Цербер заскімлив і присів на задні лапи, а Айзенґлянц так жалюгідно затремтів, мов собака, що його кінцівки зателенькали, наче посуд у кошику для пікніка.

А сорока росла й далі. Пір'їни перетворились на чорне вбрання, сірі, туго зачесані назад коси, пальці, які квапливо порахували зернини, виплюнуті на поріг. Мортола видавалася старішою, ніж пам'ятав її Орфей, набагато старішою. Її плечі похилялись уперед, навіть коли вона випросталася. Пальці були скарлючені, наче пташині пазури, обличчя нижче випнутих вилиць запало, а шкіра скидалась на пожовклий пергамент. Але очі й досі були колючі, і Орфей утяг голову в плечі, мов школяр, якого насварили.

— Як… як це сталося? — промимрив він. — У книжці Феноліо немає нічого про зміну тіла. Є тільки про кошма…

— Феноліо! Що він знає? — Мортола зняла пір’їну з чорної сукні. — В цьому світі все змінює тіло. Тільки більшість істот для цього повинна спершу вмерти. Проте існує спосіб, — Мортола обережно опустила зібрані зернини в шкіряний гаманець, — звільнитися від власного тіла, не потребуючи білих жінок.

— Справді? — Орфей одразу почав думати, які нові можливості відкриваються перед сюжетом, але Мортола не дала зосередитись.

— А ти добре влаштувався в цьому світі, еге ж? — вуркотіла вона, оглядаючи його будинок. — Чотириокий, жовторотий заморський торгівець, що гендлює єдинорогами та коротунами й виконує кожне бажання нового господаря Омбри, — що ж, якщо це мій любий Орфей, думала я, то він вочевидь сам те все приписує собі. І навіть цього огидного псюру привів із собою!

Цербер ошкірився, проте Айзенґлянц тремтів і далі. Скляні чоловічки — і справді безглузді створіння. А Феноліо ще пишався ними!

— Чого ти хочеш від мене? — Орфей зі шкури пнувся, щоб його голос звучав твердо і холодно, а не як у малого переляканого хлопця, яким він надто швидко ставав у присутності Мортоли. Він був змушений признатися собі, що вона й досі наганяє на нього страх.

Серед ночі почулися кроки, мабуть, патрулів, яким Свистун звелів обходити Омбру, боячись, щоб Чорний Принц не дібрав якогось способу визволити свого шляхетного товариша.

— Ти й досі приймаєш своїх гостей перед дверима? — просичала Мортола. — Ну ж бо, зайдімо нарешті в дім!

Орфей був змушений тричі бити по дереву бронзовим дверним молоточком, аж поки Ос відчинив їм двері. Заспаний, він здивовано поглядав на Мортолу.

— Це здоровило з іншого світу чи хтось новий? — запитала Мортола, прошелестівши сукнею повз Оса.

— Новий, — промимрив Орфей, тимчасом як його голова й далі намагалася з'ясувати, добре це чи погано, що повернулася Мортола. Хіба не казали, що вона мертва? Отже, як не раз уже виявлялось, навіть на Смерть у цьому світі немає ніякої надії. З одного боку, це заспокоює, а з другого — непокоїть.

Орфей завів Мортолу не до свого кабінету, а до вітальні. Стара оглянула кімнату так, наче кожна річ належала їй. Ні, мабуть, недобре, що вона повернулась. І чого вона хоче від нього? Можна собі уявити. Мортимера. Вона, безперечно, знову хоче вбити його. Від таких намірів Мортола відмовлялася не зразу — надто коли йдеться про вбивцю її сина. Але в цьому випадку її невдовзі випередять інші.

— Що ж, таки йдеться про Сойку, — мовила вона, наче висловивши вголос Орфеєві думки. — Скільки сміховинних пісень ще співатимуть про нього? Всі уславлюють його як свого рятівника… Наче не ми привели його в цей світ! А Змієголов, замість ловити його, після того як у Сутінковому замку він убив його найкращих людей, звалив на Мортолу провину за Сойчину втечу і за те, що йому м'ясо гниє на кістках. Знала я й те, що має бути книжка з чистими сторінками. Атож, Чарівновустий хитрий, але його невинне обличчя одурило їх усіх, і Змій не його, а мене передав катам, щоб вони тортурами витягли з мене назву отрути. Я й досі відчуваю муки, але я перехитрувала їх, сказала принести мені насіння і трави, щоб начебто приготувати протиотруту їхньому панові, і замість цього відростила собі крила і втекла від них. Я дослухалася до вітру, щоб знайти палітурника, і до балачок на ринку, дізналася, що він справді грає розбійника і що Чорний Принц подбав про притулок для нього. То був добрий притулок, але я таки знайшла його.

