— Навіщо ти розповідаєш цю брехню? — Віоланта й далі стояла з високо піднятою головою, але її голос тремтів. — Не моя мати показала тобі тунель, а один з твоїх шпигунів. І вона не кохала тебе.

— Думай, що хочеш. Ти, певно, небагато знаєш про кохання. — Змієголов закашлявся і, закректавши, підвівся зі стільця. Віоланта відсахнулася, коли він зайшов у світло смолоскипів.

— Так, дивися, що заподіяв мені твій шляхетний розбійник, — проказав Змієголов, повільно йдучи до Мортимера. Ходити йому ставало дедалі важче. Орфей часто помічав це під час безкінечної подорожі до цього безрадісного замку, але Срібний князь і далі тримався прямо, як і його донька.

— Та не говорімо вже минувшину, — сказав він, підійшовши до Мортимера так близько, що його в’язень повною мірою міг насолодитися поширюваним смородом, — або про те, як моя донька, можливо, уявляла собі цю оборудку. Переконай мене, що справді є сенс не здерти з тебе одразу шкуру і не вчинити так само з твоєю дружиною і донькою. Можливо, ти думаєш, що цього разу вони в безпеці? Зрештою, ти лишив їх у Чорного Принца, але я знаю про печеру, де вони заховалися. Мій безвартісний свояк, напевне, вже зловив їх і привів назад до Омбри.

«Так, ця звістка приголомшила Мортимера. Вгадай, шляхетний розбійнику, хто розповів Змієголову про печеру!» — думав Орфей і широко всміхнувся, коли Мортимер подивився в його бік.

— Ну, — кулаком у рукавичці Змієголов ударив свого в’язня в груди, саме туди, де його поранила Мортола, — як воно? Ти можеш ліквідувати наслідки власної підступності? Ти можеш вилікувати книжку, якою так підступно одурив мене?

Мортимер вагався лише мить.

— Звичайно, — відповів він. — Коли ти даси її мені.

«Що ж, добре. Його голос і далі справляє враження, навіть у такому розпачливому становищі, — був змушений визнати Орфей, — хоча, звичайно, мій голос звучить незмірно краще».

Але Змієголов не давав себе знову одурити. Він із такою силою вдарив Мортимера в обличчя, що той упав навколішки.

— Ти, отже, думаєш, ніби можеш іще раз пошити мене в дурні! — гаркнув він. — За якого дурня ти мене маєш? Ніхто не може зцілити цю книжку. За цю інформацію померли десятки твоїх колег по ремеслу. Книжка пропаща, а це означає, що моя плоть гнитиме вічність і я сам щодня відчуватиму спокусу написати три слова, які всьому покладуть край. Але мені спав на думку кращий вихід, для якого я ще раз потребую твоїх послуг, і тому я вдячний моїй доньці, що вона вкрай дбайливо стерегла тебе. Зрештою, я знаю, — додав він, подивившись на Свистуна, — яка гаряча кров у мого герольда.

Свистун хотів щось заперечити, але Змієголов нетерпляче підняв руку і знову обернувся до Мортимера.

— Що за вихід? — Славетний голос звучав тепер хрипкіше.

Може, Сойка тепер таки злякався? Орфей почувався, мов хлопець, що з величезною насолодою читає в книжці вкрай напружене місце. «Сподіваюся, він таки боїться, — думав він. — І, сподіваюся, це останній розділ, у якому він з’являється».

Мортимер скривив обличчя, коли Свистун уперся ножем йому в бік. «Так, ти без вороття обрав собі в цьому сюжеті не тих ворогів, — думав Орфей, — і не тих друзів. Але такі вони всі, оті добрі герої. Дурні».

— Що за вихід? — Змієголов почухав собі сверблячу плоть. — Ти оправиш мені нову книжку, що ж іще? Але цього разу жодної миті не будеш без нагляду. І коли ця книжка своїми бездоганно чистими сторінками знову захистить мене від смерті, ми напишемо в першій книжці твоє ім’я, щоб ти бодай на якийсь час відчув, як воно — гнити живцем. А потім я розірву її на шматки, сторінка за сторінкою, і дивитимусь, як ти почуваєшся, коли рвуть твою плоть, і благаєш білих жінок, щоб вони забрали тебе. Хіба це не вихід, що задовольнив би нас усіх?

«Ага. Нова книжка. Непогано, — думав Орфей. — Але моє ім’я пасувало б набагато краще до її чистісіньких сторінок! Припини мріяти, Орфею!»

Свистун приставив ніж до горла Мортимерові:

— Ну, де твоя відповідь, Сойко? Чи, може, написати її ножем?

