— Як у тому вірші про розбійника! — вигукнула Меґі. Елінор читала їй цього вірша безліч разів. «Ох, Меґі, а чому ти бодай раз не хочеш прочитати його? — і досі чула дівчина її докірливе зітхання. — Батькові про це нічого не треба казати, але я б залюбки подивилась, як цей розбійник чвалує крізь мій дім!»

Мо прибрав доньці коси з чола:

— А що там у ньому?

— Його кохана застерігає його від солдатів, і він утік! Донька теж може застерегти.

— Авжеж! Доньки теж уміють дуже добре рятувати своїх батьків. Ніхто не знає цього краще за тебе, — несамохіть засміявся Мо. Вона любила його сміх. А що, коли вона вже ніколи не побачить його?

— А ти пам’ятаєш, що сталося з коханою в тому вірші, правда ж?

Меґі, звичайно, пам’ятала: «Сяйво місячне рушниці там розбили, в сяйві місячнім їй груди враз пробили». Розбійника солдати зрештою вбили теж. «Він лежить на вулиці в крові, в комірі мережанім на шиї».

— Меґі!

Донька обернулася до батька плечима. Вже не хотіла дивитися на нього. Вже не хотіла боятися за нього.

Хотіла тільки сердитись. Сердитись, як на Фарида, сердитись, як на Резу. Любов до когось — це завжди страждання. Нічого, крім страждання.

— Меґі! — Мо взяв доньку за плечі і розвернув її. — Припустімо, я не поїду, — чи сподобається тоді тобі пісня, якої співатимуть? «Одного дня Сойка зник, і вже ніхто ніколи не бачив його. Всі діти Омбри загинули, як і їхні батьки, на іншому краї хащі, а Змієголов завдяки книжці з чистими сторінками, яку йому оправив Сойка, панував вічно».

Так, батько має слушність. Ці слова були страшні, але Меґі знала пісню, де могли бути ще страшніші слова: «Сойка поїхав до замку, щоб урятувати омбрійських дітей, і загинув там. І, хоча Вогнеходець написав його ім’я на небесах вогненними літерами, щоб зірки шепотіли його щоночі, його донька вже ніколи не побачила батька».

Авжеж, так може статися. Але Мо чув іншу пісню.

— Меґі, Феноліо цього разу не напише нам щасливого кінця! — мовив він. — Я повинен дописати його — вчинками, а не словами. Тільки Сойка може врятувати дітей. Тільки він може написати три слова в книжці з чистими сторінками.

Меґі вже не дивилася на батька. Вона не хотіла чути його слів. Але Мо говорив далі, голосом, який вона так любила, який чула уві сні, голосом, що тривожився, коли вона хворіла, і розповідав про зниклу матір.

— Мусиш пообіцяти мені щось, — сказав Мо. — Ти маєш примиритися з матір’ю, поки мене не буде. Я можу не повернутися! Я не можу довіряти Орфеєвим словам! Але Принц і Здоровань охоронятимуть вас. Він пообіцяв мені, заприсягнувшись життям свого брата, а він, безперечно, набагато кращий охоронець, ніж я. Ти чуєш, Меґі? Хоч би що сталося, лишайся в розбійників. Не їдь до Омбри і не їдь до Сутінкового замку, раптом мене переведуть туди! Я не зможу думати від страху, якщо дізнаюся, що ти в небезпеці. Пообіцяй мені!

Меґі опустила голову, щоб батько не прочитав відповіді в її очах. Ні. Ні, вона нічого не обіцятиме йому. Та й Реза, мабуть, не обіцяла. А може? Меґі глянула на матір. Мати була прибита горем. Коло неї стояв Здоровань. На відміну від Меґі, він простив Резі, коли Мо повернувся живий і цілий.

— Меґі, прошу, послухай мене! — наполягав батько. Звичайно він завжди жартував, коли йшлося про щось украй важливе, але вочевидь змінився навіть у цьому. Його голос був сухий і поважний, наче він розмовляв із нею про прогуляний урок. — Якщо я не повернуся, — мовив він, — переконай Феноліо приписати вас назад. Він, зрештою, не міг остаточно розучитися писати. А потім зачитайте, щоб ви втрьох повернулися: ти, Реза і твій брат.

— Брат? Я хочу сестру.

