«Схоже на сварку, — здогадалася вона. — Чимало голосів сперечаються».

Звук полонив її увагу. Звідки тут стільки людей? Коли навіть восьмеро було для нас обох несподіванкою. Що це за місце?

Моєї потилиці торкнулися чиїсь руки. Я сахнулася.

— Спокійно, — сказав Джеб, знімаючи з мене пов’язку.

Я заморгала, і силуети навколо мене почали вимальовуватися: пошерхлі нерівні стіни, щербата стеля, заяложена і запилена долівка. Ми були під землею, у природній печері. Дивно, що ми так глибоко. Здавалося, що вгору ми йшли довше, ніж униз.

Кам’яні стіни і стеля були рудувато-коричневої барви, густо зрешечені невеликими дірами, наче швейцарський сир. У тих дірок, що понизу, краї були згладжені, але в тих, що над головою, окреслені чіткіше, і здавалося, що об них навіть можна порізатися.

Світло лилося з круглого отвору попереду. Він був більший, ніж дірки, що всіяли стіни. То був прохід, брама до іншого, яскравішого приміщення. Мелані була в цілковитому захваті від того, що угледіла там іще більше людей. Проте я позадкувала, знагла воліючи, аби зір мій знову засліпили темною пов’язкою.

Джеб зітхнув.

— Вибач, — пробурмотів він так тихо, що його, крім мене, певно, ніхто і не почув.

Я хотіла ковтнути клубок у горлі — й не змогла. У голові запаморочилося, але то могло бути й від голоду. Коли Джеб підштовхнув мене до великої дірки, мої долоні тремтіли, як листя осики од вітру.

Тунель вів у печеру, таку велику, що спершу я не повірила своїм очам. Її стеля була надто яскрава і надто висока — мов штучне небо. Я спробувала роздивитися, звідки ллється світло, проте його промені різали очі, наче гострі списи.

Белькотання мало б стати гучнішим, але несподівано у велетенській печері запанувала мертва тиша.

Порівняно з блискучою стелею, що ховалася десь високо вгорі, долівка здавалася темною. Якусь мить мої очі намагалися розставити усе на свої місця.

Натовп. Іншим словом їх не назвеш — цілий натовп людей, що мовчки стояли як укопані й витріщалися на мене такими ж палючими, сповненими ненависті поглядами, які я вже бачила сьогодні вранці.

Від приголомшення Мелані кинулася їх рахувати: десять, п’ятнадцять, двадцять… двадцять п’ять, двадцять шість, двадцять сім…

Але мені було байдуже, скільки їх там. Я намагалася пояснити їй, що це не має значення. Для того, що убити мене, стане й одного. Убити нас. Я спробувала до неї достукатися: озирнись і збагни нарешті, наскільки плачевні наші справи! — але в ту мить вона нічого не чула, повністю розчинившись у людському світі, який і не мріяла тут побачити.

З натовпу вийшов чоловік, і я одразу метнула погляд на його руки, шукаючи зброї. Ніякої загрози — тільки міцно стиснуті кулаки. Мої очі, пристосувавшись до сліпучого світла, розрізнили золотаву засмагу його шкіри — і впізнали її.

Окрилена раптовою запаморочливою надією, я підвела очі до його обличчя.

Це було занадто — зустріти його тут, після того як ми вже змирилися з думкою, що більше ніколи його не побачимо, і повірили, що навічно його втратили. Я стояла як паралізована, не в змозі поворухнутися. Хотілося поглянути на дядька Джеба, зрозуміти, навіщо вранці в пустелі він розбив мені серце, проте я не могла відвести очей від Джаредового обличчя, досі не до кінця усвідомлюючи, що це реальність.

Проте Мелані відреагувала по-іншому.

— Джареде! — зойкнула вона, але пересохле горло перетворило крик на каркання.

Вона гойднулася вперед, майже так, як тоді, у пустелі, перейнявши контроль над моїм закляклим тілом. Відмінність була лише в тому, що тепер це було проти моєї волі.

Я не встигла її зупинити.

Хитаючись, вона кинулася до нього, простягаючи руки. У голові я кричала і застерігала її, та вона мов оглухла. Вона взагалі майже забула про моє існування.

