Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

А що, коли тут є солдати, які стерегли його ще в Сутінковому замку? Он той — хіба не приглядається до них? А ота шпільманка — хіба не схожа вона на одну з жінок, що разом з ними втекли з брами Сутінкового замку? «Йди далі, Мо», — думала Меґі й хотіла потягти його з собою, під арку воріт, у вуличку — тільки б далі від усіх очей. Двоє дітей цупко вчепилися їй за одяг і благально простягли замурзані руки. Меґі безпорадно всміхнулася їм. Вона не мала грошей, жодної монетки. Які вони захарчовані! Якийсь солдат прокладав собі шлях крізь юрбу. Він брутально відіпхнув убік жебрущих дітей. «Якби ми вже були в Бальбулюса!» — думала Меґі й наткнулася на Мо, що раптом зупинився.

Поблизу ятки цирульника, що з допомогою двох жонглерів гучно вихваляв свою дивовижну медицину, навколо ганебного стовпа стояло кілька хлопців. До стовпа була прив’язана жінка, вона не могла ворухнути ані руками, ані головою, безпорадна, наче лялька. На обличчі й на руках у неї висіли гнилі овочі і свіжий гній — усе, що могли знайти діти поміж яток. Меґі з Феноліо вже бачила таке, але Мо заціпенів, мов забувши, навіщо приїхав до Омбри. Він поблід майже так само, як жінка, на чиєму обличчі змішувалися бруд і сльози, і якусь мить Меґі боялася, що він схопиться за ніж, захований у поясі.

— Мо! — Вона взяла його за руку і квапливо потягла далі, геть від дітей, що лупали очима і вже приглядалися до нього, у вуличку, яка вела до замку.

— Ти коли-небудь бачила таке? — Як дивився на неї батько! Ніби не міг повірити, що Меґі, побачивши цю сцену, могла зберегти самовладання. Батьків погляд присоромив Меґі.

— Так, — збентежено кивнула вона. — Так, і не раз. Ганебний стовп був і в Тлустого князя.

Мо й далі дивився на неї:

— Тільки не кажи, що до таких видовищ можна звикнути.

Меґі понурила голову. І все-таки. І все-таки можна.

Мо глибоко вдихнув, наче забув, що треба дихати, як побачив заплакану жінку. Потім мовчки пішов далі. Він не промовив жодного слова, аж поки вони вийшли на майдан перед замком.

Коло самісінької замкової брами стояв ще один ганебний стовп. На незахищену шкіру юнака, припнутого до нього, посідали вогненні ельфи. Мо тицьнув у руки Меґі вузду, перше ніж вона встигла стримати його, і підійшов до юнака. Незважаючи на вартових, що стояли коло брами й дивилися на нього, і на жінок, які проходили повз і перелякано відвернулися, він зігнав вогненних ельфів з виснажених рук. Юнак, не вірячи, прикипів до нього очима. На його обличчі можна було прочитати тільки страх, страх і сором. Меґі пригадала, як Фарид розповідав, що колись Вогнерукого й Чорного Принца прив’язали разом до ганебного стовпа, плече в плече, тоді вони навряд чи були старші за юнака, що з таким переляком дивився на свого захисника.

— Мортимере!

Меґі не одразу впізнала старого, що відтягував Мо від ганебного стовпа. Сиве волосся спадало Феноліо аж на плечі, очі налилися кров’ю, обличчя покривав заріст. Він видавався старим. Раніше Меґі ніколи й не думала, що Феноліо старий, а тепер думки про його старість не полишали його.

— Ти що, з глузду з’їхав? — дорікав він батькові стишеним голосом. — Здоров, Меґі, — додав він неуважно, а Меґі відчула, як кров ударила їй у голову, коли позаду старого постав Фарид.

Фарид.

«Будь незворушна», — думала вона, але усмішка таки зірвалася з її вуст. Геть її! Але як, коли так приємно дивитися на його обличчя. На плечі в нього сидів Проноза. Побачивши Меґі, куниця сонно махнула хвостом.

— Привіт, Меґі. Як справи? — Фарид погладив густе хутро куниці.

Дванадцять днів. Дванадцять днів жодної вісточки від нього. Хіба вона не вирішила твердо, що не скаже ані слова, коли знову побачить його? Але вона просто не може сердитись на нього. Він завжди такий сумний. Нема й сліду від сміху, що колись, як і чорні очі, завжди сяяв на його обличчі. Усмішка, яку він дарував їй, — тільки жалобна тінь колишнього сміху.

— Я хотів якомога частіше ходити до тебе, та Орфей не пускав мене!

Фарид, мабуть, не чув і своїх слів, бо прикипів очима до її батька. До Сойки.

