Звичайно. Орфей, коли не міг нічого написати, завжди скаржився на біль, що аж ріже в шлунку, і на голову, що тріщить.

«Сподіваюся, він різатиме його цілісіньку ніч, — думав Фарид, зачинивши за собою двері кабінету. — Сподіваюся, різатиме так довго, що він нарешті напише щось для Вогнерукого».

— Принаймні він не вимагав, щоб ти привів цирульника! — Яшма щиро намагався розвеселити Фарида, переступивши разом з ним високий поріг кухні.

Атож, цирульника, що жив за міською брамою. Лише два дні тому Орфей посилав його туди. Той цирульник кидався полінами, коли хто викликав його вночі, або підходив до дверей із лещатами, якими висмикував зуби.

— Голова тріщить! У шлунку ріже! — лаявся Фарид. — Сироголовий знову забагато зжер!

— Трьох смажених золотих пересмішників, начинених шоколадом і феїними горішками, підсмаженими з медом, половину поросятка, начиненого каштанами, — перелічував Яшма і злякано зіщулився, побачивши коло кухонних дверей Пронозу. Куниця наганяла страх на Яшму, дарма що Фарид завжди запевняв його, що куниця може поганятися за скляним чоловічком, але аж ніяк не з’їсть його.

На кухні була тільки одна служниця. Фарид нерішуче зупинився, побачивши, що то Бріана. Знову вона. Дівчина мила горщики після вечері, її вродливе обличчя посіріло від утоми. Для Орфеєвих служниць робочий день починався зі сходом сонця й закінчувався тільки тоді, коли місяць уже високо підбивався на небі.

Орфей щодня обходив увесь будинок, пильно дивлячись, чи нема де порошинки або павутинки, плями на одному з дзеркал, що висіли повсюди, чи не пропала де срібна ложка, чи не лишилося після прання плям на сорочках. Коли знаходив що, відразу стягував усім служницям якусь суму з їхньої жалюгідної платні. А Орфей знаходив майже завжди.

— Чого ти хочеш? — обернулася до нього Бріана й витерла мокрі руки об фартух.

— В Орфея болить живіт, — пробурмотів Фарид, не дивлячись на неї. — Ти повинна заварити йому чай.

Бріана підійшла до полиць і зняла глечик з найвищої полиці. Фарид не знав, куди діти очі, поки вона запарювала зілля. Її коси мали такий самий відтінок, як і волосся її батька, але кучерявились і блищали у світлі свічки, мов червоне золото, що його намісник так полюбляв носити як прикраси на своїх худих пальцях. Шпільмани співали пісень про вроду доньки Вогнерукого і про її розбите серце.

— Чого ти так дивишся? — раптом підступила вона до нього. Її голос звучав так суворо, що Фарид мимоволі відсахнувся. — Я схожа на нього, правда?

Здавалося, ніби вона шліфувала ці слова протягом усієї мовчанки останніх тижнів, аж поки вони стали гострим лезом, яке могло дістати йому до серця.

— А ти й анітрохи не схожий на нього! Я завжди казала матері: це лише забіглий волоцюга, що так довго прикидався перед батьком, ніби він його син, аж той повірив, що повинен загинути за нього!

Кожне слово разило, мов криця, і Фарид відчував, як слова крають йому серце.

Очі в Бріани були не такі, як у її батька. Вона мала материні очі, і вони дивилися на Фарида з не меншою ворожістю, ніж Роксанині. Йому хотілося вдарити її або заткнути їй вродливого ротика, але надто вона була схожа на Вогнерукого.

— Ти демон, лихий дух, що приносить тільки нещастя! — Вона подала йому заварений чай. — На, занеси Орфеєві. І скажи, нехай менше їсть, тоді й шлункові буде краще.

Фаридові тремтіли руки, коли він брав кухля з її рук.

— Ти нічого не знаєш, — сказав він їй хрипким голосом. — Узагалі нічого! Я не хотів, щоб він повернув мене! Було б набагато краще, якби я вмер!

Бріана тільки глянула на нього — материними очима на батьковому обличчі.

Фарид із гарячим кухлем знову подався до Орфеєвого кабінету. Тим часом Яшма крихітною скляною ручкою співчутливо гладив йому голову.

