— Док розклеївся і сам почав багато пити, — додав Джеймі.— Як усе невчасно!

— Можна мені з ним побачитися? — запитала я. — Чи хтось буде проти?

Іян насупився і пирхнув:

— На декого це буде дуже схоже, — він похитав головою. — Та хіба не байдуже? Якщо така остання воля Волта…

— Твоя правда, — погодилась я. Від слова «остання» в очах запекло. — Якщо Волт хоче мене побачити, то хіба не байдуже, хто що собі дума — нехай собі казяться.

— Не хвилюйся — я нікому не дозволю тебе залякувати, — бліді губи Іяна стиснулися в тонку лінію.

Мене охопила тривога, наче кортіло поглянути на годинник. Час, який давно перестав для мене щось означати, несподівано набрав ваги.

— Може, вже пізно? Ми його не збудимо?

— Він спить, коли спиться. Ходімо й поглянемо.

Я одразу рушила, волочучи за собою Джеймі: той досі тримав мене за руку. Мене підганяло вперед відчуття плинності часу, усвідомлення кінця й неминучості. Іян швидко наздогнав нас — із його-бо широким кроком.

Ми проминули освітлену місячним сяйвом печеру з городом, і на нас ніхто не звернув уваги. Я занадто часто з’являлася в товаристві Джеймі та Іяна, щоб викликати цікавість, хоча цього разу ми завернули зовсім в інший коридор.

Єдиним винятком був Кайл. Побачивши поряд зі мною брата, він закам’янів на ходу. Його погляд ковзнув на руку Джеймі, яка чіплялася за мою, і вуста скривилися, наче він от-от загарчить.

У відповідь на братову реакцію Іян розпростав плечі — його вуста скривилися точним віддзеркаленням Кайлових — і навмисне потягнувся до моєї другої руки. Кайл бекнув, наче його нудить, і повернувся до нас спиною.

В темному південному коридорі я спробувала вивільнити руку. Іян тільки міцніше її стиснув.

— Краще б ти його не сердив, — пробурмотіла я.

— Кайл помиляється. Останнім часом у нього увійшло в звичку помилятися. Спливе чимало часу, перш ніж він змириться, але це не означає, що нам слід на нього зважати.

— Він мене лякає,— прошепотіла я. — Мені зовсім не хочеться, щоб у нього з’явилося ще більше підстав ненавидіти мене.

Іян і Джеймі водночас стиснули мене за руки. І заговорили воднораз.

— Не бійся, — мовив Джеймі.

— Джеб висловився дуже ясно… — сказав Іян.

— Що ти маєш на увазі? — запитала я в Іяна.

— Якщо Кайл не підкоряється правилам, встановленим Джебом, то може забиратися під три чорти.

— Але це несправедливо. Його місце тут.

— Якщо він залишився, — пробурмотів Іян, — значить, пристав на умови.

Решту довгої дороги ми мовчали. Мене пригнічувала провина — схоже, тут я постійно в такому стані. Винна, перелякана, з розбитим серцем. Навіщо я прийшла сюди?

«Тому що, хай як це дивно, тут твоя домівка, — прошепотіла Мелані. Вона гостро відчувала тепло долонь Іяна та Джеймі, міцно сплетених із моїми. — Де ще в тебе таке буде?»

«Ніде, — визнала я зажурено. — Але це не означає, що тут моя домівка. Принаймні не настільки, як твоя».

«Тепер ми йдемо в парі, Вандо».

«Краще не нагадуй».

Дивно, що я чую її так виразно. Останні два дві вона зовсім принишкла, чекаючи, хвилюючись, сподіваючись знову побачити Джареда. Звісно, я теж була зайнята.

«Можливо, він із Волтером. Може, він був там весь час», — із надією подумала Мелані.

«Ми не за цим ідемо до Волтера».

«Ні. Звісно, ні», — в її тоні звучало каяття, але я зрозуміла, що для неї Волтер значив значно менше, ніж для мене. Певна річ, вона зажурена, що він скоро помре, тільки от від самого початку з цим змирилася. Я ж натомість не могла цього прийняти, навіть тепер. Волтер був моїм другом, а не її. Він захищав мене.

В лікарняному крилі нас вітало тьмяно-блакитне світло ліхтаря. (Тепер я знала, що ліхтарі працюють на сонячних батареях, які на підзарядку щодня виставляють на сонце). Ми почали рухатися тихіше й водночас, не змовляючись, сповільнили крок.

Терпіти не можу цю печеру. У темряві дивні тіні від слабенького ліхтаря роблять її моторошною. Сьогодні тут пахло інакше — все просякло смородом повільного згасання, алкогольного перегару і жовчу.