Феноліо потяг Мо за собою, геть від ганебного стовпа, геть від солдатів. Меґі пішла услід. Кінь харапудився, та Фарид заспокоїв його. Вогнерукий навчив його розмовляти з тваринами. Хлопець ішов поряд із Меґі, зовсім близесенько, і все-таки був страшенно далеко.

— Чого це ти? — Феноліо й далі міцно тримав Мо, мов боявся, що він знову піде до ганебного стовпа. — Невже хочеш, щоб варта обкачала в гною твою голову? Так? А може, її ще й на піку настромлять!

— Феноліо, там були вогненні ельфи. Вони пропікали йому шкіру! — хрипким від гніву голосом виправдовувався Мо.

— Думаєш, мені треба пояснювати? Це я винайшов тих створінь. Хлопець витерпить їх. Мабуть, якийсь злодій, а більше я й знати нічого не хочу.

Мо вивільнився з рук Феноліо і так швидко обернувся до нього плечима, наче був змушений стриматися, щоб не вдарити знайомця. Поглянув на вартових та їхню зброю, на замкові мури й ганебний стовп, немов добирав способу, як можна знищити те все. «Мо, не дивися на варту!» — думала Меґі. Це найперше, чого її навчив Феноліо в цьому світі: не дивитися прямо на жодного солдата, на жодного шляхтича, ні на кого, кому дозволено ходити зі зброєю.

— Чарівновустий, може, зіпсувати їм апетит на його шкіру? — втерся Фарид між Мо і Феноліо.

Проноза форкнув на старого, немов відкривши в ньому причину всього зла в цьому світі. Та Фарид уже біг, не чекаючи відповіді Мо, до ганебного стовпа, де ельфи давно знову напалися на шкіру юнака. Черкнувши нігтем, Фарид порснув іскрами, що обпалили їм лискучі крила, і вони з лютим дзижчанням повтікали геть. Один з вартових узяв списа, але, перше ніж вояк ворухнувся, Фарид намалював пальцем вогненного василіска на замковому мурі, вклонився варті, що, не вірячи власним очам, вирячилась на гербову тварину свого пана, і недбало знову підійшов до Мо.

— Украй відчайдушний учинок, мій любий, — несхвально буркнув Феноліо, але Фарид не зважав на нього.

— Чарівновустий, навіщо ти прийшов сюди? — запитав він стишеним голосом. — Це небезпечно! — Проте його очі світилися. Фарид полюбляв небезпечні пригоди й любив Мо за те, що той був Сойкою.

— Я хотів побачити кілька книжок.

— Книжок? — Фарид подивився так розгублено, що Мо мимоволі розсміявся.

— Так, книжок. Дуже своєрідних книжок. — Він глянув на найвищу замкову башту. Меґі точно описала йому, де шукати майстерню Бальбулюса.

— А що поробляє Орфей? — Мо знову зиркнув на варту, що якраз перевіряла товар одного різника, — навіщо, солдати, здається, й самі до ладу не знали. — Я чув, він багатіє й багатіє.

— Аякже! — Фарид рукою погладив Меґі по плечах. У присутності Мо він завжди бентежився й виявляв свою ніжність не так очевидно. Фарид дуже поважав її батька. Але Мо, звичайно, помітив, що Меґі зашарілася.

— Багатіє, а для Вогнерукого й досі нічого не написав! Йому в голові тільки скарби і те, що можна продати Миршавцеві: рогаті вепри, золоті болонки, павуки-метелики, листяні чоловічки і все інше, що він вигадує.

— Павуки-метелики? Листяні чоловічки? — Феноліо стривожено глянув на Фарида, той нічого не помітив.

— Орфей хоче поговорити з тобою! — шепнув він Мо. — Про білих жінок. Будь ласка, зустрінься з ним. Можливо, ти знаєш те, що допоможе йому повернути Вогнерукого!

Меґі побачила співчуття на обличчі Мо. Він, як і дочка, майже не вірив, що Вогнерукий коли-небудь повернеться.

— Дурниці, — відмахнувся він, поки його рука мимоволі схопилася за місце, куди влучила Мортола. — Я не знаю нічого. Нічого, чого б не знали всі.

Вартові пропустили різника, і один з них знову став приглядатися до Мо. На замковому мурі й далі горів василіск, намальований на камені Фаридовою рукою.

Мо повернувся плечима до солдатів.

— Слухай, — шепнув він Меґі, — не слід було брати тебе з собою. А що, як ти лишишся з Фаридом, поки я піду до Бальбулюса? Він може завезти тебе до Роксани, і я зустрінуся там з тобою і Резою.

13
{"b":"568682","o":1}