Я чекала.
Цього разу вона промовила все на одному подиху.
«Ти теж любиш його, сама по собі, окремо від мене. Твоє почуття відрізняється від мого. Воно інше. Я не помічала цього, поки ми не опинилися поруч із Джаредом, поки ти вперше його не побачила. Як це сталося? Як може тридюймова гусінь закохатися в людину?»
«Гусінь?!»
«Вибач. Але ж у тебе є… лапки?»
«Не зовсім. Вони більше схожі на антени. І коли вони видовжуються, я аж ніяк не тридюймова».
«Я хотіла сказати, що він не з твого племені».
«У мене людське тіло, — мовила я. — І доки я в ньому, я теж людина. А твої спогади про Джареда… Зрештою, це ти в усьому винна».
Вона замислилася над моїми словами. Їй вони явно не подобалися.
«Значить, якби ти поїхала до Тусона й отримала нове тіло, то більше б не кохала Джареда?»
«Я вельми на це сподіваюся».
Ні я, ні вона не зраділи такій відповіді. Я схилила голову на коліна. Мелані змінила тему розмови.
«Принаймні Джеймі у безпеці. Я знала, що Джаред про нього подбає. Я б не знайшла для нього надійніших рук… От якби його побачити!..»
«Я нікого про це не проситиму!»
Коли я подумала, якою буде відповідь на таке прохання, мене охопив жах.
Водночас я сама відчайдушно бажала побачити хлопчикове обличчя. Хотіла бути цілком певна, що він справді тут, справді у безпеці — що його годують, що про нього дбають так, як Мелані вже ніколи не зможе подбати. Так, як я сама, не звідавши материнства, хотіла б про нього подбати. Чи співає хтось йому на ніч колискову? Розповідає казки? Чи пам’ятатиме цей новий сердитий Джаред про такі маленькі дрібнички? Чи буде Джеймі до кого притулитися, коли стане страшно?
«Як гадаєш, йому скажуть, що я тут?» — запитала Мелані.
«А як було б краще для нього?» — відповіла я питанням на питання.
«Не знаю… — пошепки подумала вона. — Я б залюбки сказала йому, що дотримала обіцянку».
«Таки дотримала, — я була справді вражена. — Ніхто не скаже, що ти не повернулася. Як завжди».
«Дякую і за це», — промовила вона дуже тихо. Я так і не зрозуміла, за що вона мені подякувала: за останні слова чи за щось більше — за те, що привела її сюди?
Раптом я відчула страшенну втому, і вона також. Тепер, коли шлунок трохи заспокоївся і почувався майже наполовину повний, інші турботи вже не були такими суттєвими, аби вкрасти мій сон. Спершу я вагалася, боялась ворушитись — не воліла шуміти. Але тіло так хотіло випростатися, що я, тихо як мишка, спробувала відшукати якесь місце в камері-бульбашці, де могла б витягнутися на повний зріст. Коли я нарешті вмостилася, то ноги ледь не стирчали з круглого отвору. Я хвилювалася, що Джаред почує мене й подумає, ніби я намагаюсь утекти, але він ніяк не відреагував. Здорову щоку я поклала на руку і, стараючись не думати про біль у спині, заплющила очі.
Здається, я трохи поспала. Так навіть якщо так, сон був зовсім не глибокий. Повністю прокинувшись, я почула далекі кроки.
Цього разу я розплющила очі відразу. Нічого не змінилося — розсіяне синювате світло так само проникало крізь круглий отвір бульбашки, і я так само не бачила, чи поруч Джаред. Хтось наближався — кроки ставали виразніші. Обережно затягнувши ноги всередину, я знову притиснулася до найдальшої стінки своєї камери. Якби ж можна було підвестися, тоді б я почувалася не такою вразливою, могла б із більшою готовністю зустріти хай там що. Проте низька стеля моєї бульбашки ледве дозволяла стати в ній навколішки.
За межами моєї в’язниці хтось мелькнув. Джаред повільно звівся на ноги — я побачила краєчок його ступні.
— A-а, ось ти де, — промовив чоловічий голос. Після мертвої тиші ці слова здалися такими гучними, що я аж підскочила. Я впізнала цей голос. Він належав одному з братів, котрих я бачила в пустелі,— Кайлу, тому, що з мачете.
Джаред мовчав.
— Ми не збираємося це терпіти, Джареде, — то був уже інший голос, він звучав розважливіше. Напевно, молодший із братів, Іян. Голоси у братів були дуже схожі — точніше, були б, якби Кайл постійно не кричав і лють не спотворювала його голос. — Ми всі когось утратили. Дідько, та ми всі втратили всіх! Але це просто смішно.
