Коли Ворон з наказу Свистуна заманив дітей до пастки, Віоланта хвалила Срібноносого за його підступність, — а потім, повернувшись до своєї кімнати, блювала від огиди. Віоланта не давала йому помітити, що вже не може спати, бо вночі їй усякчас причувався дитячий плач у в’язниці. О ні!

Їй виповнилося лише чотири роки, коли батько замикав її та матір у старому покої, але мати все-таки навчила її гордо тримати голову. «В тебе, Віоланто, чоловіче серце», — сказав їй одного разу свекор. Нерозумний і печальний старигань. Вона й досі не знала, чи то він висловив їй комплімент, чи то виразив несхвалення. Лише знала, що все, чого вона жадає, належить чоловікам: свобода, знання, сила, розум, влада…

Невже і жадання помсти, радість панування, нетерпляче ставлення до людей — теж чоловічі риси? Їх усі вона успадкувала від батька.

Бридка. Родимка, від якої походило це прізвисько, зблідла, але саме воно лишилося. Воно стало належати їй, так само як і бліде обличчя, і сміховинно тендітне тіло. «Її годилося б називати Хитра», — казав інколи Бальбулюс. Ніхто не знав її краще за нього. Більше ніхто не бачив її наскрізь, і Віоланта знала, що кожна лисиця, яку зображував Бальбулюс на малюнках, мала позначати її. Хитра. Атож, вона й була така. Її нудило, коли бачила Свистуна, але вона всміхалася йому так, як навчилася від батька: зверхньо і з тінню жорстокості. Віоланта носили черевички, в яких видавалася трохи вищою (бідолаха завжди проклинала свій малий зріст), і не робила нічого, щоб прикрасити собі обличчя, бо дотримувалася думки, що гарних жінок, може, й жадають, але не поважають, не кажучи вже про те, що їх не бояться. Крім того, вона видавалася б собі посміховиськом, якби підфарбувала червоним губи або тоненько вискубала брови.

Дехто з полонених дітей був поранений. Свистун дозволив Віоланті гукати до них Болотяника, але не дав себе вмовити, що їх треба відпустити. «Тільки тоді, коли зловимо птаха, якому вони правлять за приманку!» — заявив він у відповідь на її прохання.

Віоланта бачила перед очима, як тягнуть до замку Сойку, закривавленого, мов єдиноріг, убитий списом Миршавця в лісі, зрадженого розпачем заплаканих матерів, скупчених перед брамою. Ця картина була в її уяві виразніша за всі Бальбулюсові малюнки, але в сновиддях вона бачила все по-іншому. Там Сойка вбивав її батька і вдягав корону на її рудуваті коси…

— Сойка невдовзі загине, — тільки вчора сказав їй Бальбулюс. — Я лише сподіваюся, що він подбає, щоб його смерть стала сюжетом доброї картини.

Віоланта за ці слова дала йому ляпас, але її гнів ніколи не справляв великого враження на Бальбулюса.

— Стережіться, ваша бридкосте, — пошепки застеріг він її. — Ви завжди даруєте своє кохання не тим чоловікам. Але останній мав принаймні блакитну кров.

За таке зухвальство вона б вирвала йому язика, — її батько вчинив би це миттю, — але хто тоді казатиме їй правду, навіть якщо вона прикра? Раніше казала Бріана, але тепер її немає.

А діти тим часом уже третю ніч мали просидіти у в’язниці, і Віоланта звеліла служниці принести їй гарячого вина, сподіваючись, що воно бодай на кілька годин змусить її забути маленькі ручки, що чіплялися їй за сукню. Аж тут до неї прийшов Віто.

— Ваша високосте! — Юнакові тільки-но виповнилося п’ятнадцять років, він був сином коваля, звісно, вбитого коваля, і найстаршим з її солдатів. — До замку прийшла ваша колишня служниця, Бріана, донька цілительки.

Туліо невпевнено подивився на Віоланту. Колись він плакав, коли вона вигнала Бріану. Віоланта за те два дні не пускала його до своєї кімнати.

Бріана. Невже її прикликали її думки? Це ім’я ще й досі звучало для неї як рідне. Мабуть, вона частіше вимовляла його, ніж ім’я свого сина. Чому її дурне серце закалатало? Невже вона забула, яких страждань завдала їй ця відвідувачка? Батько мав слушність. Людське серце, слабке й мінливе, обирає собі за господаря не що інше, як любов, дарма що немає нічого згубнішого. Господарем має бути розум. Батько сміявся з дурниць, які коїть серце, знаходив глузливі пісні про любов, кпив із неї як з настрою природи, минущого, мов цвіт. Чому тоді вона завжди йде за своїм серцем?

