Я скористалася тильним боком долоні — там у ведмедів широке гостре лезо, яким вони рубають лід. Рана була величезна. Хотілося вірити, що Приборкувач Світла без тями і не відчуває болю.

За допомогою м’яких внутрішніх пальців я виманила Приборкувача Світла з мозку ведмедя.

Він був досі живий. Я заледве встигла це перевірити — одразу заховала його в яйцевидну кишеню у себе на грудях, між двома найгарячішими серцями, щоб уберегти від холоду. Без носія він протягнув би кілька хвилин, не довше. От тільки де взяти годяще тіло, якщо довкола тільки снігова пустка?

Спочатку я хотіла підсадити Приборкувача Світла в свого носія, але сумніваюся, що змогла б залишитися при тямі… Та й без ліків я б померла разом із ним — у ведмедів стільки сердець, що вони дуже швидко стікають кров’ю.

Аж тут земля здригнулася від скаженого реву пазурзвіра. Я знала, що рано чи пізно пазурзвір знайде нас, хоча ми й сховалися під снігом, тим паче що поряд лежало тіло роздертого навпіл ведмедя, і яскрава кров швидко б нас видала.

Саме тоді мені спала на думку божевільна ідея…

Я замовкла й тихенько захихотіла.

— У мене не було носія для Приборкувача Світла. Я не могла підселити його у власне тіло. Ми навіть не були близькими друзями, але він помирав, повільно помирав поміж моїх сердець. Терпіти було несила.

Розлючений пазурзвір знову заревів, і я побігла на звук його голосу. Ось переді мною густе біле хутро. Діставшись третьої лівої ноги пазурзвіра, я стрибнула вгору. А стрибала я добре. Я скористалася всіма шістьма руками, щоб видертися йому на спину, чіпляючись ножами. Пазурзвір ревів і вертівся, але це не допомогло. Уяви собаку, який силкується зловити свій хвіст. У пазурзвірів дуже маленький мозок — і розум відповідний.

Я видряпалася на спину звіра, пробігла подвійним хребтом, занурюючи леза якнайглибше, щоб він не скинув мене.

За кілька секунд я дісталася голови. Ось тут виникла проблема: мої ножі були з лікоть завдовжки, а шкіра пазурзвіра — вдвічі грубіша. Мені вдалося тільки зрізати хутро та дряпнути шкіру. Пазурзвір вереснув і став дибки. Я мало не впала.

Чотирма руками я схопила його за шкуру — він вищав і вертівся. Ще двома руками я намагалася поглибити поріз, але шкіра була такою твердою й товстою, що я не вірила — мені вдасться пропиляти її наскрізь.

Пазурзвір немов сказився. Він так смикав головою, що я ледве трималася. Я відчувала, що Приборкувач Світла згасає. Я занурила руки в розріз і спробувала розсунути шкіру.

Несподівано пазурзвір кинувся на землю.

Якби не нора, в якій він перед тим ховався, він мене б розчавив. І хоча з мене аж дух вилетів, як то кажуть, не знаєш, де знайдеш. Мої леза були біля шиї звіра, і тільки-но ми впали на землю, від сили удару вони розітнули шкіру й занурилися навіть глибше, ніж потрібно.

Нас обох оглушило від падіння; я насилу розуміла, де я і що зі мною діється. Знала, що маю щось нагально зробити, але не пригадувала, що саме. Звір почав перевертатися. Але, на щастя, свіже повітря швидко привело мене до тями, і я згадала про Приборкувача Світла.

Затуляючи його м’якою частиною долоні, я перенесла душу з яйцевидного мішка у рану на шиї пазурзвіра.

Звір звівся на ноги й засіпався. Цього разу я таки злетіла з його спини — щоб помістити в рану Приборкувача Світла, довелося відпустити руки. Пазурзвір був розлючений. Рана на шиї не могла його вбити — тільки дратувала.

Сніг поволі осів на землю, і тепер пазурзвір міг чітко мене бачити, особливо якщо зважити на те, що я була вимащена його власною яскраво-червоною кров’ю. Це дуже яскравий колір — на Землі такого немає. Звір простягнув до мене гігантські клешні. Кінець, вирішила я, та принаймні мене втішала думка, що помру я не просто так, що я спробувала.

А тоді клешні вгрузли в сніг поруч зі мною. Я не могла повірити, що звір промахнувся! Я подивилася на величезну страшну морду і мало не… ні, не засміялася. Ведмеді не вміють сміятися. Але відчуття було саме таким. Бо на огидному обличчі пазурзвіра я побачила подив, збентеження і сором. Жоден пазурзвір ще в житті ні на кого так не дивився.

