам.

Меґі взяла дерев’яну ложку, вирізьблену руками Дорії (та ложка була дуже зручна), і байдуже розмішала суп. Яшма пожадливо дивився в її бік. Авжеж, скляні чоловічки полюбляють людський харч, хоча він не йде їм на користь. Дарма що повернувся Фарид, Яшма дедалі більше часу проводив із Дорією. Меґі не дивувалася.

Фарид, відколи Вогнерукий знову відіслав його геть, був мовчазний. Здебільшого він невтомно ходив по навколишніх горах або намагався викликати вогненні картини.

Роксана досі тільки раз дивилась на полум’я.

— Дякую, — холодно сказала вона Фаридові, — але я краще прислухатимуся до свого серця. Воно звичайно каже мені, чи добре йому ведеться.

— Отакої! А хіба я не казав про це Вогнерукому? — розсердився Фарид. — Навіщо він послав мене до неї? Я не потрібний їй. Вона, якби могла, заслала б мене чарами куди-небудь!

Дорія простяг Яшмі свою ложку.

— Не годуй його! — обурилася Меґі. — Він нічого не засвоює. Запитай його! — Яшма їй дуже подобався. Він був набагато приязніший за Розенкварца, що нічого так не любив, як сваритися і сперечатися з Феноліо.

— Вона каже правду, — пригнічено промимрив Яшма, проте його гострий носик нюшив, наче він хотів наповнити скляне тіло принаймні забороненим запахом. Діти, що сиділи навколо Меґі, захихотіли. Всі вони любили скляного чоловічка. Дорія часто був змушений забирати його з маленьких рук у безпечне місце. Куницю діти любили теж, але Проноза огризався і форкав, коли дитячої любові ставало забагато. Натомість скляний чоловічок навряд чи міг відборонитися від людських пальців.

Суп пахнув дуже смачно. Меґі занурила ложку в миску і здригнулася, коли їй на плече пурхнула сорока, що була прилетіла до Ґекона. Пташка за цей час прижилася в печері не менше, ніж Проноза і ведмідь, проте Реза не любила її.

— Ану киш! — крикнула вона на сороку й зігнала з плеча Меґі.

Пташка сердито застрекотіла й хотіла дзьобнути матір. Меґі так злякалася, що розлила гарячий суп собі на руки.

— Вибач, — мовила Реза, подолом сукні витираючи доньці юшку на пальцях. — Терпіти не можу цієї пташки. Мабуть, тому, що вона мені нагадує Мортолу.

Авжеж, сорока. Меґі давно не думала про Каприкорнову матір, але вона, на відміну від Рези, не стояла поряд, коли Мортола вистрелила в Мо.

— Це лише пташка, — проказала вона, і її думки знову полинули в далечінь, до батька. В книжці Феноліо вона знайшла лише кілька слів про Озерний замок: «…далеко в горах, посеред озера… безкінечний міст над чорною водою». Може, Мо якраз іде по ньому? А що, коли вона і Реза просто підуть за Чорним Принцом? «Ти чуєш, Меґі? Хоч би що сталося, ти не маєш іти за мною! Пообіцяй мені!»

Реза показала на миску в Меґі на колінах:

— Меґі, будь ласка, їж!

Але Меґі обернулась до Роксани, що швидко пробиралася поміж дітей, які їли. Її вродливе обличчя побіліло, мов крейда, такого Меґі після повернення Вогнерукого ще не бачила.

— Що сталося? — стривожено підвелася Реза, схопивши Роксану за руку. — Якісь новини? Ти щось чула про Мо? Розповідай!

Але Роксана похитала головою.

— Принц, — відповіла вона, і страх у її голосі годі було приховати. — Йому недобре, і я не знаю, що це. В нього страхітливі корчі. Я маю трохи коріння, можливо, воно допоможе.

Роксана хотіла йти далі, але Реза зупинила її:

— Корчі? Де він?

Меґі ще здалеку чула ведмежий рев. Коли вони підійшли, Здоровань зиркнув на них, як дитина у відчаї. Там були Батист, Дерев’янка, Страшидло… Чорний Принц лежав випроставшись на долівці. Мінерва стояла навколішки поряд із ним і намагалася щось улити йому, проте він корчився від болю, стискав руками тіло й судомно хапав повітря. На його чолі ряснів піт.

— Ведмедю, тихо! — насилу видушив він крізь зціплені зуби. Від болю він покусав губи до крові. Але ведмідь і далі ревів та форкав, наче й сам боровся за життя.

— Пустіть мене! — Реза відсунула всіх убік, навіть Мінерву, і взяла в руки Принцове обличчя.

— Подивись на мене! — звеліла вона. — Будь ласка, подивись на мене!

Реза стерла Принцові піт з чола, зазирнула у вічі. Повернулася Роксана зі жменькою корінців, а сорока сіла на плече Ґеконові.

Реза пильно подивилась на пташку.

— Здорованю! — сказала вона так тихо, що тільки Меґі чула її. — Злови цю пташку.

Сорока крутила головою, поки Чорний Принц корчився в Мінервиних руках.

Здоровань поглянув на Резу затуманеними від сліз очима й кивнув головою. Та коли він зробив один крок до Ґекона, сорока спурхнула й сіла на скельний виступ під стелею печери.

Роксана стала навколішки поряд із Резою.

— Він без пам’яті, — мовила Мінерва. — І дивіться, як часто дихає.

— Я вже бачила такі корчі, — тремтячим голосом сказала Реза. — Ягоди, які спричиняють їх, темно-червоні й навряд чи більші за вушко голки. Їх любила використовувати Мортола, бо їх легко домішати до їжі і вони вбивають дуже болісно. Неподалік від печери є двоє дерев, де вони ростуть. Я ще застерігала дітей від тих ягід. — Вона знову глянула на сороку.

— А чи є протиотрута? — запитала, підводячись, Роксана. Чорний Принц лежав, мов мрець, а ведмідь ткнувся йому носом у бік і стогнав, як людина.

— Так. Рослина з численними білими квіточками, що пахнуть падлом. — Реза знову подивилась на пташку — Її коріння ослаблює дію ягід.

— Що з ним? — з тривогою в очах пропхався між жінок Феноліо. З ним була й Елінор. Цілий ранок вони просперечалися в закутку Феноліо про те, що добре і що не таке добре в його сюжеті. Коли хто проходив поблизу, вони щоразу, немов змовники, стишували голос. Наче хтось із дітей чи розбійників міг зрозуміти, про що вони розмовляють.

Елінор, побачивши, як нерухомо лежить Чорний Принц, перелякано притисла руки до вуст. У її погляді було стільки невіри, немов у якійсь книжці вона побачила сторінку з іншої книжки.

— Отруїли, — підвівся, стискаючи кулаки, Здоровань. Його обличчя побагровіло, таким воно ставало тільки тоді, коли він напивався. Він схопив Ґекона за тонку шию і струснув, мов ганчір’яну ляльку.

— Це ти? — крикнув він. — Чи Хапало? Ану кажи! Я зламаю тобі кожну кістку, аж поки ти корчитимешся, як він!

— Лиши його! — заступилась Роксана. — Чорному Принцові це не допоможе!

Здоровань пустив Ґекона й заридав. Мінерва обняла його. А Реза знай поглядала на сороку.

— Рослина, про яку ти кажеш, називається мертва головка, — сказала Роксана, тим часом як Ґекон, покашлюючи, потирав шию і обсипав Здорованя брудними прокльонами. — Вона дуже рідкісна. Навіть якби вона росла тут, холод давно б убив її. А немає чогось іншого?