Тож Віолантине серце раділо, коли вона почула ім’я Бріани, але розум запитував: «Чого їй треба тут? Скучила за добрим життям? Невже важко бути служницею й натирати підлоги в Чотириокого, цього бовдура, який так низько вклоняється Миршавцеві, що мало не б’ється підборіддям об свої гладкі коліна? Чи, може, благатиме мене пустити її до склепу, де вона зможе цілувати вуста мого вбитого чоловіка?»

— Бріана каже, що принесла трави від своєї матері Роксани для дітей у в’язниці. Але хоче віддати їх вам особисто.

Туліо благально глянув на Віоланту. Гордості в нього немає, зате є вірне серце, занадто вірне. Кілька Миршавцевих приятелів учора знову зачиняли його з собаками. І там був її син.

— Гаразд, приведи її, Туліо! — Голос зраджує, але Віоланта вміла надати йому байдужого звучання. Тільки раз вона виказала свої почуття: коли повернувся Козимо, — щоб потім ще дужче соромитися їх, коли він віддав перевагу її служниці.

Бріані.

Туліо квапливо побіг униз, а Віоланта пригладила свої рівні, зачесані назад коси й невпевнено подивилася на сукню і прикраси. А от Бріана справляє враження. Вона така вродлива, що кожен в її присутності почувався незграбним і нецікавим. Давніше це подобалося Віоланті. Вона ховалася за вродою Бріани, тішачись, що інші завдяки її служниці почуваються так, як вона почувалася завжди: бридкими. Їй подобалося, що їй служить така врода, вона милувалася нею, можливо, навіть любила.

Коли Туліо повернувся з Бріаною, його волохате обличчя дурнувато всміхалося. Дівчина вагаючись зайшла до кімнати, де провела колись так багато годин. Кажуть, ніби вона носить на шиї монетку з зображенням Козимо і так часто цілує її, що обличчя навряд чи можна впізнати. Але смуток зробив її ще вродливішою. Як таке може бути? Як може бути справедливим світ, якщо навіть красу розподілено в ньому несправедливо?

Бріана низько вклонилася, — ніхто не вклонявся зграбніше за неї, — і подала Віоланті кошик із травами:

— Моя мати почула від Болотяника, що дехто з дітей поранений, а чимало не хоче їсти. Ці трави, можливо, допоможуть. Вона написала вам, як вони діють і як їх треба вживати. — Бріана дістала з-під трав запечатаного листа й подала його Віоланті, ще раз уклонившись.

Печать для вказівок цілительки?

Віоланта відіслала служницю, що була в кімнаті, перестелити постіль, — вона не довіряла їй, — і взяла свої нові окуляри. Той самий майстер, що зробив нову оправу для окулярів Чотириокого, — звісно, золоту, — виготовив окуляри і їй. Вона заплатила за них своїм останнім перснем. Скельця не розкривали їй ніякої брехні, на відміну від чуток, поширених про окуляри Чотириокого. Навіть Бальбулюсові літери вона бачила виразніше тільки тоді, коли своїм звичаєм дивилася на них крізь берил, проте в окулярах світ нарешті переставав бути червоним і вона могла краще бачити обома очима, дарма що не могла надто довго ходити в окулярах, не втомивши очей. «Ти забагато читаєш!» — завжди казав їй Бальбулюс, а що іншого вона могла робити? Без слів вона б умерла, просто вмерла б, ще швидше, ніж її мати.

На печатці листа видніла голова єдинорога. Чия це печатка?

Віоланта зламала печатку й несамохіть подивилася на двері, коли зрозуміла, хто їй написав. Бріана стежила за її очима. Вона досить довго жила в цьому замку щоб знати, що стіни і двері мають вуха, але, на щастя, написані слова не видавали звуків. Та Віоланті, поки вона читала, все одно здавалося, ніби вона чує Сойчин голос, і вона чудово зрозуміла, що він казав їй, дарма що свої справжні слова він вправно приховав під написаними.

Написані слова говорили про дітей і про те, що Сойка в обмін за їхню свободу дасть себе ув’язнити. Обіцяли її батькові зцілити книжку з чистими сторінками, якщо Свистун відпустить дітей. Натомість приховані слова сповіщали інше, те, що тільки вона могла бачити між рядків. Сповіщали, що Сойка нарешті погодився з тим, що вона пропонувала йому біля могили Козимо.