Меґі подобалось у таборі розбійників. Інколи Резі майже здавалося, ніби її донька завжди мріяла про життя серед подертих наметів. Вона придивлялась, як Батист шив нову маску, слухала пояснення Здорованя, як треба розмовляти з жайворонками, і брала, усміхаючись, лісові квіти, які збирав для неї молодший брат Здорованя. Було приємно бачити, що Меґі сміється частіше, хоча Фарид і далі служив Орфеєві.

А Реза скучила за покинутим хутором. Їй бракувало спокою та відрубності й відчуття, ніби вона на самоті з Мо і Меґі після всіх довгих тижнів розлуки. Тижнів, місяців, років…

Іноді, дивлячись на Мо та Меґі, що сиділи з розбійниками коло багаття, вона думала, ніби бачить їх за грою, в яку вони грали не один рік, коли вона була далеко від них. «Ходімо, Мо, пограємо в розбійників».

Чорний Принц порадив Мо попервах лишатися тільки в таборі, і кілька днів той дотримувався цієї поради. Та вже на третю ніч знову зник у лісі, і то сам-один, немов зібрався шукати себе самого. А на четверту ніч знову пішов з розбійниками.

Батист наспівав Резі пісню, яка поширилася в Омбрі після візиту Мо. Сойка вилетів із замку, співалося в ній, вилетів на найкращому Миршавцевому румакові. Він начебто вбив десятьох вартових, замкнув Ворона в склепі і вкрав щонайкращі Бальбулюсові книжки.

— А що тут правда? — запитала вона Мо, а він тільки засміявся.

— Те, що я літав, на жаль, неправда! — шепнув він їй і погладив по лону, де, ще не видна, розвивалася дитина. Потім пішов із Чорним Принцом. А Реза щоночі лягала, слухала пісень, яких співав Батист надворі перед наметом, і боялася за чоловіка.

Чорний Принц звелів поставити для них два намети поряд зі своїм, намети були зшиті зі старого одягу, і розбійники пофарбували їх настоєм дубової кори, щоб вони не дуже вирізнялися серед навколишніх дерев; один намет для Меґі, а другий — для Сойки з дружиною. Матраци з сухого моху, на яких вони спали, зволожіли, і коли Мо пропадав ночами, Реза спала з донькою, щоб гріти одна одну.

— Буде люта зима, — не вперше мовив Здоровань, коли трава одного ранку так побіліла від інею, що можна було добачити сліди скляних чоловічків.

В ущелині, де був розташований табір, ще й досі збереглися сліди велетнів. Дощі, які лили останні тижні, перетворили їх на калюжі, де плавали жаби з золотими цятками. Дерева на схилах ущелини спиналися вгору майже так само високо, як і в хащі. Зів’яле листя вкривало холодну осінню землю золотом і вогненною червінню, а феїні гнізда на гіллі висіли, мов перестиглі плоди. Як глянути на південь, удалині можна було побачити село, стіни хат ясніли, мов пліснява, між майже голих дерев, але те село було бідне, таке злиденне, що навіть пожадливі Миршавцеві податківці не навідувалися до нього. Вночі всюди навколо в лісі чулося вовче виття. Понад убогими наметами літали сови, сіро-білі, мов маленькі привиди, а рогаті білочки крали всяку поживу, яку можна знайти між багаттями.

У таборі жило не менш ніж п'ятдесят чоловік. Часом більше. Наймолодшими були два юнаки, яких Хапало врятував від шибениці, і вони обидва шпигували для Принца: Дорія, Здорованів брат, що носив Меґі лісові квіти, і його приятель-сирота Люк, що допомагав Ґеконові навчати його ворон. Шестеро жінок куховарили для розбійників і латали їм одяг, проте жодна з них не ходила вночі з чоловіками. Реза намалювала їх майже всіх — юнаків, чоловіків і жінок (Батист дістав їй папір і крейду, а де — не казав), і запитувала себе, вдивляючись у кожне обличчя, чи справді тільки слова Феноліо провели ті лінії, чи, може, в цьому світі існує якась доля, що діє незалежно від старого чоловіка.