— Невже? — таки всміхнувся Мо. — Гаразд. Я теж хочу мати ще одну доньку. Адже перша вже завелика, щоб носити її на ручках.

Батько і донька дивились одне на одного, і Меґі хотілося сказати йому дуже багато, але аж ніяк не ті слова, які справді виражали її почуття.

— Хто занесе листа до замку? — тихо запитала вона.

— Ми ще не знаємо, — відповів Мо. — Нелегко знайти кого-небудь, кого пустять до Віоланти.

Три дні. Меґі обняла батька так міцно, як тоді, коли була ще малою.

— Мо, благаю тебе, — проказала вона тихенько. — Не йди! Благаю тебе! Краще повернімося! Реза має слушність!

— Повернутися? Меґі, і то саме тепер, коли розгорнулись такі події? — прошепотів їй батько. Отже, він не так уже й змінився. І досі жартує, коли йдеться про найповажніше.

Мо взяв її обличчя в руки. Глянув, наче хотів щось сказати, і на одну мить Меґі здалося, ніби вона прочитала в його очах, що він боїться за неї не менше, ніж вона за нього.

— Повір мені, Меґі, — нарешті заговорив він, — я виберуся з цього замку, щоб охороняти тебе. Коли-небудь ти зрозумієш. Хіба ми не знали ще в Сутінковому замку, що я оправив Змієголову книжку з чистими сторінками тільки на те, щоб коли-небудь написати там три слова?

Меґі так енергійно захитала головою, що Мо знову пригорнув її до себе.

— І все-таки, Меґі, — тихо додав він, — ми мусимо.

Даpiyc — просто диво, хоча слова з його вуст звучали по-іншому, ніж у Мортимера (і, звичайно, по-іншому, ніж в Орфея, того осквернителя книжок). Можливо, Даріусове мистецтво найбільше скидалося на манеру читання, властиву Меґі. Він читав з невинністю дитини, і Елінор здавалося, ніби вона вперше побачила того хлопця, яким він був колись, худого хлопця в окулярах, що любив книжки з не меншим шалом, ніж вона, але прочитані сторінки немов оживали для нього.

Даріусів голос не мав повноти і краси, притаманних Мортимерові. В ньому не відчувалося ентузіазму, що надавав сили голосові Орфея. Ні, Даріус брав слова на язик так обережно, наче вони могли розбитися, втратити своє значення, якщо вимовляти їх надто голосно й надто твердо. В Даріусовому голосі зосередилась уся світова скорбота, чарівливість слабких, тихих та обережних і їхнє знання про властивий сильним брак співчуття…

Милозвучність Орфеєвих слів приголомшувала Елінор, як і тоді, коли вона вперше почула їх. Звучання слів вочевидь не узгоджувалось із тим марнославним йолопом, що жбурляв її книжки об стіну. «Що ж, — думала вона, — тому, що кожне з тих слів він украв у когось іншого». А потім уже не думала.

Даріус не затнувся жодного разу, можливо, тому, що нині його спонукав читати не страх, а любов. Даріус відчинив двері між літерами так легенько, що Елінор здалося, ніби вони заповзають у світ Феноліо, мов двійко дітей, які крадуться до забороненої кімнати.

Коли вона зненацька відчула плечима стіну, то не наважувалася повірити в те, що намацали її пальці.

«Спершу здається, ніби це сон» Хіба Реза не розповідала їм про це? «Що ж, якщо сон, — думала Елінор, — тоді я не хочу ніколи прокидатися!» Її очі жадібно всотували картини, які поставали перед нею: площу, криницю, будинки, зіперті один на одного, наче були застарі, щоб стояти, жінок у довгому вбранні (здебільшого вкрай злиденному), зграю горобців, голубів, двох худих котів, віз, на якому старий дід віз нечистоти… Господи, сморід майже нестерпний, та Елінор все одно глибоко вдихнула його.

Омбра! Вона в Омбрі! Що інше могло бути навколо неї? Жінка, що набирала воду з криниці, обернулася і з недовірою приглядалася до сукні Елінор з важкого темно-червоного оксамиту. Хай йому грець! Вона взяла її напрокат, так само як і курточку, що на Даріусі. Вимагала «середньовіччя», а тепер стоїть тут і почувається, мов павич серед зграї ворон!