Я здригнулася — у мене були й свіжіші спогади.

— Тож я опустив її на землю, а вона жива, просто дивиться на мене широко розплющеними очима. І не кричить. Я відніс її до джипа. Я хотів був зв’язати її, але стало шкода. Вона все одно не намагалася втекти. Тому я всадовив її в машину й просто поїхав. Вона довго дивилася на мене, а тоді сказала: «Ти Кайл», а я їй: «Ага, а ти хто?» — і вона назвала мені своє ім’я. Як там?

— Сонячне Світло Пронизує Лід, — прошепотіла Сонні здригаючись. — Але ім’я Сонні мені також подобається. Воно миле.

— Взагалі…— Кайл прокашлявся й продовжив розповідь, — вона мене не злякалася. Навіть навпаки — ми розговорилися, — Кайл зробив паузу. — Вона була рада бачити мене.

— Він мені постійно снився, — прошепотіла Сонні.— Щоночі. Я сподівалася, що шукачі знайдуть його; я так за ним скучила!.. Коли я побачила його, то мені здалося, що це знову сон.

Я голосно ковтнула.

Кайл потягнувся попри мене й поклав долоню їй на щоку.

— Вона чудова мала, Вандо. Треба обрати для неї найкращу планету.

— Саме про це я хотіла з нею поговорити. Де ви жили, Сонні?

Очевидячки, в лікарню саме прийшла Труді, почулися жваві голоси, привітання. Ми стояли спинами. Мені кортіло подивитися, що там відбувається, але я пересилила себе й зосередилася на заплаканій душі.

— Тільки тут і з ведмедями. Я провела там п’ять життєвих циклів. Але тут мені подобається більше. Я і чверті циклу тут не прожила!

— Знаю. Повірте мені, я розумію вас, як ніхто. А є інші місця, які б ви хотіли відвідати? Може, Планету Квітів? Там гарно; я там була.

— Не хочу бути рослиною, — пробубоніла вона мені в плече.

— А павуки… — почала була я, але не доказала. Планета Павуків для Сонні не годиться.

— Мені набрид холод. І я люблю кольори.

— Розумію, — зітхнула я. — Я ніколи не була дельфіном, але чула, що там гарно. Кольори, рух, родина…

— Вони так далеко звідси! Поки я долечу туди, Кайл… Він… — вона гикнула та знову заридала.

— А інші місця? — не вгавав Кайл. — У вас же чимало планет.

До мене долинав голос Труді, яка розмовляла з безіменною жінкою, але я намагалася не прислухатися. Нехай люди самі подбають про себе.

— Планет багато, але наші кораблі літають тільки на деякі з них, — відповіла я й похитала головою. — Зазвичай це нові, ще не заселені планети. І вибачте, Сонні, але нам доведеться відіслати вас подалі звідси. Шукачі полюють на моїх друзів, а ви зможете показати їм дорогу.

— Але я не знаю дороги, — схлипувала вона. Моє плече вже було мокре від сліз. — Кайл зав’язав мені очі.

Кайл дивився на мене так, ніби очікував, що я от-от сотворю диво, і все саме собою владнається. Він чекав на чари — щось на зразок ліків, які я дістала у цілителів. Але я знала, що не буде ні дива, ні щасливого кінця — принаймні для душ, яких викреслили з рівняння.

Я безнадійно подивилася на Кайла.

— Є тільки ведмеді, квіти і дельфіни, — сказала я йому. — У Світ Вогню я її не відправлю.

Мініатюрна жінка здригнулася, почувши назву.

— Не хвилюйтеся, Сонні. Дельфіни вам сподобаються. Вони милі. Ну звісно, що вони милі.

Вона ще дужче заридала.

Я зітхнула й провадила.

— Сонні, я маю запитати вас про Джоді.

Кайл завмер.

— А що таке? — пробурмотіла Сонні.

— Чи вона… Вона з вами? Ви її чуєте?

Сонні шморгнула носом і звела на мене очі.

— Не розумію, що ви маєте на увазі.

— Чи вона бодай колись озивається до вас? Ви знаєте, про що вона думає?

— Моя… носителька? Її думки? Їх у неї немає. Зараз тут я.

Я повільно кивнула.

— Це погано? — прошепотів Кайл.

— Я знаю ще замало, щоб говорити з певністю. Але навряд чи це добре.

Очі Кайла звузилися.

— Скільки часу ви в цьому тілі, Сонні?

Вона насупилась і замислилася.

— Скільки часу минуло, Кайле? П’ять років? Шість? Ти зник іще до того, як я приїхала додому.

