Атож, Змієголов замерзав. Навіть його мрії, здається, вкривав іній. Він розплющив очі, і розмальовані стіни дивилися на нього очима Віолантиної матері. Клятий маковий сік. Проклятий замок. Чому знову повернувся вогонь? Змієголов застогнав і притис руки до очей, але іскри, здається, горіли й під повіками.

Червоне. Червоне і золоте. Світло гостре, мов лезо ножа, а з вогню почувся шепіт, шепіт, якого він боявся, відколи вперше почув його коло вмирущої людини. Затремтівши, Змієголов подивився крізь розбухлі пальці. Ні. Ні, такого не може бути. То мак забив йому памороки, більш нічого. Він побачив одразу чотирьох, що стояли довкола ліжка, білі, мов сніг, ні, ще біліші, і шепотіли йому ім’я, з яким він народився. Знову і знову, наче хотіли нагадати, що він не завжди мав на собі шкуру змії.

Це тільки маковий сік, тільки маковий сік.

Змієголов запхав тремтячу руку в подушку, хотів витягти книжку, щоб пригорнути її до себе, але вони своїми білими пальцями вже схопили його за груди.

Як вони дивилися на нього! Очима всіх небіжчиків, яких він послав на той світ.

А потім ще раз прошепотіли його ім’я.

І серце Змієголова зупинилося.

Біла жінка з’явилася, тільки-но Мо закрив напоєну кров’ю книжку. Свистун, побачивши її, забув про ластівку, а Віолантин син сховався під стіл, до якого був прикутий Мо. Але донька Смерті прийшла не забрати Сойку, а визволити його, і Реза побачила полегкість на обличчі Мо.

Цієї миті він забув про це. Навіть це побачила Реза. Можливо, він сподівався якусь мить, що нарешті довів сюжет до кінця. Але Свистун не вмер разом зі своїм господарем. На кілька неоціненних митей його скував страх, але білі жінки, зникнувши, забрали з собою і страх, і Реза ще раз розправила крила. Полетівши до Свистуна, вона виплюнула зерна, щоб знову мати руки, які допомагають, ноги, які вміють бігати. Але пташка не хотіла піддаватися, тож на кам’яні плити поряд з обома чоловіками вона приземлилася на кігтики.

Мо злякано глянув на неї, і, перше ніж вона зрозуміла, яку небезпеку накликала на нього, Свистун уже намотав на руку ланцюги, якими Мо був прикутий до столу. Коли він смикнув за них, Мо впав навколішки, але й далі не випускав ножа, яким розрізав папір. Але що міг удіяти ніж палітурника проти меча або арбалета?

Реза пурхнула на стіл. Вона аж душилася, розпачливо сподіваючись, що, можливо, ще одна насінина застрягла в неї під язиком, але перната в’язниця не випускала її, а Свистун удруге шарпнув за ланцюги.

— Цього разу твій блідий янгол швидко розпрощався з тобою! — глузував він. — Чому він не розбив твоїх кайданів? Але не переживай. Ти в нас помиратимеш так довго, що твої білі подружки невдовзі повернуться. А тепер берися до роботи!

Мо підвівся на превелику силу.

— Навіщо? — запитав він, підсувуючи Свистунові книжку з чистими сторінками. — Твій пан уже не потребує другої книжки. Тільки тому приходила сюди біла жінка. Я написав три слова. Сам подивися. Змієголов мертвий.

Свистун прикипів очима до кривавої обкладинки. Потім зиркнув на стіл, під яким сидів навпочіпки Якопо, мов мала перелякана тварина.

— Справді? — промовив він і дістав меча з піхов. — Що ж, я теж не від того, щоб мати безсмертя. Тож, як я й казав: ставай до роботи!

Солдати зашепотілися.

— Тихо! — звелів їм Свистун і показав рукою в рукавичці на одного з них. — Ти. Піди до Змієголова і скажи йому, мовляв, Сойка стверджує, ніби він мертвий.

Солдат заквапився вийти. Решта дивилися на нього переляканими очима. Свистун приставив до грудей Мо вістря меча:

— Ти ще й досі не працюєш!

Мо з ножем у руці відхилився якомога далі назад, кайдани забряжчали й напнулися.

