— Атож, Миршавець таки зухвалий. — Мо опустив голову, коли до них підійшли двоє стаєнних слуг. Навіть вони були озброєні. Ніж стане йому в невеликій пригоді, раптом його хтось упізнає. — Ми перехопили кілька возів, що їхали до Сутінкового замку, — пошепки заговорив він знову, коли слуги пройшли, — і щоразу були розчаровані тим, що знаходили у скринях.

— Ти таки робив це! — пильно подивився на нього Феноліо.

— Що?

Старий стривожено озирнувся, але, здається, на них ніхто не звертав уваги.

— Ну, все те, про що вони співають?! — шепотів він. — Як на мене, більшість пісень поганенькі, але Сойка — мій персонаж, тож… Як воно — грати його роль?

Служниця пронесла поміж них двох забитих гусей. Кров капала на землю. Мо відвернувся.

— Грати? Для тебе це й досі гра? — дратливіше, ніж намірявся, відповів Мо.

Інколи він багато віддав би, щоб мати змогу читати думки в голові Феноліо. Хтозна, коли-небудь він, може, читатиме їх, чорним на білому папері, і знову знайде себе там, оплетеного словами, мов муха в гнізді старого павука.

— Що ж, признаюся, гра стала небезпечною, але я радію, що ти взявся грати цю роль! Хіба я не мав слушності? Цей світ потребує Со…

Мо кинув застережливий погляд. Повз них проходив гурт солдатів, і Феноліо проковтнув ім’я, яке він не так давно вперше написав на пергаменті. Проте сміх, із яким він приглядався до солдатів, був сміхом чоловіка, що підклав вибухівку в домі своїх ворогів і тішиться, походжаючи серед них, що ніхто не здогадується, що саме він підклав її.

Паскудний старигань.

Мо пересвідчився, що навіть внутрішній двір замку вже не такий, яким описав його Феноліо. Він тихо повторив колись прочитані слова: «Дружина Тлустого князя посадила садок, бо втомилася від сірого каменю. Вона посадила квіти з далеких країв, і їхні пахощі спонукали мріяти про далекі моря, чужоземні міста і гори, в яких жили дракони. Вона вирощувала золотогрудих птахів, що сиділи на деревах, мов пернаті плоди, і посадила саджанець із хащі, листя якого могло розмовляти з місяцем».

Феноліо приголомшено дивився на нього.

— Так, я знаю твою книжку напам’ять, — сказав Мо. — Невже ти забув, як часто я читав її вголос після того, як твої слова проковтнули мою дружину?

З подвір’я замку зникли й золотогруді птахи. В кам’яному басейні відображувалася статуя Миршавця, а дерево, яке розмовляло з місяцем, якщо воно взагалі росло там коли-небудь, зрубали. Там, де кучерявився садок, була тепер псарня, і хорти нового господаря Омбри нюшили й тикали носами в посріблені ґрати. «Старий, це вже давно не твій сюжет, — думав Мо, походжаючи разом із Феноліо по внутрішньому подвір’ю замку. — Але хто тоді пише далі? Може, Орфей? Чи, може, до письма тепер узявся Змієголов — не пером і чорнилом, а залізом і кров’ю?»

Туліо, слуга з волохатим личком (Феноліо у своїй книжці писав, що його батько був кобольдом, а мати — моховинею), привів їх до Бальбулюса.

— Як справи? — запитав Феноліо, коли Туліо вів їх по коридору, неначе коли-небудь цікавився тим, як почуваються його створіння.

Туліо тільки плечима стенув:

— Вони цькують мене, — проказав ледь чутним голосом. — Приятелі нашого нового пана, а в нього багато приятелів. Лякають мене в коридорах і замикають із собаками, але Віоланта захищає мене. Атож, захищає, хоча її син, мабуть, найгірший серед них.

— Її син? — пошепки запитав Мо Феноліо.

— Авжеж, хіба Меґі не казала тобі? — прошепотів він у відповідь. — Якопо, справжнє сатанинське поріддя. Його дід у мініатюрі, дарма що день у день дедалі більше стає схожий на свого батька. Не пролив жодної сльозини за Козимо. Навпаки. Залив Бальбулюсовими фарбами його зображення у склепі й сидить щовечора не з матір’ю, а в Миршавця або на колінах у Ворона. Кажуть, він начебто навіть шпигує для свого діда.

