«Невже Меґі сподобалося б, — запитував він сам себе, — бачити зі свого вікна намальованих єдинорогів, вічно зелений пагорб і завжди ті самі хмари? Ні, — відповів він сам собі. — Вона піднялася б на башти, як і я».

— А ваша мати казала коли-небудь, чи була вона тут щаслива? — Мо не зміг приховати сумніву у своєму голосі, і дівоча лагідність, що так змінила її обличчя, одразу зникла, перед ним знову стояла донька Змієголова.

— Звичайно! Вона була дуже щаслива, аж поки мій батько примусив діда віддати її йому за дружину й завіз до Сутінкового замку! — Віоланта так вимогливо дивилася на нього, наче могла примусити поглядом повірити у свої слова — і полюбити замок.

Але було одне місце, що й за мурами не давало забути про зовнішній світ, і Мо знайшов його, коли блукав сам і шукав закутка, де йому не здавалося б, що він знову став в’язнем, цього разу вже гарненько розмальованої в’язниці. Світло ясного дня засліпило його, коли в західному флігелі він раптом зайшов до зали, яка мала так багато вікон, що її стіни скидалися на кам’яне мереживо. На стелі танцювало світло, відображене від озерної води, а ген далі тяглися гори, які немов хотіли, щоб ними можна було милуватися крізь кожне вікно. Від краси краєвидів Мо аж забило дух, хоча та краса була похмура, а на темних гірських схилах його очі несамохіть шукали людських слідів. Мо набрав повні легені холодного, гнаного вітром повітря і побачив, що він не сам, тільки тоді, коли обернувся на південь, туди, де за горами лежала Омбра. В одному вікні сидів Вогнерукий, вітер куйовдив йому чуба, а обличчя було повернене до холодного сонця.

— Шпільмани називають її залою з тисячею вікон, — проказав, не обертаючись, Вогнерукий, і Мо запитав себе, як довго він уже сидить тут. — Кажуть, що Віолантина мати та її сестри стали підсліпі, бо батько не дозволяв їм дивитися в далечінь зі страху перед тим, що там чекає на них. Від денного світла їм почали боліти очі. Вони вже не могли виразно бачити навіть картин на стінах своїх покоїв, і один цирульник, що прийшов із кількома шпільманами, пояснив Віолантиному дідові, що його доньки посліпнуть, якщо він не дозволить їм дивитися на справжній світ. Отож Соляний князь — його називали так, бо він забагатів на торгівлі сіллю, — звелів пробити в стінах ці вікна і наказав донькам щодня одну годину дивитися на довколишній світ. Та поки вони дивилися, хтось зі шпільманів мав розповідати про жахіття того світу: про людську черствість і жорстокість, пошесті й вовчу зажерливість, щоб у дівчат не виникало бажання піти в той світ і покинути батька.

— Що за дивний переказ, — замислився Мо. Підійшовши до Вогнерукого, він так гостро відчув його тугу за Роксаною, неначе сам тужив за нею.

— Тепер це лише переказ, — зітхнув Вогнерукий. — Але це все діялося насправді, отут, на цьому місці. — Він тихенько подув на холодне повітря, і коло нього постали з вогню три дівчини. Вони стояли, тісно притулившись одна до одної, і дивилися в далечінь, де гори були сині, мов сама туга.

— Кажуть, вони не раз намагалися втекти — зі шпільманами, яких батько лише тому терпів у замку, що вони розповідали новини про інші двори. Проте і дівчата, і шпільмани доходили тільки до перших дерев. Батько ловив їх і повертав доньок назад у замок. Натомість шпільманів прив’язував отам, — Вогнерукий показав на одну зі скель на березі озера, — і дівчата мали стояти коло вікон, — вогненні постаті виконували все, про що розповідав Вогнерукий, — мерзнути й тремтіти від страху, аж поки приходили велетні й забирали шпільманів.

Мо не міг відвести очей від вогненних дівчат. Полум’я зображувало їхній страх і самотність не менш виразно, ніж Бальбулюсів пензель. Ні. Віолантина мати була нещаслива в цьому замку, хоч би що казала її донька.

— Що він тут робить? — раптом з’явилася позаду Віоланта в супроводі Бріани і Туліо.

Вогнерукий клацнув пальцями, полум’я втратило форму людських постатей і обплело вікно, мов вогненна рослина.

— Не бійтеся. На камінні лишиться тільки трохи сажі, а тим часом, — мовив він, поглянувши на Бріану, що дивилася на полум’я, мов зачарована, — хіба не гарно, га?

