Ні, Айзенґлянц багатший на вигадки. А проте, на відміну від скляного чоловічка Феноліо, йому паморочилось у голові, тож він не міг ходити по дахах, та й на землі орієнтувався так кепсько, що найкраще — просто поставити його перед порогом Феноліо, щоб мати впевненість, що він не загубився безнадійно. Хай йому біс, куди він подівся? Гаразд, припустімо, ці сходи для скляного чоловічка — однаково, що крута гора, та все ж… У загороді, за якою тулився Орфей, мекала коза, — мабуть, чула собаку, — а крізь чоботи сочилась якась рідина, запах якої, хоч як підозріло, дуже сподобався Церберові. Він так пожадливо нюшив навколишню багнюку, що Орфей усякчас був змушений тягти його назад.
Ну! Нарешті з’явився Айзенґлянц. Він проворно, мов миша, стрибав зі сходинки на сходинку. Дивовижно. Атож, як на скляного чоловічка, міцненький хлопець. Слід сподіватися, його розвідувальні дані варті зіпсутих дорогих чобіт.
Орфей відстебнув ланцюг у Цербера на шиї, який, за браком повідка, він звелів скувати на Ковальській вулиці, і пес підбіг до порога і схопив скляного чоловічка, попри його протести, на останній сходинці. Айзенґлянц стверджував, що від собачої слини на його скляній шкірі з’являються висипи, але як інакше на своїх ногах-дибах він перебрався б через багнюку? Якась стара жінка визирнула з вікна, коли собака побіг назад до Орфея, але, на щастя, не господиня Феноліо.
— Ну? — Цербер поклав йому скляного чоловічка на простягнені руки. Хай йому грець, собача слина — і справді паскудна річ.
Він не пише нічого! Жодного рядка! — Айзенґлянц витер рукавом мокре обличчя. — Пане, я ж казав вам! Він уже пропив свій розум! Йому пальці тремтять, тільки-но він побачить перо!
Орфей глянув угору на кімнату Феноліо. З-під дверей вибивалося світло. Айзенґлянц, звинний, мов вугор, проліз через ту широку шпарину.
— А ти певен? — запитав він, знову пристібаючи ланцюг на Церберовій шиї.
— Абсолютно! І книжки в нього немає! Зате є гості.
Стара жінка виплеснула з вікна миску води. Якщо то була вода. Цербер знову з великою цікавістю принюхувався до неї.
— Гості? Це мене не цікавить. До біса! Я був певен, що він знову пише!
Орфей обвів очима злиденні будинки. В кожному вікні горіла свічка. В Омбрі вони горіли повсюди. За Сойку. А щез би він зі світу! Проклін їм усім: Феноліо і Мортимерові, його дурепі-доньці та Вогнерукому. Так, його він проклинає найлютіше. Він зрадив, обікрав його, Орфея, що так багато років клав своє серце до його ніг, знову приписав його до сюжету й вирвав від Смерті! Як вони називають його тепер? Вогненною тінню Сойки. Його тінню! Саме таким він і став. А він, Орфей, зробив з нього більше, ніж тінь у цьому сюжеті, але це все вже минулося. Орфей усім їм оголосив війну. Невдовзі він написав би для них сюжет на свій смак, — якби ж вернув собі книжку!
З будинку вийшла дитина. Босоніж перебігла багнистим подвір'ям і зайшла до хліва. Пора зникати. Орфей витер хусткою скляного чоловічка від собачої слини, посадив собі на плече й покинув подвір'я, перше ніж дитина вийшла з хліву. Геть з цього лайна, дарма що на вуличках навряд чи краще.
— Пане, чисті аркуші, нічого, крім чистих аркушів! — шепотів йому Айзенґлянц, коли вони верталися вночі до Орфеєвого дому. — Нічого, крім двох закреслених речень, це все, присягаюся вам! Його скляний чоловічок сьогодні мало не побачив мене, але я вчасно заховався в чобіт його господаря. Ви й уявити собі не годні, який там сморід!
Гай-гай, він знав його.
— Я скажу, щоб служниці помили тебе.
— О ні, краще не треба. Останнього разу я понад годину гикав мильною водою, а мої ноги побіліли, як молоко!
— Ну то й що? Думаєш, я дозволю скляному чоловічку, що просмердівся потом, лазити по моєму пергаменті?
Назустріч їм, похитуючись, ішов нічний сторож. Чому ці хлопці завжди п’яні? Орфей тицьнув йому у зморшкувату долоню кілька мідних монеток, щоб той часом не гукнув патрулів, які ходили по Омбрі день і ніч, відколи Сойку полонили в замку.
— А що з книжкою? Ти скрізь добре подивився?