Ніхто не намагався її зупинити, поки вона нетвердим кроком наближалася до Джареда. Ніхто, крім мене. Вона вже майже до нього доторкнулася, але не бачила того, що бачила я. Вона не бачила, як за довгі місяці розлуки його обличчя змінилося, як воно посуворішало, як поглибилися зморшки. Вона не бачила, що та незмінна усмішка, яка закарбувалася в її пам’яті, тепер просто фізично не пасувала до цього нового лиця. Лише раз це обличчя здалося їй похмурим і небезпечним, але то було ніщо в порівнянні з тим виразом, який воно носило тепер. Вона цього не бачила, а може, не хотіла бачити.

Джаред зреагував швидше за мене.

Не встигла Мелані примусити мої пальці торкнутися його, як долоня його щосили обрушилася на моє обличчя. Удар був настільки потужним, що я аж підлетіла в повітря. Голова втелющилася в камінь, а потім із глухим гуркотом на долівку рухнуло тіло, проте я його вже не відчувала. Очі закотилися, у вухах дзвеніло. Тільки б не знепритомніти!

«Дурепа, дурепа, — заскімлила я до Мелані.— Я ж казала, не роби цього!»

«Джаред тут, Джаред живий, Джаред тут», — марила вона, повторюючи ці слова, наче заклинання.

Я постаралася сфокусувати погляд, але дивна стеля засліплювала очі. Відвернувшись від світла, я проковтнула сльози болю, який кинджалами різав обличчя.

Я ледве витримала біль цього єдиного спонтанного удару. На що я сподівалася, вірячи, що знесу інтенсивні, виважені тортури?

Поруч зі мною почулося човгання. Мої очі інстинктивно забігали, шукаючи загрози, — наді мною нависав дядько Джеб. Одну руку він напівпростягнув до мене — вагався, дивлячись убік. Ледве стримуючи стогін, я підвела голову — подивитися, що він побачив.

До нас наближався Джаред. Обличчя у нього було таке ж, як у тих варварів у пустелі, лише у своїй люті радше гарне, ніж страхітливе. Моє серце тенькнуло, а потім швидко забилося, і я ледь не розсміялася з самої себе. Яка різниця, що він гарний, що я його кохаю, коли він збирається мене вбити?

Прочитавши смертний вирок на його обличчі, я спробувала викликати в собі сподівання, що лють переможе в ньому холодний розрахунок, проте справжнє бажання смерті досі не приходило.

Джаред і Джеб довго дивилися один одному в очі. М’язи на обличчі Джареда то напружувалися, то розслаблялися, обличчя Джеба залишалося спокійним. Мовчазне протистояння закінчилося, коли раптом Джаред гнівно видихнув і зробив крок назад.

Нахилившись, Джеб узяв мене за руку, а другою рукою обхопив мене за спину і допоміг підвестися. У голові гуло і крутилося, шлунок звело спазмом. Добре, що я вже декілька днів нічого не їла, бо вже б усе виблювала. Підлога попливла під ногами — я захиталась і гойднулася вперед. Джеб устиг мене підхопити, а потім притримував за лікоть, аби я знову не впала.

Джаред спостерігав за цією сценою, вишкіривши зуби. Наче несповна розуму, Мелані знову намагалася кинутися до нього. Але я вже подолала шок несподіваної зустрічі й не збиралася бути такою дурепою, як вона. Ні, вона більше не прорветься. Я замкнула її за всіма ґратами, що змогла звести у своїй голові.

«Заспокойся. Невже ти не бачиш, з якою ненавистю він на мене дивиться? Хай що ти скажеш, буде тільки гірше. Ми трупи».

«Але Джаред живий, Джаред тут», — повторювала вона своє магічне заклинання.

Тиша, що панувала у печері, кудись поділася. Тепер звідусіль і водночас линув шепіт, ніби щось відбулося, а я це проґавила. Але розібрати оте приглушене сичання я не могла.

Мої очі швидко обмацали купку людей — усі дорослі. Меншої, молодшої постаті поміж них не було. Моє серце боляче стиснулося, і Мелані спробувала оволодіти моїми вустами, щоб озвучити запитання. Проте я рішуче її втихомирила. Нема до кого говорити, тут немає нічого, крім люті й ненависті на обличчях незнайомців, люті й ненависті на Джаредовому обличчі.

Поки крізь шипляче стовписько не протиснувся ще один чоловік. Він був високий і худий, під шкірою випиналися кості. Волосся було якогось незрозумілого кольору — чи то каштанове, чи темно-русяве. Як і худорляве тіло та напівтони волосся, риси його обличчя також були тонкими і невиразними. Але в лиці не було гніву і люті, і саме через це воно привернуло мою увагу.