Так, справді гарно. Вогонь обвив вікно червоним листям і золотими квітами. Туліо несамохіть ступив крок уперед, але Віоланта шарпнула його назад.

— Загаси його, Вогнехідцю! — наказала вона. — Негайно.

Вогнерукий, стенувши плечима, скорився. Щось шепнув, і вогонь згас. Віолантин гнів не вразив Вогнерукого, а от донька Змієголова злякалася. Мо бачив страх у її очах.

— А й справді гарно, хіба вам не сподобалось? — запитав він і провів пальцем по закіптюженому карнизі. Йому й досі здавалося, ніби він бачить трьох дівчат, що стоять у вікні.

— Вогонь ніколи не буває гарним, — зневажливо заперечила Віоланта. — Ти коли-небудь бачив, як людина гине у вогні? Вона довго горить.

Віоланта вочевидь знала, що каже. Скільки їй було років, коли вона вперше побачила купу руїн, скільки років, коли вперше побачила, як вішають людину? Скільки мороку може витримати дитина, перше ніж той морок назавжди стане її частиною?

— Сойко, ходімо зі мною, — раптом обернулася Віоланта. — Я хочу тобі дещо показати. Тільки тобі! Бріано, принеси води й зітри сажу.

Бріана мовчки вийшла, мигцем подивившись на батька. А Вогнерукий, коли Мо намірився йти за Бридкою, затримав його.

— Стережися! — прошепотів він. — Князівни полюбляють фіглярів і розбійників.

— Сойко! — гукнула Віоланта гострим від нетерпіння голосом. — Де ти там?

Вогнерукий намалював на брудній підлозі вогненне серце.

Віоланта чекала на темних баштових сходах, немов утікши мерщій від вікон. Можливо, вона полюбляла тінь, бо й досі відчувала на щоці родимку, яка стала причиною, що їй приліпили таке жорстоке прізвисько. Як по-іншому звучали пестливі імена, з якими виросла Меґі: Красуня, Цукерочка, Ясочка… Меґі виросла, впевнена, що вже сам її вигляд виповнює батька любов’ю. Віолантина мати, мабуть, засвідчувала доньці не меншу любов, але решта дивилися на неї з огидою, в щонайкращому разі співчутливо. Де дитина, якою вона була колись, могла ховатися від несхвальних поглядів, куди могла втекти від усіх страждань? Чи навчило дівчинку її серце зневажати все, що показує світові гарненьке обличчя? «Бідолашна донька Змієголова, — думав Мо, побачивши її на темних сходах, таку самотню у своєму похмурому серці… Ні, Вогнерукий помиляється. Віоланта не любить нікого і нічого, навіть себе саму».

Віоланта бігла сходами вниз, немов прагнула втекти від власної тіні. Сповнена нетерпіння, підібравши поділ довгої сукні, вона спускалася так швидко, наче проклинала на кожному кроці вбрання, яке змушені вдягати в цьому світі жінки.

— Ходімо, я маю тобі дещо показати. Мати завжди казала, що бібліотека цього замку міститься в північному флігелі, там, де намальовано єдинорогів. Я не знаю, коли й чому її перенесли, але дивися сам… Кімната баштової сторожі, кімнати писарів, жіноча кімната, — шепотіла вона йдучи, — міст до північної башти, міст до південної башти, Пташине подвір’я, Собаче подвір’я… — Вона і справді ходила по замку так, ніби прожила в ньому не один рік.

Як часто Віоланта студіювала книжки, які описують цей замок? Мо чув, як хлюпоче озеро, коли йшов за нею подвір’ям із порожніми величезними клітками, викуваними так майстерно, неначе ґрати мали замінити птахам дерева. Він чув, як б’ються хвилі об камінь, проте стіни навколо двору було розмальовано буками й дубами, на їхньому гіллі сиділи зграї птахів: горобці, жайворонки, горлиці, солов’ї, а поряд — соколи, шишкарі та малинівки, дятли й колібрі, що ткнулися дзьобиками в червоні квіти. Сойка сиділа поряд із ластівкою.

— Мати та її сестри любили птахів, і тому дід звелів не тільки намалювати їх на стінах, а й доставити птахів із найдальших країв і посадити їх у ці клітки. Взимку він прикривав їх, але мати залізала під укривала й часом годинами сиділа в якійсь клітці, аж поки її знаходили няньки й виймали пір’їни з кіс.