Бажання було не моє.

Я вимкнула комп’ютер.

«Я тебе ненавиджу», — прогарчав голос у моїй голові.

— Тоді тобі краще зникнути, — різко відповіла я. Звук власного голосу знову змусив мене здригнутися.

Це вперше Мелані заговорила до мене після втілення. Вона ставала сильнішою. Так само, як і сни.

І в тому не було жодних сумнівів. Завтра доведеться зустрітися з розрадницею. На саму думку про це на очах виступили сльози розчарування й приниження.

Я лягла в ліжко, накрила обличчя подушкою і спробувала взагалі ні про що не думати.

— Привіт, Вандрівнице! Проходь і сідай. Почувайся як удома.

Я стояла, вагаючись, на порозі кабінету своєї розрадниці — одна нога там, друга тут.

Розрадниця ледь помітно усміхнулася — очевидячки, моє вагання видалося їй кумедним. За місяці практики мені стало набагато легше читати з виразу облич: тепер я розрізняла найтонші зміни, найменші порухи м’язів. На лиці розрадниці водночас прозирало розчарування через те, що мені й досі ніяково до неї приходити.

Зітхнувши, я неохоче зайшла до маленької яскраво освітленої кімнати і присіла на своє звичне місце — на м’яке червоне крісло, що стояло у найвіддаленішому кутку кабінету.

Розрадниця піджала губи.

Аби не зустрічатися з нею поглядом, я задивилася у розчинене вікно на хмари, що пропливали на тлі сонячного диска. Кімната була сповнена тонкого запаху солоної морської води.

— Що ж, Вандрівнице, давненько ти у мене не була.

Я винувато підвела очі.

— Щодо минулого разу… я вам надіслала повідомлення, що не прийду. Один мій студент попросив додаткового заняття…

— Так, знаю, — і знову на її губах з’явилася ота ледь помітна посмішка, — я отримала твоє повідомлення.

Як на літню жінку, вона вирізнялася тією привабливістю, яку люди набувають з роками. У її волоссі майнула природна сивина; воно було м’яким і радше білявим, аніж сріблястим, зібраним на маківці у довгий хвіст. Очі були незвичного зеленого кольору — я ще ні в кого таких не бачила.

— Вибачте, — промовила я, бо вона, здавалося, чекала на відповідь.

— Та нічого. Я розумію. Тобі важко сюди приходити. Тобі б дуже хотілося, аби в цьому не було потреби. Раніше так і було. А зараз ця необхідність тебе лякає.

Я втупила очі в дерев’яну підлогу.

— Так, розраднице.

— Я точно пам’ятаю, що просила називати мене Кеті.

— Так… Кеті.

Вона легенько засміялася.

— Ти й досі не потоваришувала з людськими іменами, Вандрівнице?

— Ні. Правду кажучи, для мене це наче… поразка.

Я підвела погляд і побачила, що розрадниця повільно киває.

— Я розумію, чому ти, особливо ти, так почуваєшся.

Від цих слів я голосно ковтнула, а потім знову зосередилася на підлозі.

— Поговорімо спочатку про щось простіше, — запропонувала Кеті.— Тобі досі подобається твоє покликання?

— Так, — це справді було простіше. — У нас розпочався новий семестр. Я переживала, що читати декілька разів один і той самий курс може бути нудно, але поки що це не так. З новими слухачами матеріал звучить по-новому.

— Від Курта я чула про тебе гарні відгуки. Він каже, що твої лекції — одні з найпопулярніших в університеті.

Від похвали в мене зарум’янилися щоки.

— Дуже приємно. А як там ваш чоловік?

— У Курта все гаразд, дякую. Як на свій вік, наші носії в гарній формі. Гадаю, у нас попереду ще багато років.

Цікаво, що розрадниця збирається робити, коли спливе її час: лишиться серед людей і перевтілиться в нового носія чи, може, обере інший світ? Але я не хотіла ставити запитань, що могли б спрямувати нас до складнішої розмови.

— Мені подобається викладати, — натомість мовила я. — Ця робота чимось нагадує мені покликання у Світі Морських Водоростей, тож мені зовсім не складно. Я заборгувала Куртові за те, що запросив мене.

— Їм із тобою дуже пощастило, — тепло всміхнулася Кеті.— Знаєш, яка це рідкість, коли професор історії пізнав на власному досвіді бодай дві планети? А ти майже на всіх прожила по строку. Ще й на Почині, лишень уявити! Та на Землі немає такого університету, який не мріяв би тебе від нас переманити. Курт усіляко намагається тебе зайняти, щоб ти навіть думати про зміну роботи не встигала.