Приборкувачу Світла знадобилося кілька хвилин, щоб проникнути в пазурзвіра — на такій великій території йому, певно, довелося попрацювати. Але зрештою звір був приборканий. Він був збентежений і загальмований, адже у пазурзвірів — маленький мозок, проте мій друг таки впізнав мене.

Я доїхала верхи на Приборкувачі Світла до самого кришталевого міста — слід було стискати рану на шиї, поки ми не дісталися до цілителя. Ото галасу було! Деякий час мене так і називали — Верхи На Звірі. Мені ім’я не сподобалося, і я попросила називати мене, як раніше…

Я дивилася просто себе, на вікна лікарні, де горіло світло і мелькали постаті. Вперше за увесь час я поглянула на Джареда. Він сидів, роззявивши рота, й не зводив із мене очей.

Це була справді одна з найкращих моїх історій. Я навіть змусила Мелані дати обіцянку, що вона розкаже її Джеймі, коли я…

— Здається, завантажувати коробки вже закінчили, — мовила я. — Швиденько беремо контейнери — і додому.

Джаред іще якусь мить не зводив із мене очей, а тоді повільно кивнув.

— Так, гаразд, Вандрівнице, Живе На Зорях, Верхи На Звірі. Крадіжка кількох ящиків, які ніхто не охороняє, не здатна злякати тебе, авжеж?

Щоб доправити трофеї в печери, ми скористалися південним отвором, хоча це й означало, що до світанку нам треба ще перегнати джип в інше місце. Найбільше мене хвилювало те, що коли б ми зайшли в печери через головний вхід, шукачка почула б шум нашого повернення. Гадки не маю, чи здогадується вона про те, що я збираюся зробити, а мені зовсім не хочеться, щоб вона вбила свою носительку і себе заодно. Мене переслідувала розказана Джебом історія про одного з полонених — просто упав, і зовні не було й знаку, що в нього вже не мозок, а домашній сир.

В лікарні світилося. Коли я протиснулася крізь вузький прохід, щоб нарешті опинитися на майдані, виявилося, що Док готується до операції. Стіл уже підготували, на ньому кріпився пропановий світильник — найяскравіше джерело світла в печерах — і чекав на свою чергу. В тьмяному світлі сонячної лампи поблискували численні скальпелі.

Я знала, що Док пристане на мої умови, але від усіх цих приготувань мені стало зле. Можливо, так подіяв на мене спогад про той день, коли руки Дока були вимащені срібною кров’ю.

— Повернулися, — мовив він полегшено. Ну звісно, він хвилювався за нас, як завжди всі хвилюються, коли хтось залишає безпечні печери.

— Ми принесли тобі подарунок, — мовив Джаред, пролазячи крізь отвір. Він потягнувся назад і дістав коробку. Простягнув її Докові навмисно ярликом угору.

— «Зцілення!» — вигукнув Док. — Скільки вам удалося роздобути?

— Два ящики. А ще ми знайшли новий спосіб, щоб поповнювати наші запаси; Ванді більше не доведеться калічитися, — пожартував Джаред.

Док не засміявся на жарт. Натомість пильно поглянув на мене. Мабуть, ми обоє думали те ж саме: «Дуже зручно, адже Ванди більше не буде».

— Ви дістали кріоконтейнери? — запитав Док тихо.

Джаред зауважив і погляд Дока, і напругу. Зиркнув на мене — з виразу обличчя не можна було вгадати його думки.

— Так, — відповіла я. — Десять штук. Більше не помістилося в машину.

Поки я говорила, Джаред смикнув за шнурок. З торохкотінням до ніг Джареда підтягнувся другий ящик «Зцілення», а за ним і контейнери. Вони дзвеніли як метал, хоча й були зроблені з речовини, якої на Землі не існувало. Їх можна кидати, товкти, волочити по землі; вони створені, щоб витримувати ще не такі навантаження. Тепер контейнери виблискували на долівці — ні подряпини.

Док узяв один контейнер і покрутив у руках.

— Десять? — здається, кількість його здивувала. Цікаво, він вважає, що це забагато? Чи замало? — Складні у використанні?

— Ні, прості. Я покажу.

Док кивнув, його очі невідривно вивчали інопланетний прилад. Я відчувала, що Джаред досі дивиться на мене, але навмисно не зводила очей із Дока.