— Якщо ти не дозволиш, аби з нею попрацював Док, тоді вона має померти, — прогарчав Кайл.
— Ти не можеш тримати цю істоту тут, — вів далі Іян. — Вона може втекти, і тоді нас викриють.
Джаред нічого не сказав, але зробив крок убік, опинившись якраз напроти входу в мою камеру.
Моє серце шалено закалатало, коли я зрозуміла, що мали на увазі брати. Джаред переміг. Мене не катуватимуть. І не вб’ють — принаймні не зараз. Я — Джаредова полонянка.
За таких обставин це слово здалося прекрасним.
«Я ж казала, що він нас захистить».
— Не ускладнюй, Джареде, — промовив іще один чоловічий голос, котрий я не розпізнала. — Нам може пощастити.
Джаред мовчав.
— Ми не хочемо кривдити тебе, Джареде. Ми всі тут брати. Але ми не стримуватимемося, якщо ти нас примусиш, — по голосу було чути, що Кайл не блефує.— Відійди.
Джаред не зрушив із місця.
Моє серце забилося ще швидше, заколотившись об ребра з такою силою, що його стук аж забивав мені дух. Мелані паралізувало від страху, вона не могла зв’язно думати.
На Джареда збираються напасти. Ці схиблені люди збираються бити одного зі своїх.
— Джареде… будь ласка, — сказав Іян.
Джаред мовчав.
Почулися важкі кроки, різкий удар, а потім щось важке гримнулося на тверду поверхню. Задушливий кашель…
— Ні! — зойкнула я і стрімголов кинулась у круглу діру.
Розділ 16
Повноваження
Хоч кам’яні краї отвору і були зачовгані, та перелізаючи через поріг, я геть пороздирала собі долоні й гомілки. Випростуючись, мої задерев’янілі кінцівки так заболіли, що в мене аж подих перехопило. Від різкого відпливу крові голова пішла обертом.
Мене цікавила тільки одна річ — де Джаред: я мушу стати між ним і нападниками.
Всі четверо завмерли, прикипівши до мене очима. Джаред стояв спиною до стіни, його руки були опущені та стиснуті в кулаки. Навпроти нього, схопившись руками за живіт, скорчився Кайл. Трохи позаду обабіч Кайла стояли Іян і якийсь незнайомець — від подиву вони пороззявляли роти. Скориставшись ефектом несподіванки, я зробила два довгі хиткі кроки і стала між Кайлом і Джаредом.
Кайл оговтався перший. Я була від нього менш як за фут, і тваринний інстинкт змусив його відштовхнути мене з дороги. Його рука опустилася мені на плече, звалюючи мене на долівку. Та я не впала — хтось ухопив мене за зап’ясток і рвучко підняв знову на ноги.
Втямивши, що він зробив, Джаред відкинув мою руку, ніби шкіра виділяла кислоту.
— Полізла назад, — прогарчав він і штурхонув мене в плече, але не так сильно, як Кайл. Від удару я поточилася.
Звідси нора здавалася чорним кругом на стіні вузького коридору. Цей коридор був такий самий, як і моя маленька в’язниця, лише довший і вищий — радше схожий на трубу, ніж на бульбашку. Ліхтарик, що живився не знати звідки, тьмяно освітлював печеру знизу. Світло кидало дивні тіні на обличчя чоловіків, надаючи їм зловісного, страхітливого вигляду.
Я знову зробила крок уперед, повернувшись до Джареда спиною.
— Вам потрібна я, — звернулась я прямо до Кайла. — Не чіпайте його.
Довгу мить ніхто не міг мовити ані слова.
— Ти нас не обдуриш, — зрештою пробубнів Іян із виряченими від жаху очима.
— Я сказав, полізла назад, — просичав Джаред у мене за спиною.
Я напівобернулася до нього, не бажаючи випускати з поля зору Кайла.
— Не варто захищати мене за свій рахунок.
Джаред скорчив міну і вже почав піднімати руку, аби знову відтиснути мене назад до камери.
Але я встигла відскочити й опинилася просто біля вбивць.
Іян схопив мене за руки і скрутив їх у мене за спиною. Я пручалася що є духу, але він був неймовірно дужий. Аж раптом він так заламав мені суглоби, що я ледь не знепритомніла.
— Забери від неї лапи! — погрозливо гаркнув Джаред.
