Нарешті, кивком запросивши заходити, він відступив убік, мов чарівник, що піднімає завісу. Феноліо думав стримати Мо, але якщо він уже зайшов до пастки, то хотів скуштувати і приманки, за яку може накласти головою.

Ось вони, ілюстровані сторінки, ще кращі за бачені в Сутінковому замку. На одній з них Бальбулюс тільки прикрасив першу літеру свого ім’я. Літера Б розсілася на сторінці, вбрана в золото й темну зелень, і прихищала гніздо вогненного ельфа. На аркуші поряд листки і квіти плелися навколо малюнка, навряд чи більшого за гральну карту. Мо стежив очима за звивами, побачив насінник, вогненного ельфа, дивовижні фрукти, крихітних істот, назви яких він не знав. На малюнку, обрамленому з такою майстерністю, видніло двоє чоловіків, навколо кружляли феї. Вони стояли перед селом, позаду них купчився гурт обдертих людей. Перший чоловік був чорний і мав збоку ведмедя, другий був у пташиній масці й тримав у руці ніж палітурника.

— Чорна і біла руки справедливості. Принц і Сойка. — Бальбулюс розглядав свій витвір із ледве прихованою гордістю. — Я, звичайно, буду змушений дещо змінити. Ви ще вищі, ніж я гадав, а ваша постава… Та що це я? Ви, безперечно, не надто прагнете, щоб малюнок був надто схожий на вас, дарма що він, звісно, призначений тільки для очей Віоланти. Наш новий намісник ніколи не побачить його, бо, на щастя, не має ніяких причин долати всі сходинки, що ведуть до моєї майстерні. Адже Миршавець визначає вартість книжки тільки кількістю бочок вина, які можна виторгувати за неї. А якщо Віоланта не заховає як слід цього аркуша, невдовзі його, як і решту, виготовлених моїми руками, виміняють на ті самі бочки або на припорошену сріблом нову перуку. Він справді може вважати себе щасливим, що я Бальбулюс, книжковий ілюстратор, а не Сойка, інакше я зробив би пергамент із його напахченої шкури.

Ненависть у Бальбулюсовому голосі була чорна, як ніч на його малюнку, і якусь мить Мо бачив, як у його безвиразних очах палахкотить вогонь, що перетворив ілюстратора на видатного майстра свого мистецтва.

На сходах почулася чиясь важка, розмірена хода, яку Мо надто часто чув у Сутінковому замку. Солдатський крок.

— Шкода. Я залюбки порозмовляв би з вами набагато довше. — Бальбулюс із жалем зітхнув, ту ж мить розчахнулися двері. — Але, боюся, в цьому замку є особи набагато вищого рангу, які хочуть розмовляти з вами.

Феноліо приголомшено дивився, як солдати оточують Мо.

— Чорнильний ткачу, ви можете йти! — мовив Бальбулюс.

— Але ж… це просто непорозуміння, я обурений! — Феноліо зі шкури пнувся, намагаючись приховати свій страх, але одурити Мо він не міг.

— Що ж, мабуть, вам треба було зображувати його у своїх піснях не так точно, — знудьговано проказав Бальбулюс. — Як я знаю, одного разу це вже стало згубним для нього. Натомість погляньте на мій малюнок. Я завжди лишав його в масці.

Мо ще чув протести Феноліо, коли солдати повели його сходами вниз. Реза! Ні, цього разу йому не треба боятися за неї. Передусім вона в безпеці в Роксани, і коло неї Здоровань. А що з Меґі? Чи Фарид уже відвів її на Роксанин хутір? Чорний Принц подбає про них обох. Він часто обіцяв йому це. Хтозна, можливо, вони навіть повернуться назад, до Елінор, у старий будинок, заставлений книжками аж до покрівлі, у світ, де плоть створено не з літер. А може, все-таки й там?

А де він сам опиниться тоді, Мо намагався не думати. Він знав тільки одне: Сойка і палітурник загинуть однаковою смертю.

Реза часто їздила до Роксани, дарма що дорога була далека, а шляхи в околицях Омбри щодня ставали дедалі небезпечніші. Здоровань був добрим охоронцем, і Мо пускав дружину, бо знав, скільки довгих років вона давала собі раду в цьому світі без нього і Здорованя.

