— Отак ти виконуєш мої настанови, малий.
Ми аж підскочили від несподіванки. Джеймі схопився на ноги, а я ще нижче схилилася до землі, втиснулась у стіну.
Джеб підняв із землі рушницю, про яку ми обоє давно забули.
— Джеймі, так не можна обходитися зі зброєю, — промовив він дуже ніжно, і це пом’якшило докір у його голосі. А тоді він потягнувся і скуйовдив розкошланий чуб Джеймі.
Хлопчик вивернувся з-під Джебової руки, густо почервонівши від сорому.
— Вибачте, — пробурмотів він і побіг геть. Але за декілька кроків зупинився і озирнувся на мене.
— Я не знаю, як тебе звати, — сказав він.
— Вандрівниця, — прошепотіла я.
— Вандрівниця?
Я кивнула.
Він кивнув у відповідь, а потім поквапився геть. Його шия досі була густо-червона від зніяковіння.
Коли він зник з очей, Джеб прихилився спиною до кам’яної стіни й опустився там, де щойно сидів Джеймі. Як і хлопчик, він умостив рушницю в себе на колінах.
— Цікаве ім’я, — здавалося, до Джеба повернувся балакучий настрій. — Може, якось розкажеш, як ти його заробила? Б’юся об заклад, це дивовижна історія. Але якесь воно довгувате, одразу й не вимовиш, правда? Вандрівниця…
Я мовчки дивилася на нього.
— Ти не проти, якщо я зватиму тебе Ванда? Коротше і легше вимовляється.
Цього разу він чекав на відповідь. Врешті-решт я знизала плечима. Яка різниця, як він мене зватиме — «дитинкою» або якимсь іншим дивним людським прізвиськом? Не обзиває — і добре.
— Ну що ж, Вандо, — усміхнувся він, задоволений своєю вигадкою. — Приємно познайомитися. У мене таке відчуття, наче ми знаємо одне одного давно.
Його обличчя розтягнулося у широкій котячій усмішці, і я не змогла стриматися, аби не усміхнутись у відповідь, хоч і не так радісно й невимушено. Джеб — начебто мій ворог. І напевно, несповна розуму. Але він — мій друг. Він убив би мене, якби так склалися обставини, але зробив би це без задоволення. Чи можна просити більшого від людини?
Розділ 22
Допит
Склавши руки в замок за головою, Джеб задумливо роздивлявся темну стелю. Було очевидно, що він налаштований на розмову.
— Я багато міркував над тим, як це — спійматися. Неодноразово бачив, як попадалися інші, кілька разів майже зловився сам. Як то воно буде, цікаво? Чи боляче, коли тобі в голову пхають щось чужорідне? Якось я спостерігав за процесом…
Мої очі розширилися від подиву, але Джеб не дивився у мій бік.
— Мені здається, ви спершу даєте людям якесь знеболювальне, проте це лише здогад. Ніхто не кричить і не стогне, тож, мабуть, це не дуже боляче.
Я зморщила носа. Ні, біль — це людські методи.
— Цікаво було послухати, що ти розповідала малому.
Я насторожилася, і він засміявся.
— Так, я слухав. Підслуховував. Зізнаюся. Але не каюся — воно було того варте. І з Джеймі ти розмовляєш зовсім по-іншому. Мені так припали до душі твої кажани, квіти й павуки! Тут є над чим помізкувати. Мене завжди захоплювали неймовірні, позаземні історії, наукова фантастика і все таке. Я не читав — я ковтав їх. І малий такий самий — він перечитав усі мої книжки двічі, а то й тричі. Мабуть, у захваті — дізнався щось новеньке. Мені так точно сподобалося. Ти гарна оповідачка.
Я опустила очі додолу, проте відчула, що мовби пом’якшилась, трохи послабила оборону. Як і будь-хто у такому емоційному тілі, я ловилася на лестощі.
— Тут усі думають, що ти навмисно нас вистежила, аби потім здати шукачам.
Від цих слів моє тіло наче прошило струмом. Щелепи звело, я прикусила язик. І відчула смак крові.
— А як іще можна пояснити твою появу? — провадив він, не звертаючи уваги. — Але вони просто в пастці стереотипів. Я єдиний, у кого виникають запитання… Єдиний, хто запитує себе, що ж це за план такий — вандрувати пустелею без жодних шляхів для відступу? — він хихикнув. — Вандри — це, здається, твій фах, еге ж, Вандрівнице?
Нахилившись, він підштрикнув мене ліктем. Геть-чисто розгубившись, я не знала, куди подіти очі. Джеб знову засміявся.