Мортола, говорячи, витягувала губи, наче й досі відчувала дзьоб.

— Як я мусила стримувати себе, щоб не виклювати йому очі, коли знову побачила його! Мортоло, не спіши, казала я собі. Квапливість одного разу вже занапастила твою блискучу помсту. Кинь йому кілька отруйних ягід у їжу, нехай корчиться, мов хробак, і вмирає так повільно, щоб ти могла насолодитися помстою. Але одна дурна ворона визбирала ягоди з його миски, а під час наступної спроби мене схопив смердючою пащею ведмідь і видер дві пір'їни з хвоста. Я спробувала знову, в таборі, куди їх привів Чорний Принц, його, його доньку і зрадливу служку, але миску схопив хтось інший. «Отруйні гриби! — галасували вони. — Він наївся отруйних грибів!»

Мортола сміялась, а Орфей здригнувся, побачивши, що її пальці скарлючені, наче вона й досі сидить на гіллі.

— Він немов зачарований! Ніщо не може вбити його — ані отрута, ані куля, немов усе в цьому світі захищає його: кожен камінь, кожна тварина, навіть тіні між деревами! Сойка! Навіть Смерть відпустила його й дозволила взяти з собою Вогнерукого. О так, сцена разюча! Але якою ціною? Навіть своїй дружині він нічого не розповів, тільки Мортола знає! Ніхто не зважає на сороку на дереві, але вона чує все: що шепочуть уночі дерева й пишуть срібними нитками павуки між мокрого гілля. Отож Смерть забере Сойку і його доньку, якщо до кінця зими він не приведе Змієголова. І його рідна донька хоче допомогти Сойці написати три слова в книжці з чистими сторінками.

— Що? — Орфей слухав половиною вуха. Він знав напоєні ненавистю Мортолині тиради, безкінечні й наповнені фіміамом, який вона курила сама собі, але останнє речення привернуло його увагу. Віоланта в союзі з Сойкою? Так, у цьому є сенс. Авжеж! Тому Мортимер так підкреслено віддавав себе в її руки! Отже, він знав. Цей взірець чесноти дав себе полонити не просто зі шляхетних почувань. Він, цей шляхетний розбійник, задумав смерть!

Орфей заходив по кімнаті, а Мортола тим часом і далі висловлювала побажання, і то таким хрипким голосом, що слова майже втратили людське звучання.

Орфей, тільки-но Віоланта перебралася до Омбри, запропонував їй свої послуги, але вона відмовилася від них, повідомивши, що вже має одного автора… Не дуже люб’язно.

— Так. Атож, він хоче вбити Змія! Заповз до замку, мов куниця до курника. Навіть феї співають про це під час своїх дурних танців, але тільки Сорока чує! — Мортола зігнулася від кашлю, і навіть він звучав, мов стрекіт.

Вона збожеволіла! На кого вона схожа, її зіниці такі чорні й нерухомі, що скидаються більше на пташині, ніж на людські. Орфей здригнувся.

— Так, я знаю, що він задумав, — шепотіла вона. — І сказала собі: Мортоло, нехай він живе, навіть якщо це ятрить тобі душу. Вбий його дружину або, ще краще, улюблену доньку, і пурхни йому на плече, коли до нього дійде звістка, щоб почути, як крається його серце. Але лиши його жити, аж поки Змієголов дасть йому книжку з чистими сторінками, бо й Змій повинен умерти за всі ті муки, яких він завдав Каприкорновій матері. А якщо Срібноносий такий дурний, щоб дати найлютішому ворогові Змія книжку, що може вбити його, тим краще! Тоді вже сорока буде на місці і не Сойка, а Мортола напише три слова! Авжеж, я вже знаю їх. І Смерть забере і Сойку, і Змієголова, а мені за такі пишні трофеї нарешті віддасть те, що клятий палітурник забрав своїми чарівними вустами, — мого сина!

Хай йому біс! Орфей захлинувся вином, яке саме підніс до вуст. Стара відьма мріє ще й повернути Каприкорна! Що ж, чом би й ні після того, як спершу Козимо, а потім і Вогнерукий повернулися з того світу. А втім, він може уявити собі цікавіший поворот цього сюжету, ніж повернення Мортолиного сина-палія.

— Ти думаєш, що Змієголов привезе до Омбри книжку з чистими сторінками? — Ох, Орфей відчував, що наближаються знаменні події, події, сповнені обіцянок. Можливо, не все ще втрачено, дарма що Вогнерукий украв у нього книжку Феноліо. Існують інші способи грати важливу роль у цьому сюжеті. Змієголов у Омбрі! Які можливості це відкриває…