Мортимер мовчав.

— Відповідай! — горлав Свистун. — Невже я маю відповідати замість тебе? А втім, є тільки одна відповідь.

Мортимер і далі мовчав, проте Віоланта таки здобулася на голос.

— Чому він має допомагати тобі, коли ти й так намірився вбити його? — запитала вона батька.

Змієголов стенув важкими плечима:

— Я міг би заподіяти йому не таку болісну смерть або лише послати в копальні його дружину та доньку, замість убивати їх. Про них ми з ним одного разу вже торгувалися.

— Але цього разу ви вже не маєте їх під своєю владою. — Голос Мортимера звучав так, ніби він був десь далеко, дуже далеко.

«Він скаже „ні“! — приголомшено подумав Орфей. — Що за дурень!»

— Ще ні, але скоро! — Свистун водив ножем по грудях Мортимера й окреслив кінчиком вістря серце там, де воно билося. — Орфей дуже точно описав нам місце, де вони заховалися. Ти вже чув про це. Можливо, саме тепер Миршавець жене їх до Омбри.

Мортимер удруге глянув на Орфея, і ненависть у його очах була солодша за невеликі тістечка, які Ос щоп’ятниці купував йому на омбрійському ринку. Що ж, у майбутньому їх купуватиме вже не Ос. На жаль, його пожер жах, вискочивши зі слів Феноліо, — схопив за одну мить, — але нового охоронця завжди можна знайти.

— Ти можеш одразу братися до роботи. Твоя шляхетна покровителька подбала майже про все, що потрібне тобі! — сичав Свистун, і цього разу, коли він притис ніж до шиї Мортимера, бризнула кров. — Вона вочевидь збиралася якнайретельніше вдавати перед нами, ніби ти живеш тільки на те, щоб вилікувати книжку. Яке блазнювання! Ну, вона завжди полюбляла шпільманів.

Мортимер нехтував Свистуна, наче той був невидимий. Він дивився тільки на Змієголова.

— Hi, — відповів він. Це слово важко повисло в темній залі. — Я не оправлятиму тобі другої книжки. Вдруге смерть не пробачить мені цього.

Віоланта несамохіть підступила до Мортимера, але він не зважав на неї.

— Не слухай його! — сказала вона батькові. — Він оправить! Дай йому тільки час.

Ох, вона справді прихилилася до Сойки. Орфей наморщив чоло. Це ще одна причина прагнути послати його під три чорти.

Змієголов замислено подивився на доньку:

— А що тобі до того, що він оправить її?

— Ну, ти… — У голосі Віоланти вперше з’явилася невпевненість. — Ти одужаєш після цього.

— І? — тяжко дихав Змієголов. — Ти хочеш побачити мою смерть. Не заперечуй. Це подобається мені. Це доводить, що в твоїх жилах тече моя кров. Інколи я думаю, що тебе треба посадити на трон Омбри. Ти робитимеш свою справу безперечно краще, ніж мій припорошений сріблом свояк.

— Звичайно, я б робила це краще! Я б посилала тобі до Сутінкового замку в шість разів більше срібла, бо не марнувала б його на бенкети та ловецькі виправи. А за це ти лишиш мені Сойку — коли він зробить те, чого ти вимагаєш від нього.

«Разюче. Вона ще й досі ставить умови. О так, вона подобається мені, — думав Орфей. — Вона дуже подобається мені. Але з неї ще треба вибити прихильність до цього шахрая-палітурника. Але ж потім… які можливості!»

Навіть Змієголову його донька вочевидь подобалася дедалі більше. Він зареготав так гучно, як ще ніколи не чув Орфей.

— Погляньте на неї! — кричав він. — Вона торгується зі мною, хоча стоїть із пустими руками. Відведіть її в її кімнату, — наказав він солдатам. — І добре наглядайте за нею. Пришліть до неї Якопо. Син мусить бути з матір’ю. А ти, — звернувся він до Мортимера, — погоджуйся нарешті на мою пропозицію, або ж я накажу своєму охоронцеві витягти з тебе ту згоду.

Свистун роздратовано опустив ніж, коли з пітьми вийшов Хлопчик-мізинчик. Віоланта занепокоєно глянула на нього і опиралася, коли солдат потяг її за собою, але Мортимер і далі мовчав.

— Ласкавий пане! — Орфей шанобливо (принаймні він сподівався, що це справді так) ступив крок уперед. — Дозвольте мені витягти з нього цю згоду.

Шепотіння, ім’я (його слід називати належним йому ім’ям, як і собаку), і жах виступив з Орфеєвої тіні.