Звичайно, Свистунові люди намагалися затримати Вогнерукого, коли він привів їх до Сойки, але втекти від них було легко. Вони й досі шукали його, але пітьма в замку не тільки була добром для очей Змієголова, а й приховувала його ворогів.

Орфей, здається, був дуже впевнений, що його чорного пса досить для охорони Бріани. Біля клітки, де вона сиділа, горіло два смолоскипи, а вона так зіщулилася в ній, що скидалася на пійману пташку. Проте жоден солдат не охороняв її. Справжній охоронець чигав десь у затінку, там, куди не доходило світло смолоскипів.

Як Орфеєві пощастило приборкати його?

— Не забувай, він вичитав його з книжки, — казав Чарівновустий. — То була книжка для дітей, але я не певен, що з цієї причини Феноліо зробив жах лагіднішим. Проте його створено зі слів, і, гадаю, Орфей скористався словами й для того, щоб зробити його покірним. Лише кілька переставлених слів, кілька трохи перекручених речень — і нічне жаховисько стало слухняним песиком.

«Але ж, Чарівновустий! — думав Вогнерукий. — Невже ти забув, що в цьому світі начебто все складається зі слів?» Він знав тільки одне: цей жах аж ніяк не лагідніший, а страшніший за тих, які траплялися в хащі. Цього, на відміну від його родичів, не проженеш феї ним порошком і вогнем. Орфеєвого пса зіткано з похмурішого матеріалу. «Як жаль, Вогнерукий, що ти не спитав білих жінок, як його звати! — думав він, повільно крадучись до кліток. — Хіба не сказано в піснях, що назвати ім’я — єдиний спосіб убити жах? Адже саме це він і має зробити: згасити жах, щоб Орфей не міг знову покликати його. Забудь про пісні, Вогнерукий, — думав він, озираючись. — Напиши свою власну, так само як повинен її написати сьогодні й Сойка».

Вогнерукий шепнув — і запалилися смолоскипи, немов хотіли привітати його, втомившись від пітьми, що обступала їх. Бріана підвела голову.

Яка ж вона гарна, така ж гарна, як її мати.

Вогнерукий знову озирнувся, чекаючи, що пітьма заворушиться. Де він?

Він почув сопіння, відчув холодний віддих, здавалося, немов сапав великий собака. Ліворуч від нього росла тінь і ставала чорна-чорнюща. Серце Вогнерукого закалатало болісно швидко. Отже, жах ще був тут, дарма що він відчував його вкрай рідко.

Бріана стала на ноги й позадкувала, аж поки вперлася плечима в залізні штаби. Позаду неї на сірому мурі розпустив хвоста намальований павич.

— Іди! — прошепотіла вона. — Благаю тебе! Він пожере тебе!

Іди. Приваблива думка. Але ж він мав двох доньок. А тепер є тільки одна, та й вона буде з ним не завжди, а можливо, ще кілька років. Неоціненний час. А втім, час завжди таким був.

Позаду Вогнерукого стало холодно, страхітливо холодно. Він викликав вогонь і закутався теплом, але вогонь присів перед холодом, погас і лишив його наодинці з тінню.

— Благаю тебе! Благаю, йди! — наполягав Бріанин голос, і любов, відчутна в цих словах, дарма що загалом вона ретельно приховувала її, зігрівала його краще, ніж міг би вогонь. Вогнерукий ще раз викликав вогонь, сильніший, ніж завжди, згадавши, що він із вогнем — брати, і то нерозлучні. Вогонь, вагаючись, лизнув землю, затремтів, немов відчувши холодний вітер, проте горів, і жах відсахнувся й дивився на нього.

Так, правда те, що розповідали пісні про нього та подібних до нього. Цей жах має бути справжнім. Жахи складаються лише з душевного мороку, зі злоби, для якої немає ані забуття, ані прощення, аж поки зрештою розчиняться, пожеруть самі себе, забравши з собою все, чим були коли-небудь.

Очі міцно тримали Вогнерукого, червоні очі на чорному тлі, водночас дикі й тупі, загублені в собі, без учора й без завтра, без світла й без тепла, полоненики власного холоду, замерзлої люті.

Вогнерукий відчував навколо себе вогонь, що був мов тепле хутро. Він майже обпалював шкіру, але правив за єдиний захист від тупих очей і голодної пащі, яка так скривилася й закричала, що Бріана впала навколішки й заткнула вуха руками.

Жах простяг до вогню чорну руку, занурив її в полум’я, аж воно засичало, і Вогнерукому здалося, ніби в тій чорноті він упізнав обличчя. Незабутнє і вікопомне.

