— Нарешті,— пробурмотів Брандт. На його обличчі з’явилися глибокі зморшки — їх проклало горе.

Шукачка припинила міряти кроками коридор.

Я здивувалася, побачивши, в яких умовах її тримають.

Її не запхнули в крихітну вузьку нору, а натомість дали відносну свободу, виділивши для прогулянок увесь кінець тунелю. На долівці лежав матрац і подушки. Поблизу валялася пластикова таця, коренеплоди хікамі й перевернута супова миска. З неї вихлюпнулося трохи супу. Це пояснювало нещодавній шум — шукачка викинула їжу, хоча, судячи усього, спочатку трохи підкріпилася.

Я подивилася на цей прояв людяності — й усередині замлоїло.

«А кого вбили ми?» — пробурмотіла Мелані похмуро. Її це також зачепило за живе.

— Побалакаєш із дівчиною хвильку? — запитав мене Брандт, і в грудях знову засвербіло. З дівчиною, не з істотою? А мене Брандт бодай колись так називав? Не дивно, що Джеб ставиться до шукачки, як до людини, але щоб і всі решта?

— Так, — прошепотіла я.

— Тільки будь обачною, — попередив Аарон. — Вона люта.

Я кивнула.

Всі залишилися на своїх місцях, а я рушила вперед.

Злий погляд шукачки, немов холодні пальці, обмацував моє обличчя. Її ж обличчя перетворилося на злісну гримасу. Ще в жодної душі я не бачила такого виразу.

— Що ж, привіт, Мелані,— глузливо мовила вона. — Чому так затрималася з відвідинами?

Я не відповіла. Просто повільно наближалася до неї і намагалася переконати себе, що злість і ненависть, які пульсують у моєму тілі, насправді належать не мені.

— Чи, може, твої маленькі друзі вирішили, що з тобою я згоджуся побалакати? Що я видам усі таємниці тільки тому, що в твоїх очах відбивається паралізована, заглушена душа? — вона хрипко засміялася.

Я зупинилася за два кроки від неї — тіло напружилося, готове щомиті втекти. Шукачка не виявляла агресії, але я все одно нервувала. Ця зустріч була зовсім не такою, як розмова з шукачем на шосе, — не було звичного відчуття безпеки. Мене знову пронизало дивне передчуття, що шукачка житиме довго, переживе й мене.

«Не будь смішною. Став свої запитання і гайда звідси. Щось уже надумала?»

— То що тобі треба? Хочеш убити мене власноруч, Мелані? — просичала шукачка.

— Тут мене називають Банда, — мовила я.

Щойно я розтулила рота, як вона легенько смикнулася — немов чекала, що я заволаю. Схоже на те, що мій рівний тихий голос розчарував її більше, ніж лемент, на який вона очікувала.

Я вивчала вираз її обличчя, а вона палила мене своїми булькатими очима. Її брудне спітніле лице було вкрите червоним порохом. За винятком цього, на ньому не було більше жодного сліду. Я знову відчула дивний біль у грудях.

— Банда, — повторила вона тихо. — Ну, чого ти чекаєш? Невже тобі не дали згоди? Ти збираєшся вбити мене голіруч чи скористаєшся моїм пістолетом?

— Я прийшла сюди не для того, щоб вас убивати.

Вона гірко усміхнулася.

— Тоді навіщо? Щоб мене допитати? А де тоді знаряддя тортур, людино?

— Я не завдам вам шкоди, — поморщилась я.

Невпевненість, яка майнула на її обличчі, вмить сховалася за глузливою посмішкою.

— Навіщо ж мене тут тримати? Невже люди думають, що мене можна приручити й зробити з мене домашню тваринку, як із твоєї душі?

— Ні. Просто вони… не хотіли вас убивати, поки не… порадяться зі мною. Раптом я захочу з тобою перемовитися.

Вона примружила очі.

— Ти хочеш щось сказати?