Про двері, перед якими, засапавшись, нарешті зупинився Туліо після безлічі крутих сходинок, Мо нічого не читав у книжці Феноліо. Він несамохіть простяг руку й погладив літери, які всуціль вкривали двері. «Вони такі дивовижні, Мо, — шепотіла йому Меґі, коли вони обоє сиділи у в’язниці у високій башті Сутінкового замку, — й переплетені між собою, неначе їх писали рідким сріблом по дереву».

Туліо підняв маленького волохатого кулачка й постукав. Голос, що відповів йому, міг належати тільки Бальбулюсу. Холодний, самозакоханий, зарозумілий… Про найкращого книжкового ілюстратора цього світу Меґі казала не дуже люб’язними словами. Туліо став навшпиньки, схопився за клямку — і перелякано відпустив її.

— Туліо! — Голос, що залунав на сходах, видався дуже молодим, але, здається, звик наказувати. — Туліо, де ти пропав? Ти маєш тримати смолоскипи для Ворона.

— Якопо! — Туліо прошепотів це ім'я так тихенько, наче те було заразною хворобою. Він зіщулився й несамохіть став ховатися за спину Мо.

Сходами нагору вибирався шести-, можливо семирічний хлопчик. Мо ніколи не бачив Козимо Вродливого. Миршавець порозбивав усі його статуї, але Батист зберіг кілька монеток із його зображенням. Обличчя, майже занадто гарне, щоб бути справжнім, — так казали про нього. Син Козимо вочевидь успадкував ту красу, що саме тепер почала проступати на ще круглому дитячому личку. Але те личко годі було назвати симпатичним. Очі пильно поблискували, а вуста були невдоволені, як у старого. Чорну туніку малого прикрашали язикаті гербові тварини його діда. Навіть поясок був обплетений срібними зміями, проте на шкіряному шнурку на шиї хитався срібний ніс, Свистунова маска-прикмета.

Феноліо стривожено глянув на Мо і став попереду, наче міг захистити його від хлопця.

«Ти маєш тримати смолоскипи для Ворона». Що тепер, Мо? Він несамохіть глянув униз на сходи, але Якопо прийшов сам, а замок був великий. Проте руки малого потяглися до його пояса.

— Хто це? — Впертість у дзвінкому голосі звучала цілком по-дитячому. Якопо, щойно піднявшись сходами, ще не відсапався.

— Це… гм… новий палітурник, мій принце! — відповів, уклонившись, Феноліо. — Ви, безперечно, пригадуєте, як часто Бальбулюс нарікав, що наш палітурник — просто партач!

— А цей кращий? — Якопо склав на грудях короткі дитячі ручки. — Він не схожий на палітурника. Палітурники старі й бліді, бо завжди сидять у майстерні.

— Ми й надвір виходимо, — заперечив Мо, — щоб купити найкращу шкіру, нові пуансони, добрі ножі та висушити на сонці пергамент, якщо той зволожів.

Йому було важко відчувати страх перед хлопчиком, дарма що чув про нього так багато лихого. Син Козимо нагадував хлопчика, з яким він ходив до школи і якому не пощастило, бо його батько був директором школи. Малий чванькувато походжав по подвір’ю, наче батькова копія, і боявся всіх і кожного. «Гаразд, Мортимере, — думав Мо. — То був лише син шкільного директора. А це онук Змієголова, отож стережися».

Якопо наморщив підборіддя й недовірливо глянув на Мо. Малому вочевидячки не подобалося, що палітурник набагато вищий за нього:

— Ти не вклонився! Ти повинен уклонятися мені.

Мо відчув застережливий погляд Феноліо і схилив голову:

— Мій принце.

Це далося важко. Він краще побігав би за Якопо по коридорах замку, — як ганявся колись за Меґі в домі Елінор, — щоб тільки побачити, чи не покажеться дитина, так ретельно захована за позою свого діда.

Якопо схвалив уклін великодушним кивком, і Мо опустив голову, щоб хлопчик не бачив, як він сміється.

— Мій дід має клопіт з однією книжкою, — зарозумілим тоном заявив Якопо. — Дуже великий клопіт. Може, ти зарадиш.

Клопіт із книжкою. Мо відчув, як йому тьохнуло серце. Йому здалося, ніби він знову бачить книжку перед собою, відчуває пальцями папір, багато-багато білих сторінок.

— Мій дід через ту книжку перевішав уже чимало палітурників, — сказав Якопо, придивившись до Мо й немов міркуючи, яким великим має бути зашморг, щоб підійти для його шиї. — Одному він навіть звелів здерти шкуру, бо той пообіцяв, що вилікує книжку. Може, ти таки спробуєш? Але ти мусиш поїхати зі мною до Сутінкового замку, щоб дід бачив, що я тебе знайшов, а не Миршавець.