— Почесний професор, — виправила я її.

Кеті усміхнулась, а потім глибоко зітхнула. Усмішка її зів’яла.

— Ти так довго до мене не приходила… Я вже гадала, що, може, твої проблеми розв’язалися самі собою. Але потім мені спало на думку, що все стало ще гірше і тому ти не з’являєшся.

Нічого не відповівши, я опустила погляд на руки. Шкіра була світло-коричневого кольору — ця засмага не сходить навіть за відсутності сонця. Над лівим зап’ястком позначилася темна родинка, нігті коротко підстрижені. Мені не подобалося відчуття довгих нігтів — було дуже неприємно, коли вони ненароком дряпали шкіру, — та й пальці у мене такі тонкі та довгі, що з відрощеними нігтями мали б досить кумедний вигляд. Навіть для людини.

Почекавши хвильку, розрадниця кахикнула.

— Здається, що моя інтуїція таки не підвела мене.

— Кеті,— повільно, ледь-ледь чутно промовила я, — чому ви взяли собі людське ім’я? Ви так почуваєтеся… гармонійніше? Я маю на увазі вас і вашу носительку.

Мені і про Курта хотілося запитати, але то було дуже особисте, і неправильно розпитувати про таке кого-інде, навіть якщо це його дружина. Я подумала, що й так забагато собі дозволила, проте розрадниця засміялася.

— О ні, Вандрівнице. Що ти! Хіба я тобі не розповідала? Гм. Та, може, й не розповідала, бо моя робота полягає в тому, щоб слухати, а не балакати. Здебільшого душі, з якими я спілкуюся, не потребують підбадьорення так, як ти… Отож… я була з перших переселенців на Землю. Це сталося ще тоді, коли люди навіть не здогадувалися про наше існування. Мені доводилося сусідити з людьми, тож ми з Куртом декілька років поспіль мали в усьому вдавати своїх носіїв. І навіть переїхавши за місто, не можна було втрачати пильності, бо завжди поруч могла опинитися людина. Отак я й стала Кеті. До того ж моє колишнє ім’я в перекладі становило чотирнадцять слів, які ніяк не хотіли у зручний спосіб скорочуватися, — розрадниця усміхнулася. Сонячне світло, що навскісно падало крізь шибку, відбилося від її очей і затанцювало на стіні сріблясто-зеленими зайчиками, а її смарагдові райдужки заблищали й запереливалися.

Я навіть подумати не могла, що ця м’яка і лагідна жінка була на передовій. Мені знадобилася хвилина, аби це перетравити. Я уважно на неї подивилася — з подивом і — несподівано — більшою повагою. Так сталося, що я ніколи не сприймала розрадників усерйоз — досі. Вони існували для тих, хто був змушений боротися, для слабаків, і мені було соромно сюди ходити. Але дізнавшись історію Кеті, я стала почуватися поруч із нею не так ніяково. Виявляється, вона розуміє, що таке сила.

— Вас це не турбувало? — запитала я. — Що ви мусите вдавати людину?

— Ні, не дуже. Розумієш, я щосили намагалася призвичаїтися до носительки. Так багато нового, просто перевантаження емоціями! Спершу я тільки й могла керуватися усталеними шаблонами.

— А Курт… Ви вирішили залишитися з чоловіком вашої носительки? Потому як усе скінчилося?

Запитання було з натяком, і Кеті це одразу зрозуміла. Вона вмостилася на своєму кріслі, підгорнувши під себе ноги, і, спрямувавши замислений погляд кудись понад моєю головою, відповіла:

— Так, я обрала Курта, а він обрав мене. Спочатку, звісно, то була випадковість. Так сталося, що ми виконували спільне завдання. І, цілком природно, проводячи чимало часу разом і поділяючи небезпеку нашої місії, ми зблизилися. Як ректор університету Курт багато з ким спілкувався, розумієш, і водночас наш будинок правив за станцію втілення. До нас у гості часто приходили люди. І коли вони ступали на поріг, то представники нашого виду одразу виходили. Ми мали бути дуже меткими й обережними — сама знаєш, як носії схильні до насильства. Кожен день ми проживали з думкою, що будь-якої миті можемо наразитися на остаточну смерть. Нас не полишали напруження і страх.