— Більше ніякої книжки не буде. Жодної з чистими сторінками. Якопо! Тікай звідси. Біжи до матері. Скажи їй, що все буде гаразд.

Якопо виліз з-під столу й побіг. Свистун навіть не глянув йому вслід.

— Коли в Змієголова народився син, я порадив йому спровадити на той світ малого байстрюка Козимо, — проказав він і подивився на книжку з чистими сторінками. — Але він і слухати не хотів. Дурень.

Солдат, якого Свистун посилав до Змієголова, повернувся до темної зали, насилу зводячи дух.

— Сойка сказав правду! — відсапуючись, видушив він. — Змієголов помер. Білі жінки скрізь.

Решта солдатів опустили арбалети.

— Пане, дозвольте нам повернутися до Омбри! — благав один з них. — Цей замок зачарований. Сойку можна взяти з собою.

— Чудова ідея! — засміявся Свистун.

Ні.

Реза ще раз пурхнула йому в обличчя і стерла дзьобом посмішку з його вуст. Це зробила пташка — чи, може, вона? Вона чула, як скрикнув Мо, коли Свистун мечем замахнувся на неї. Лезо глибоко врізалось їй у крило. Реза впала — і раптом знову набула людської постаті, наче Свистун вирізав із неї пташку. Свистун, не ймучи віри очам, вирячився на неї, та, коли підняв меч, Мо глибоко устромив ножа йому в груди крізь коштовне вбрання, в яке так полюбляв одягатися його ворог. Як здивовано він, умираючи, дивився на Мо.

Але його солдати були ще тут. Мо забрав у Свистуна меч і відігнав їх назад, далі від ластівки. Та їх було багато, а Мо й далі був прикутий до столу. Невдовзі все забризкала кров — його груди, руки і плечі. Чи та кров його?

Солдати б убили його, а Реза знову була б змушена тільки спостерігати, як уже не раз у цьому сюжеті. Але кайдани раптом розбив вогонь, перед Мо, захищаючи його, постав Вогнерукий із куницею на плечі. Поряд із ним стояв Якопо, чиє обличчя дуже скидалося на статую його небіжчика батька.

— Вона теж мертва? — почула Реза, як запитує Якопо, тимчасом як солдати з криком тікали від вогню.

— Ні, — почула вона відповідь Вогнерукого. — Тільки рука поранена.

— Таж вона була пташка! — здивувався Якопо.

— Так, — пролунав уже голос Мо. — Хіба це все не схоже на добру оповідку?

У великій залі раптом запанувала тиша. Вже ніякої боротьби, ніяких криків, тільки потріскував і розмовляв із Вогнеруким вогонь.

Мо став навколішки коло Рези, кров була всюди, проте він живий, а вона знову мала руку, щоб торкнутися його. І все було гаразд.

Орфей читав, мов у гарячці. Він читав надто гучно й надто швидко. Його вуста немов хотіли стромляти в тіло палітурника слова, як ножі. Він приписав йому пекельні муки як помсту за глузливий сміх Свистуна, що й досі переслідував його. Яким малим зробив його цей сміх, і то саме тоді, коли він почувався таким величним! Але принаймні Сойці цей сміх скоро минеться.

Айзенґлянц розмішав чорнило й занепокоєно дивився на Орфея. Лють вочевидь була написана в нього на чолі, мабуть, у дрібних краплинках поту.

Орфею, зосередься! Він спробував ще раз. Окремі слова навряд чи можна було розшифрувати, так наповзали літери одна на одну, сп’янілі від його люті. Але чому в нього таке враження, ніби він промовляє в порожнечу? Чому слова звучать, мов камінчики, які він кидав у криницю, де луна від їхнього падіння губилася в пітьмі? Щось не клеїться. Такого у своєму житті він ще не відчував.

— Айзенґлянце! — крикнув він скляному чоловічкові. — Скоч у залу з тисячею вікон і поглянь, як там ведеться Сойці. Власне, тепер він має корчитись, мов отруєний пес!

Скляний чоловічок поклав гілочку, якою мішав чорнило, і перелякано подивився на нього:

— Але ж… але ж, пане! Я це знаю дороги!

— Не вдавай такого дурня, а то я запитаю жаха, чи не хоче він для переміни з’їсти скляного чоловічка! Іди спершу праворуч, а потім увесь час прямо. Запитуй вартових по дорозі!