Два лікарняні ліжка були зайняті. З одного звисали ноги Дока; я впізнала його хропіння. З другого на нас дивився Волтер, худий і неймовірно виснажений.

— Приймаєш відвідувачів, Волте? — прошепотів Іян, коли Волтер перевів погляд на нього.

— Ох… — застогнав Волтер. Губи його ледве ворушилися, волога шкіра поблискувала в тьмяному світлі.

— Може, вам щось подати? — пробурмотіла я. Вивільнивши руки, я безпомічно простягнула їх до Волтера.

Його очі завертілися, шукаючи щось у темряві. Я ступила крок ближче.

— Чим вам допомогти? Ми все зробимо.

Блукаючий погляд Волтера врешті натрапив на моє обличчя. Попри біль і п’яний ступор, Волтер раптом зосередився.

— Нарешті,— зітхнув він. — Я вірив, що ти прийдеш, я так тебе чекав… О Гледис, мені стільки всього треба тобі розповісти!

Я завмерла, а тоді швидко озирнулася через плече, чи не стоїть хтось позаду.

— Гледис — його дружина, — прошепотів Джеймі майже беззвучно. — Їй не вдалося втекти.

— Гледис, — мовив до мене Волтер, зовсім не зважаючи на мою реакцію. — Уявляєш, у мене рак. Оце лягла карта! Я в житті ніколи не хворів… — він говорив дедалі тихше, аж поки стало неможливо розрізняти слова, тільки його бліді губи й далі ворушилися. Він так ослаб, що не міг підняти руку; пальці безсило тягнулися до краю ліжка, до мене.

Дужа Іянова рука підштовхнула мене вперед.

— Що мені робити? — зніяковіла я. На чолі виступив піт, але зовсім не через вологу спеку.

— …Дід до ста одного року дожив, — знову ледь чутно озвався Волтер. — Ніхто в моїй родині не хворів на рак, навіть двоюрідні. Хоча, здається, у твоєї тітки Реган був рак шкіри?

Він довірливо подивився на мене, чекаючи відповіді. Іян ткнув мене пальцем у спину.

— Гм… — пробурмотіла я.

— А може, це була Біллова тітка… — провадив Волтер.

Я злякано зиркнула на Іяна — він тільки знизав плечима.

— Допоможи, — попросила я самим вустами.

Іян жестом показав, щоб я взяла Волтера за руку.

Шкіра Волтера була прозора і біла мов крейда. На тильному боці долоні пульсувала синя жилка. Я обережно торкнулася його руки, пам’ятаючи, щó Джеймі казав про крихкі кістки. Рука була зовсім легка, так ніби всередині порожня.

— Ох Гледді, як мені було важко без тебе! Тут добре, тобі сподобається, навіть якщо мене не стане. Багато людей, із ким можна поговорити, — я ж знаю, ти в мене любиш потеревенити… — голос поступово стихав, поки зовсім не пропав, тільки губи досі ворушилися, вимовляючи слова, звернені до дружини. Очі Волтера заплющилися, голова скотилася набік, а губи далі рухалися.

Іян знайшов вологу ганчірку й почав витирати Волтерове спітніле обличчя.

— Я зовсім не вмію… брехати, — прошепотіла я, не зводячи погляду з Волтерових вуст — він балакав сам до себе і не слухав мене. — Не хочу його засмучувати.

— Тобі не треба нічого казати, — запевнив мене Іян. — Він марить і все одно нічого не чує.

— Я схожа на його дружину?

— Аніскілечки. Я бачив світлину — вона низенька й рудокоса.

— Давай я…

Іян віддав мені ганчірку, і я почала витирати піт із шиї Волтера. Зайнявши чимось руки, я завжди заспокоювалася. Волтер марив. Однак мені здалося, що він сказав:

— Дякую, Гледис, так приємно!

Я й не помітила, що Док перестав хропіти. Раптом його знайомий голос пролунав у мене за спиною — дуже лагідно, щоб не налякати мене.

— Як він?

— Марить, — прошепотів Іян. — Не знаю, від бренді чи від болю…

— Гадаю, від болю. Я б не вагаючись віддав праву руку за морфій.

— Можливо, Джаред явить іще одне диво, — мовив Іян.

— Можливо, — зітхнув Док.

Я відсутньо витирала Волтерове бліде обличчя, пильніше дослухаючись до розмови, але ні Док, ні Іян більше не згадували про Джареда.

«Пішов на вилазку», — прошепотіла Мелані.