Невже? Невже і Орфей упізнав його і тому так приборкав свого найчорнішого пса, назвавши його власним давно забутим ім’ям? Чи, може, спершу назвав його так, а потім завдяки йому повернув того, хто спровадив на той світ Чарівновустого?

Бріана позаду плакала. Вогнерукий відчув її тремтіння через штаби, але сам він уже не відчував страху. Він був тільки вдячний кошмарові. Удячний за цю мить. Удячний за нову зустріч. Слід сподіватися, вона буде останньою.

— Дивіться! Кого ми тут бачимо? — тихо промовив він, а Бріана тим часом замовкла. — І ти пригадуєш усю свою чорноту? Пригадуєш ніж і хлопцеву спину, таку маленьку й незахищену? Пригадуєш, як стогнало, розбившись, моє серце?

Жах дивився на нього, і Вогнерукий ступив один крок до нього, і досі вбраний у полум’я, яке горіло дедалі яскравіше, підживлене всіма стражданнями, що їх знову прикликав жах, усім розпачем.

— Щезни, Басто! — проказав Вогнерукий, вимовивши ім’я так голосно, що воно проникло аж до серця всієї пітьми. — Щезни навіки!

Обличчя стало виразнішим — дрібне лисяче личко, якого він так боявся колись, і Вогнерукий спонукав вогонь кусати холод, дав йому ввійти в чорноту, мов мечеві, що писав усі Бастині імена, і жах знову закричав, його очі нараз заполонили спогади. Він кричав ненастанно, а його постать розпливалася, мов чорнило.

Жах забіг у тінь і розвіявся, мов дим. Лишився тільки холод, але вогонь пожер і його, а Вогнерукий став навколішки, і відчував, як його полишає страждання, що пережило навіть смерть, і хотів бачити коло себе Фарида. Він так сильно прагнув цього, що на кілька митей забув, де він.

— Батьку! — прошепотіла Бріана крізь вогонь.

Чи коли-небудь вона називала його так? Авжеж, давніше. Але чи був він тоді таким самим?

Штаби клітки зігнулися в гарячих руках Вогнерукого. Він не смів торкнутися Бріани, бо відчував у собі надто великий вогонь. Наближалися кроки, важкі квапливі кроки. Бігли солдати, приваблені криком жаху. Але не встигли вони добігти до клітки, як Вогнерукого і Бріану вже поглинула пітьма, і солдати марно шукали свого чорного сторожа.

Чорний Принц і досі перебував під Роксаниною опікою. Вона мала так накласти шини на його пошкоджену ногу, щоб він міг бігти. Бігти аж до Озерного замку.

— Ми ще маємо час, — казала йому Меґі, дарма що серце підганяло її. Адже Мо, безперечно, зшиватиме цю книжку з чистими сторінками так само довго, як і в Сутінковому замку.

Чорний Принц хотів вирушити майже з усіма своїми людьми, щоб допомогти Сойці. Проте без Елінор та Меґі.

— Я був змушений пообіцяти твоєму батькові, що ти і твоя мати будете в безпечному місці, — пояснював він, — і щодо матері я вже не дотримав обіцянки. Тож я хочу дотримати її принаймні щодо тебе. Хіба ти не обіцяла йому того самого?

Ні. Вона не обіцяла. І тому вирушить. Хоча їй крається серце, що доведеться лишити Дорію самого. Він іще й досі не прокинувся, проте з ним розмовлятиме Даріус. І Елінор. А вона повернеться. А може, ні?..

З нею піде Фарид. Він викликатиме вогонь, коли по дорозі ставатиме надто холодно. Меґі зцупила трохи в’яленого м’яса й набрала води в одну з Батистових шкіряних фляг. Як Чорний Принц міг думати, що вона лишиться, якщо їй і досі стояли перед очима вогненні слова? Як він міг думати, що вона дасть своєму батьку помирати, наче то інший, зовсім інший сюжет?

— Але ж Меґі! Чорний Принц нічого не знає про слова! — казав їй Феноліо. — І нічогісінько не знає про те, що виробляє Орфей! — А Феноліо знав і все-таки, як і Принц, не хотів, щоб вона йшла. — Ти хочеш, щоб із тобою сталося те саме, що і з твоєю матір’ю? Ніхто не знає, де вона! Ні, ти мусиш лишитися. Ми допоможемо твоєму батьку по-своєму. Я писатиму день і ніч, обіцяю тобі. Але якщо ти не лишишся тут, щоб читати, яка тоді користь із того письма?