На Різницькій вулиці у двох вітринах було виставлено свіже м’ясо єдинорога. Сміхота. Звідки воно могло з’явитися? Орфей повернув у вулицю Склярів, хоч Айзенґлянц саме цей шлях ненавидів.
— Що ж, мені було нелегко. — Айзенґлянц тривожно зиркнув на вітрини зі штучними кінцівками для розбитих скляних чоловічків. — Як я казав вам, до нього прийшли гості, а коли так багато очей, дуже важко нишпорити в кімнаті! А проте я навіть перемацав його одяг. Він мало не замкнув мене у скрині! Але немає нічого! Пане, присягаюся вам, у нього немає книжки!
— Дідько його бери! — Орфей відчував майже нестримне бажання щось кинути чи розбити. Айзенґлянц добре знав такі його настрої і цупко вчепився за рукав.
Хто тоді, крім старого, може мати книжку? Навіть якщо Вогнерукий приніс її Мортимерові, той, звісно, не взяв її з собою до в'язниці! Ні, Вогнерукий лишив її собі. Орфей відчув пекучий біль у шлунку, такий нестерпний, наче там сиділа одна з Вогнерукових куниць і вигризала йому нутрощі. Він знав ці муки, таке траплялося з ним щоразу, коли щось не виходило, діялось усупереч його волі. Виразка шлунку — ось що в нього. Безперечно. «Ну то й що? — запитав він сам себе. — Адже буває й гірше, чи, може, ти хочеш піти коли-небудь до одного з тих цирульників, які тільки й уміють кров пускати?»
Айзенґлянц пригнічено сидів на Орфеєвому плечі й мовчав. Мабуть, думав про купіль, яка чекає на нього. А Цербер принюхувався до кожної стіни, яку вони проминали. «Що ж, не дивно, що цей світ подобається собакам, смердить аж до небес. Але я змінив би це! — думав Орфей. — І приписав би собі кращого шпигуна, маленького, мов павук, і, звичайно, не скляного. Але, — шепотіло щось усередині, — ти, Орфею, вже нічого не припишеш, бо не маєш книжки!»
Мов утікаючи, він наддав ходи, нетерпляче шарпнув Цербера і — вступив у котяче лайно. Багнюка, курячий послід, котяче лайно… Чоботи пропали, але де він візьме грошей на нові? Його остання спроба приписати собі скриню на Шибеничній горі скінчилася майже провалом. Монети були тонесенькі, мов срібна фольга.
Ну, нарешті. Попереду стояв він, в усій своїй пишноті. Його дім. Найкращий будинок в Омбрі. Орфеєве серце щоразу билося швидше, коли він бачив освітлені білісінькі сходи і герб над дверима, який і його спонукав вірити, ніби він князівського роду. Урешті-решт досі йому велося не так уже й погано. Проте неминуче поставав спогад, як кепсько було, коли він розбив скляного чоловічка або зичив кістлявому арабському юнакові бубонну чуму на шию. Не кажучи вже про невдячність Вогнерукого.
Орфей як стій зупинився. На порозі сиділа пташка. Сиділа так, ніби хотіла звити собі гніздо на східцях. Вона не спурхнула, коли Орфей підступив ближче, а тільки дивилася на нього чорними очима-ґудзиками.
Кляті пернаті. Всюди гидять. І одвічне пурхання, гострі дзьоби, пір'їни, кліщі і яйця глистів…
Орфей відстебнув ланцюг на шиї Цербера:
— Фас, лови її!
Цербер любив полювати птахів і вряди-годи справді ловив їх. Але тепер він підібгав хвоста й відсахнувся, неначе на Орфеєвому порозі вигиналася змія. Що в біса…
Пташка повернула голову і опустилась на сходинку нижче. Цербер зіщулився, а скляний чоловічок занепокоєно схопився за Орфеїв комір.
— Пане, це сорока! — прошепотів він на вухо. — Вони роз… — він майже втратив дар мови, — вони розкльовують скляних чоловічків і збирають яскраві скалки до свого гнізда! Пане, благаю, проженіть її!
Сорока знову ворухнула головою і глянула на них. Дивна пташка, воістину дивна.
Орфей нахилився й кинув у неї камінь. Сорока розпустила крила і хрипко заскрекотала.
— Ох, пане, пане, вона розклює мене! — бідкався Айзенґлянц і чіплявся за Орфеєве вухо. — Скляні чоловічки з сірими кінцівками дуже рідкісні!
Стрекіт, який удруге видала сорока, вже більше скидався на сміх.
— Орфею, ти й досі такий дурень, яким був.
Орфей одразу впізнав голос. Сорока вигнула шию й кашлянула, немов подавившись надто пожадливо підібраною зерниною. Потім виплюнула одну, дві, три зернини на його білісінькі сходи й почала рости.