— Шість, — мовив він.

— А скільки вам років? — запитала я її.

— Двадцять сім.

Це мене здивувало. Вона була такою маленькою, здавалася зовсім юною. Мені було важко повірити в те, що вона на шість років старша за Мелані.

— Що все це означає? — запитав Кайл.

— Я не певна. Просто, здається, що довше носій пробув людиною, перш ніж став душею, то більше шансів, що… він отямиться. Що більше хтось був людиною, то більше він має спогадів, більше зв’язків, його більше років називали справжнім іменем… Не знаю.

— Двадцяти одного року достатньо? — розпачливо запитав Кайл.

— Скоро ми це з’ясуємо.

— Це нечесно! — вигукнула Сонні.— Ви ж залишаєтеся. Чому мені не можна, якщо можна вам?

Я проковтнула клубок у горлі.

— Так, це справді було б нечесно. Тому я й не залишаюся, Сонні. Мені також доведеться забиратися. І то скоро. Можливо, ми полетимо разом.

Нехай думає, що я полечу до дельфінів разом із нею. До того часу, як вона дізнається правду, у Сонні буде новий носій, з новими емоціями, який не матиме прив’язаності до чоловіка, що сидить зараз поруч зі мною. Можливо… В будь-якому разі буде вже запізно.

— Я повинна піти, Сонні, так само, як і ви. Я також маю повернути тіло справжній господині.

І тут позаду нас рівний, твердий голос Іяна розітнув тишу, як удар батога.

— Що?

Іян пропалював нас трьох із такою люттю, що Сонні аж затремтіла від жаху. Дивне видовище: Кайл та Іян ніби помінялися обличчями. От тільки Іянове лице й досі лишалося ідеальним, без жодного шраму. Навіть у гніві прегарним.

— Іяне? — розгубився Кайл. — У чому річ?

— Ванда, — процідив Іян крізь зціплені зуби, а тоді загарчав і простягнув руку. Здавалося, він ледве стримувався, щоб не стиснути долоню в кулак.

«Ого», — подумала Мелані.

Мене накрила хвиля болю. Я не хотіла прощатися з Іяном, але тепер я тим більше змушена. Ну звісно ж, змушена. Не можу ж я утекти вночі, мов якийсь злодюжка, щоб Мелані потім довелося все пояснювати самій.

Іян утомився чекати, схопив мене за руку й смикнув із долівки. Сонні досі чіплялася за мене й, здавалося, так і ходитиме за мною всюди, тож Іян почав трусити мене, поки вона не впала.

— Та що з тобою таке? — вигукнув Кайл.

У відповідь Іян зацідив братові ногою просто в пику.

— Іяне! — скрикнула я.

Сонні кинулася до Кайла, який, тримаючись за ніс, силкувався звестися на ноги, і спробувала затулити його своїм тендітним тілом. Та від цього Кайл тільки втратив рівновагу, гепнувся на землю й застогнав.

— Ходімо, — рявкнув Іян і, не озираючись, потягнув мене за собою.

— Іяне…

Він грубо смикнув мене за собою, не даючи й слова мовити. От і добре. Все одно гадки не маю, що йому казати.

Мимо нас пролітали розмиті обличчя — на всіх читався подив і переляк. Я розхвилювалася, що ми налякаємо безіменну жінку, адже вона не звикла до люті й насилля.

Знагла ми зупинилися. Дорогу нам заступив Джаред.

— Ти з глузду з’їхав, Іяне? — вражено і розгнівано вигукнув Джаред. — Що це ти з нею робиш?

— Ти знав? — заволав Іян, штовхнувши мене до Джареда й добряче струсонувши. Позаду хтось заскиглив — Іян усіх налякав.

— Їй боляче!

— Ти знаєш, щó вона збирається зробити? — не вгавав Іян.

Джаред не зводив погляду з Іяна, але його обличчя немов закам’яніло. Він нічого не відповів.

Цього Іянові було достатньо.

Іянів кулак так стрімко врізався в Джареда, що я й не помітила: щось просвистіло повз мене — то Джаред відлетів у темний коридор.

— Іяне, припини, — благала я.

— Це ти припини, — гаркнув він у відповідь і потягнув мене в темний коридор, а тоді далі — на північ. Я мало не бігла, щоб устигати за його довгим кроком.

— О’Шей! — горлав Джаред нам услід.

— Я роблю їй боляче? — крикнув Іян у відповідь, не сповільнюючи кроку. — Я? Ти свинюка лицемірна!

Позаду нас залишилися темрява й тиша. Я бігла, спотикаючись і намагаючись не відставати.