Реза заприязнилася з Роксаною, коли вони в копальні під Сутінковим замком спільно піклувалися про поранених, а під час довгої дороги через хащу, коли вони везли небіжчика, їхня дружба тільки зміцніла. Роксана не запитувала, чому Реза вночі, коли Вогнерукий уклав угоду з білими жінками, плакала майже так само ревно, як і вона. Вони підтримували свою дружбу не словами, а тим, що спільно переживали лихо, яке не виразиш словом.

Саме Реза пішла вночі до Роксани, почувши, як вона далеко від решти плаче під деревами, обняла її і втішала, дарма що знала, що біль іншої жінки стишити неможливо. Вона не розповідала Роксані про день, коли Мортола вистрелила в Мо й лишила її саму зі страхом, що вона втратила чоловіка назавжди. Адже вона не втратила його, хоча кілька безкінечних митей їй здавалося, ніби втратила. Реза лише уявляла собі, як вона почуватиметься, знаючи, що вже ніколи не побачить Мо, ніколи не доторкнеться до нього, ніколи не почує його голосу, поки багато днів, безліч довгих ночей, сиділа в якійсь темній дірі й охолоджувала йому чоло, що аж горіло від гарячки. Але страх перед болем утрати — аж ніяк не сам біль. Мо жив. Він розмовляв з нею, спав поряд із нею, обіймав її рукою. А Вогнерукий уже ніколи не обійматиме Роксану. Не в цьому житті. Їй не лишилося нічого, крім спогадів. І, можливо, часом це було ще тяжче, ніж ніщо.

Реза знала, що Роксана переживає той самий біль уже вдруге. Першого разу — про це розповідав їй Чорний Принц — вогонь не лишив Роксані навіть трупа. Мабуть, через те вона так ревно берегла тіло Вогнерукого. Ніхто не знав, куди вона перенесла його, де відвідувала його, коли туга не давала заснути.

Мо щоночі мучився від гарячки й кепсько спав, і саме тоді Реза вперше поїхала на Роксанин хутір. На службі у Мортоли вона й сама часто була змушена збирати рослини, але тільки вбивчі. Роксана навчила її шукати їхніх цілющих сестер, показала, які трави допомагають від безсоння, яке коріння — від болю давньої рани, і сказала, що в її світі, якщо доводиться збирати щось між корінням дерев, краще вилити туди чашку молока або розбити яйце, бо тільки так можна власкавити ельфів, які живуть там. Чимало рослин мали такий незвичайний запах, що Резі аж у голові паморочилось. Інші рослини вона часто бачила в саду Елінор, не здогадуючись, яка сила чаїться в їхніх непоказних стеблах і листках. Отож Реза навчилася виразніше бачити Чорнильний світ, що став її власним, і пригадала слова, які давно казав Мо: «А ти не думаєш, що інколи треба читати оповідки, в яких усе трохи по-іншому, ніж у нашому світі? Краще ніщо не навчає запитувати, чому дерева зелені, а не червоні, і чому людина має тільки п’ять, а не шість пальців».

Роксана, звичайно, знала, щó допомагає від нудоти. Вона пояснила Резі, які трави стануть їй у пригоді згодом, щоб не бракувало молока. На хутір приїхав Феноліо. Реза, не здогадуючись, запитувала себе, звідки походить те нечисте сумління, що немов висіло на зморшкуватому обличчі старого як одна з Батистових масок, які зображували нещастя. А потім побачила Фарида й Меґі і страх на доньчиному обличчі.

Роксана обняла її, поки Феноліо здушеним голосом розповідав, що сталося. Реза не знала, що їй треба відчувати. Страх? Розпач? Гнів? Саме його вона й відчула передусім: гнів, що Мо виявився такий легковажний.

— Як ти могла пустити його? — дорікнула вона Меґі так гостро, що Здоровань аж здригнувся.

Слова вихопилися, перше ніж вона встигла пошкодувати про них. Але гнів лишився, гнів на те, що Мо поїхав до замку, хоч і знав про небезпеку, гнів, що він учинив це потай від неї. Він не сказав їй жодного слова про свій намір, зате взяв із собою доньку.

Реза заридала, і Роксана погладила її по голові. То були сльози гніву, сльози страху. Їй було так прикро, що вона відчуває страх. Страх перед Роксаниним болем.