— Він схожий на мого батька.

— Мовчи! — Бріана швидко глянула на Віоланту.

— Не буду! Чому ти не запитаєш Сойку, чи повернув він його з того світу? Як-от повернув твого батька?

Раніше Бріана вдарила б його, але смерть Козимо зламала щось у ній. Вона стала м’яка, мов молюск у мушлі, м’яка і сповнена болю. І все-таки її товариство було кращим за будь-яке інше, і Віоланта засинала набагато швидше, коли Бріана ввечері співала їй.

За дверима хтось відсунув засув.

«Що це означає? Чи вони прийшли сказати мені, що Свистун уже вбив Сойку? Що Хлопчик-мізинчик уже розтрощив його, як безліч жертв перед ним? І що тоді, Віоланто? — думала вона. — Що я робитиму тоді? Моє серце й так уже розбите».

Та увійшов Чотириокий. Орфей, або Круглолиций, як зневажливо називав його Свистун. Віоланта й досі не могла збагнути, як він так швидко втерся з допомогою лестощів у довіру до її батька. Мабуть, через свій голос. Він майже не менш гарний, ніж Сойчин, але щось у голосі Орфея спонукало її здригатися.

— Ваша високосте! — Відвідувач уклонився так низько, що той рух межував із глумом.

— Отже, Сойка таки дав моєму батькові належну відповідь?

— Ні, на жаль, ні. Але він ще живий, якщо вам раптом цікаво знати про це. — Його очі невинно поблискували за круглими скельцями, скельцями, які вона перейняла в нього, проте її окуляри, на відміну від його, не завжди обманювали її. Інколи їй хотілося бачити світ крізь вуаль.

— Де він?

— Ах, ви бачили порожню клітку. Що ж, я запропонував Змієголову інше приміщення для Сойки. Би знаєте, напевне, про льохи, до яких ваш дід запроторював в’язнів? Я певен, що наш шляхетний розбійник там швидко позбудеться думки про опір бажанням вашого батька. Отак ми підійшли до причини моїх відвідин.

Його сміх був солодкавий, мов сироп. Чого він хоче від неї?

— Ваша високосте! — Його голос гладив Віоланту по шкірі, мов заяча лапка, якими Бальбулюс вигладжував пергамент. — Я, як і ви, дуже люблю книжки. На жаль, я дізнався, що бібліотека цього замку в жахливому стані, але до моїх вух дійшло, що ви маєте з собою кілька книжок. Чи можна було б позичити у вас одну або дві книжки? Я, звичайно, виявляв би вам за це свою вдячність усіма можливими способами.

— А що з моєю книжкою? — Якопо став перед Віолантою, схрестив руки, як полюбляв робити його дід до того, як його набряклі руки були змушені зректися навіть цього жесту, що вже спричиняв біль. — Ти й досі не повернув її мені. Ти винен мені, — він порахував на коротких пальцях, — дванадцять срібних монет.

Погляд, яким Орфей зміряв Якопо, не був ані теплим, ані солодким. Та його голос і далі був солоденький:

— Авжеж! Добре, що ви, принце, нагадали мені про це. Зайдіть до моєї кімнати, і я віддам вам і монетки, і книжку. Але дозвольте мені поговорити з вашою матір’ю, га? — Він засміявся, немов вибачаючись, і обернувся до Віоланти. — Тож як воно? — запитав він довірливо стишеним голосом. — Чи позичите ви їх мені, ваша високосте? Я чув справжні дива про ваші книжки, і, повірте, найретельніше дбатиму про них.

— Вона має з собою тільки дві. — Якопо показав на скриню біля ліжка. — І вони обидві про С…

Віоланта затисла йому рот рукою, але Орфей уже ступив один крок до скрині.

— Мені дуже жаль, — проказала вона й заступила йому шлях, — я надто люблю ці книжки, щоб давати їх кому-небудь. І ви, напевне, вже чули, що мій батько подбав, щоб Бальбулюс уже не створив мені жодної нової книжки.

Орфей, здається, навряд чи й слухав її. Він дивився на скриню, мов приворожений.

— А можу я принаймні глянути на них одним оком?

— Не давайте йому!

Орфей вочевидь не помітив Бріани. Його обличчя застигло, коли він почув позаду її голос, а пухляві пальці стислися в кулак.

