— Тепер можете сісти. Як почуваєтеся?

Я повільно підвелася.

— Ідеально.

І це була щира правда. Такою здоровою я давно вже не почувалася. Різкий перехід від болю до приємної розслабленості тільки підсилив це відчуття.

— Так і має бути. А тепер додамо трохи «Розгладжування».

Вона відкрутила кришечку останнього флакона і насипала в долоню блискучий порошок. Притрусила ним мою щоку, а тоді ще жменьку насипала на руку.

— Маленький шрам на руці залишиться, — мовила вона, немов вибачаючись. — Як той, що на шиї. Дуже глибока рана… — вона знизала плечима, забрала волосся з моєї шиї й почала роздивлятися шрам. — Гарна робота. Хто був цілителем?

— Гм… Обличчями До Сонця, — я назвала ім’я одного зі своїх студентів. — Я жила в Юриці, в штаті Монтана. Не люблю холоду, тому переїхала на південь.

Брехня на брехні! У шлунку аж поколювало від тривоги.

— Я починала в штаті Мен, — мовила цілителька, не помітивши нічого дивного в моєму голосі. Говорячи, вона змивала кров із моєї шкіри. — Там було також дуже холодно. А яке ваше покликання?

— Ум… Я розношу їжу. В мексиканському ресторані у… Феніксі. Люблю гостре.

— Я також.

Вона зовсім не здивувалася. Тепер вона витирала мою щоку.

— Дуже добре. Не хвилюйтеся, Скляна Шпичко. Ваше обличчя має чарівний вигляд.

— Дякую, цілителько.

— Дуже прошу. Може, хочете ще трохи води?

— Так, дякую.

Я намагалася тримати себе в руках. Недобре хлебтати воду, як мені кортіло. Але я не втрималася і вмить спорожнила склянку. Вода була занадто смачною.

— Принести ще?

— Так… якщо ваша ласка. Дякую.

— Я зараз повернуся.

Щойно вона вийшла, як я зісковзнула з матраца. Паперове простирадло зашелестіло, і я приросла до місця. Але цілителька не помчала назад. Не можна втрачати ні секунди. Щоб принести воду, Бірюзі знадобилося кілька хвилин. Можливо, стільки ж часу це забере і в цілительки. Можливо, по прохолодну чисту воду треба йти далеко. Можливо.

Я смикнула з плечей рюкзак і швиденько його розв’язала. Почала я з другої шафки: саме там я помітила флакончики «Зцілення». Я згребла цілий рядок, і вони з приглушеним стукотом посипалися в рюкзак.

Що я скажу, якщо мене зловлять? Що брехатиму?

З першої шафки я прихопила два види «Очистки». За першими рядочками були й другі, тож я згребла половину і їх. Тоді обидва рядочки «Знеболювального». Моя рука потягнулася до «Замазки», але увагу привернув флакончик з іншим написом.

«Від гарячки». Не було жодних інструкцій, тільки напис на ярличку. Я взяла рядочок. Людському тілу жодні з цих ліків не зашкодять.

Ще я прихопила всю «Замазку» і два тюбики «Розгладжування». Більше не варто випробовувати долю. Тихо причинивши дверцята шафки, я пропхала руки в лямки рюкзака. Прилягла на матрац — папір хруснув. Я спробувала надати своєму обличчю розслабленого виразу.

Цілителька не поверталася.

Я подивилася на годинник. Спливла хвилина. Цікаво, а де в них вода?

Дві хвилини.

Три.

Невже вона розкусила мою брехню?

На чолі виступив піт. Я швидко його стерла.

А що як вона приведе шукача?

Я подумала про малесеньку пігулку в кишені, й руки затремтіли. Я зможу, це точно. Заради Джеймі.

З коридору долинули тихі кроки — наближалося двоє людей.

До кімнати увійшли разом цілителька Вогненна Плетениця й Бірюза. Цілителька подала мені високу склянку води. Цього разу вода була не такою холодною, як першого, — пальці похололи від страху. Темношкіра жінка також дещо мені принесла. Вона вручила мені плаский трикутник із ручкою.

— Я подумала, ви захочете подивитися, — мовила Вогненна Плетениця з теплою усмішкою на вустах.

Напругу мов рукою зняло. У душ не було ні страху, ані недовіри. Тільки доброта, адже вони присвятили все життя зціленню.

Бірюза простягала мені люстерко.

Я поглянула на себе й затамувала подих.