— Ще б трохи, і твій план увінчався б чистісіньким самогубством — така моя думка. А це вже точно не методи шукачів. Давай мислити логічно: якщо за тобою не йшла група підтримки, жодних ознак якої я не знайшов, тоді в тебе була якась інша мета. Ти не дуже балакуча, відколи сюди потрапила, — лише зараз заговорила, до малого. Я чув, як ти з ним розмовляла, і здається мені, що ти мало не померла в тій пустелі саме через те, що до смерті хотіла знайти і малого, і Джареда.
Я заплющила очі.
— Але навіщо це робити тобі? — запитав Джеб, не чекаючи відповіді, а просто міркуючи вголос. — Ось як мені здається: або ти справді гарна акторка — супершукачка, представниця нового покоління, вправнішого за попередній, — і в тебе такий складний план, що мені його не розгадати, — або ти не прикидаєшся. Перший варіант занадто надуманий. Я його не приймаю. Але якщо ти не прикидаєшся…
Він зробив невеличку паузу.
— Я провів чимало часу, спостерігаючи за твоїми побратимами. Чекав, що вони от-от зміняться, припинять удавати з себе людей, тому що не буде більше перед ким прикидатися. Я все чекав і спостерігав, а вони не змінювалися. Далі жили з родинами своїх тіл, за гарної погоди ходили на пікніки, ростили квіти, малювали картини… У мене майнула думка, що ви перетворюєтеся на свого роду людей. Що ми, зрештою, теж впливаємо на вас…
Він зачекав, надаючи мені можливість відповісти. Але я мовчала.
— Кілька років тому я став свідком дивної сцени, і мене це дуже вразило. Літні чоловік і жінка, точніше, тіла літніх чоловіка і жінки, які прожили разом так довго, що їхні весільні обручки вросли в шкіру. Вони трималися за руки, він цілував її у щічку, а на її зморшкуватому обличчі спалахував рум’янець. І тоді мені здалося, що ви маєте такі ж почуття, як і ми, тому що ви — це насправді ми, а не лише руки, що смикають нас за мотузки…
— Так, — прошепотіла я. — Ми маємо ті ж самі почуття. Людські почуття. Віримо, страждаємо, любимо.
— Так от, якщо ти не прикидаєшся… тоді голову даю на відтин, що ти обох їх любиш. Ти, Ванда, а не просто тіло Мелані.
Я обхопила голову руками. Цей жест був рівносильний зізнанню, але мені було байдуже. Я більше не могла терпіти.
— Значить, я правий. Але ж моя племінниця… Що відчувала вона, що відчуватиму я, коли раптом?.. Що стається, коли тобі в голову поміщають когось іншого? Ти зникаєш? Видаляєшся з пам’яті? Помираєш? Чи це більше схоже на сон? Чи ти усвідомлюєш, що хтось інший тебе контролює? Чи цей інший усвідомлює твою присутність? Чи ти сидиш у пастці, волаєш ізсередини?
Я принишкла, ховаючи емоції.
— Ясно, що твоя пам’ять і поведінка, усе стає чужим. Але свідомість… Деякі люди не здаються просто так, без бою. Чорт забирай, я знаю, що опирався б щосили — для мене відповіді «ні» не існує, це будь-хто підтвердить. Я боєць. Кожен залишенець — боєць. І моя Мел — не виняток.
Він і далі дивився у стелю, але я не наважувалася відірвати очей від землі — вивчала малюнок скелі під рудувато-сірою пилюкою.
— Так, я багато про це думав.
Джеб перевів погляд на мене — я це відчула, навіть не підіймаючи голови. Я сиділа тихо й непорушно, лише груди здіймалися й опускалися — вдих і видих. Намагалася дихати рівно, хоча це було непросто. Довелося ковтнути — у роті набиралася кров.
«Чому ми колись вважали його несповна розуму? — дивувалася Мел. — Він ясновидець. Він геній. Він те і те водночас. Може, це значить, що ми не мусимо більше мовчати. Він і так усе знає», — вона була переповнена сподіваннями. Останнім часом вона поводилася дуже тихо, здебільшого мовчала. Тепер, коли вона більш-менш щаслива, їй нелегко зібратися на силі. Вона виграла свою велику битву. Привела нас сюди. Її таємницям більше нічого не загрожує, її спогади більше не зможуть зрадити Джареда і Джеймі.
Тепер, коли необхідність боротьби відпала, їй стало важче знаходити сили, аби говорити, навіть до мене. Але Джебове відкриття, думка про те, що люди можуть дізнатися про її присутність, додала їй енергії.