Бріана випросталася і спокійно відповіла на його неприязний погляд.

— Він робить дивні речі з книжками, — повідомила вона. — З книжками і словами в них. І ненавидить Сойку. Мій батько розповідав, що він хотів продати його Смерті.

— Божевільна! — пробурмотів Орфей і вочевидь нервово поправив окуляри. — Вона була моєю служницею, як ви, напевне, знаєте, і я піймав її на крадіжці. Можливо, тому вона каже такі речі про мене.

Бріана зашарілася, наче він ошпарив її окропом, але Віоланта, мов захищаючи, підступила до неї:

— Бріана ніколи б не украла. А тепер ідіть. Я не можу дати вам книжки.

— Ох, вона б ніколи не вкрала? — Орфей вочевидь доклав зусиль, щоб надати своєму голосові колишнього оксамитового звучання. — Ну, як я знаю, вона й у вас украла вашого чоловіка, еге ж?

— Ось! — Перше ніж Віоланта встигла ворухнутись, Якопо стояв перед Орфеєм з її книжками в руках. — Яку ти хочеш? Оцю грубшу вона найбільше любить читати. Але тепер ти мусиш заплатити мені більше, ніж за мою книжку!

Віоланта спробували видерти книжки йому з рук, але Якопо був напрочуд дужий, а Орфей квапливо відчинив двері.

— Мерщій! Візьми ці книжки під охорону! — наказав він солдатові, що вартував під дверима.

Солдат легесенько забрав у Якопо книжки. Орфей розгорнув їх, прочитав кілька рядків спершу в одній, потім у другій, і тріумфально посміхнувся, глянувши на Віоланту.

— Так. Це саме той матеріал для читання, якого я потребую, — проказав він. — Ви отримаєте книжки назад, тільки-но вони виконають своє завдання. Але ці, — прошепотів він Якопо, грубо ткнувши його в щоку, — я отримую безкоштовно, ви, жадібний нащадок мертвого князя. А про оплату за твою книжку нам краще забути, чи, може, ви хочете познайомитися з моїм жахом? Ви, певне, вже чули про нього?

Якопо тільки дивився на нього з сумішшю страху і ненависті на дрібному личку.

А Орфей, уклонившись, пропхався у двері.

— Не знаю, як і дякувати вам, ваша високосте, — кинув він на прощання. — Ви не повірите, яким щасливим роблять мене ці книжки. Тепер Сойка вже безперечно дасть вашому батькові належну відповідь.

Якопо гарячково кусав собі губи, коли вартові знову взяли двері на засув, кусав, як і завжди, коли щось виходило всупереч його волі. Віоланта так сильно ляснула його по обличчю, що він відлетів до її ліжка і впав. Малий безгучно заплакав, дивлячись на неї, мов побитий собака.

Бріана допомогла йому звестися на ноги і сукнею витерла йому сльози.

— Що Чотириокий наміряється робити з книжками? — запитала, тремтячи, Віоланта. Адже нею аж тіпало. Вона нажила собі нового ворога.

— Не знаю, — відповіла Бріана. — Я тільки знаю, що мій батько вкрав у нього одну книжку, бо він робив завдяки їй багато зла.

Багато зла.

«Тепер Сойка вже безперечно дасть вашому батькові належну відповідь».

Лeтіти було легко, дуже легко. Вміння з’явилося разом з тілом, з кожним пером і з кожною тоненькою кісточкою. Так, зерна перетворили Резу на пташку — з тяжкими корчами, які до смерті налякали Здорованя, але вона перетворилася не на сороку, як Мортола. «Ластівка!» — прошепотів Ладзаро, коли вона сіла йому на руку, їй запаморочилася голова від усього, що раптом стало набагато більшим.

— Ластівки — охайні пташки, дуже охайні. Це пасує тобі. — Він лагідно погладив її вказівним пальцем по крилах, і їй було дуже дивно, що своїм дзьобом вона вже не могла всміхнутися йому. Проте говорити могла, і то своїм людським голосом, а це ще більше злякало бідолашного Туліо.

Пір'я гріло добре, а вартові на березі озера ні разу не глянули вгору, коли вона пролетіла над їхніми головами. Вони вочевидь ще не знайшли людей, яких убив Ладзаро. Герби на їхньому сірому вбранні нагадали Резі про в'язницю у Сутінковому замку.