Моє обличчя було таким, як я пам’ятала його з часів Сан-Дієго. Тоді я сприймала його як належне. На правій щоці шкіра була гладенька як персик. Хоча якщо придивитися уважніше, можна було розгледіти, що вона трішки рожева й не така смаглява, як ліва щока.

Це обличчя належало Вандрівниці, душі. Воно ідеально вписувалося в атмосферу цивілізації, де не було ні насильства, ні жаху.

Раптом я усвідомила, чому мені не довелося докладати жодних зусиль, щоб обдурити цих добрих створінь. Мені було легко з ними говорити, бо я розуміла їхні правила спілкування. Моя брехня мала би… ні, мала бути правдою. Зараз я мала виконувати своє покликання — викладати в університеті чи подавати в ресторані. Вести спокійне мирне життя на благо всіх.

— Ну, як вам? — запитала цілителька.

— Та просто чудово. Дякую.

— Лікувати — це для мене задоволення.

Я ще раз подивилась у дзеркало, цього разу помічаючи те, що було не таким чудовим. Брудне скуйовджене волосся з посіченими кінчиками. Воно зовсім не блищало — виною всьому саморобне мило й погане харчування. Хоча цілителька змила кров мені з шиї, та досі була брудна від червонуватої глини.

— Мабуть, час зав’язувати з походами. Мені не завадило б відмитися, — пробурмотіла я.

— Часто ходите на природу?

— Останнім часом — увесь вільний час, Мене… не відпускає пустеля.

— А ви хоробра. У місті я почуваюся набагато безпечніше.

— Я не хоробра — просто інакша.

В дзеркалі відбивалися знайомі горіхові очі. Темно-сірі по краю, потім горіховий кружечок, і ще один кружечок — зіниця — карамельно-коричневий. А зсередини ледь помітно ясніє срібний відблиск, додаючи кольорам насиченості.

«А Джеймі?» — схвильовано запитала Мелані — починала нервувати. Надто-бо комфортно я тут почувалася. Вона усвідомлювала, наскільки логічно з мого боку було б обрати інший шлях, і це її злякало.

«Я знаю, хто я», — сказала я їй.

Я кліпнула, а тоді подивилася на дружні обличчя поряд.

— Дякую, — подякувала я цілительці вдруге. — Гадаю, мені час їхати.

— Вже дуже пізно. Якщо хочете, можете переночувати тут.

— Я не втомлена. Я почуваюся… ідеально.

Цілителька всміхнулася:

— Це все «Знеболювальне».

Бірюза провела мене до виходу, але в дверях раптом поклала руку мені на плече. Серце закалатало, пульс прискорився. Невже жінка помітила, що мій до того плаский рюкзак роздувся?

— Бережіть себе, люба, — мовила вона й погладила мене по руці.

— Берегтиму. Більше жодних нічних прогулянок.

Вона усміхнулася й рушила до реєстратури.

Намагаючись ступати рівно, я перетнула стоянку. Мені кортіло бігти. А що як цілителька зазирнула у шафки? Як скоро вона здогадається, чому вони спорожніли?

Машина стоялася досі в темному куточку, куди не сягало світло ліхтарів. На перший погляд вона здавалася порожньою. Моє дихання прискорилося… Та ні, ну звісно ж, вона повинна здаватися порожньою! В цьому-бо й ідея. Але я не заспокоїлася, поки не побачила невиразні обриси людської постаті під пледом на задньому сидінні.

Я відчинила дверцята й закинула рюкзак на пасажирське сидіння — почулося приємне калатання флакончиків, — тоді залізла сама й захряснула по собі дверцята. Натискати кнопки блокування дверей не було сенсу.

— Все добре? — прошепотів Джаред, щойно дверцята клацнули. В голосі його бриніла напруга.

— Ш-ш-ш, — мовила я, намагаючись не ворушити губами. — Зажди.

Проїжджаючи повз лікарню, я помахала рукою Бірюзі.

— Завела нових друзів?

Ми виїхали на темну дорогу. Тепер уже ніхто не дивився на мене. Я осіла на сидінні. Руки тремтіли. Зараз, коли все було позаду, я могла собі це дозволити.

— Всі душі — друзі,— відповіла я спокійно.

— З тобою все гаразд? — запитав Джаред.

— Мене зцілили.

— Дай подивлюсь.

Я простягнула йому ліву руку з ледь помітним шрамом.

Джаред приголомшено охнув.

Зашурхотів плед: це Джаред виліз із-під нього й протиснувся на пасажирське сидіння. Рюкзак він поклав собі на коліна, попередньо зваживши його в руці.