— Мені цікаво… — ковтнула я. Сама я не могла відповісти на це запитання. — Чому? Чому ви не дозволили мені просто зникнути, як іншим? Чому ви так наполегливо мене вистежували? Я не хотіла нікому завдавати шкоди. Я просто хотіла… йти своїм шляхом.

Вона стала навшпиньки й зазирнула мені в лице. Позаду хтось заворушився, але я чула тільки її лемент.

— Тому що я була права! — гаркнула вона. — Більш ніж права! Тільки поглянь на них! Зграя вбивць, зачаїлися! Такі, як я й думала, тільки ще гірші! Я знала, що ти тут, із ними! Ти така ж, як і вони! Я ж казала всім, що існує загроза! Я їм казала!

Несподівано вона замовкла й ступила назад, зазираючи за моє плече. Я навіть не озирнулася. Джеб мені вже пояснював: «Тільки-но бачить зброю, одразу затихає». Поки шукачка намагалася відсапатися, я вивчала вираз її обличчя.

— Але вас не послухали, і ви прийшли сюди самі.

Шукачка не відповіла, ступила крок назад, і по її обличчю пробігла тінь сумніву. Тепер вона здавалася якоюсь уразливою, так ніби мої слова здерли щит, за яким вона ховалася.

— Вас шукатимуть, та чи довго? Вам же ніколи не вірили. Не повірять і зараз, — мовила я, спостерігаючи за тим, як її відчайдушний погляд підтверджує кожне моє слово. Це додало мені впевненості.— Тож скоро пошуки припиняться. Тіла не знайдуть — і цікавість притупиться. А ми будемо обережні, як завжди. І нас нізащо не знайдуть.

Вперше за увесь час шукачка по-справжньому злякалася — знала, що так і буде. А я зітхнула полегшено: з моєю родиною, з цим людським гніздечком нічого не станеться. Я таки мала рацію. Їм нічого не загрожує. Але мені й далі було прикро за себе.

У мене не залишилося запитань до шукачки. Коли я піду, вона помре. Чи дочекаються люди, поки я відійду подалі, щоб не чути пострілу? Чи це взагалі можливо в печерах із такою луною?

Я втупилася в шукаччине водночас люте і перелякане обличчя й усвідомила, як я її ненавиджу. Як не хотіла б я бачити це обличчя до кінця своїх життів.

Але саме сила моєї ненависті не дозволяла їй померти.

— Я не знаю, як вас урятувати, — прошепотіла я зовсім тихо — ніхто з людей не почує. Ну чому мені здавалося, що я брешу? — Нічого не можу вдіяти.

— Чому б це тобі мене рятувати? Ти така ж, як вони!

Але в її очах з’явився промінчик надії. Джеб мав рацію. Все це нахваляння — оці її погрози… їй таки хотілося жити.

Я кивнула на її обвинувачення — трішки неуважливо, адже в цей час швидко міркувала.

— Але все-таки це я… — пробурмотіла я. — І я не хочу… я не хочу…

Як завершити це речення? Я не хочу… щоб шукачка померла? Ні. Це неправда.

Я не хочу… ненавидіти шукачку? Ненавидіти так, що аж зичити їй смерті? Не хочу, щоб вона померла в той час, як я її ненавиджу. Бо так вона помре фактично через мою ненависть.

Якби я насправді не бажала їй смерті, чи знайшла б я спосіб її врятувати? Невже я не можу знайти виходу саме через ненависть? Невже смерть шукачки залишиться на моєму сумлінні?

«Ти з глузду з’їхала?» — запротестувала Мелані.

Вона вбила мого друга, просто застрелила його в пустелі, розбила серце Лілі. Вона становить загрозу для моєї родини. І доки вона живе, доти становитиме для них небезпеку. Для Іяна, Джеймі та Джареда. Вона зробить усе можливе, щоб побачити їх усіх мертвими.

«Саме так», — такі думки Мелані схвалювала.

«Але якщо вона помре, а я навіть не спробую її врятувати… то хто я після цього?»

«Вандо, міркуй тверезо. Це війна. На чиєму ти боці?»

«Ти знаєш відповідь».

«Знаю. І ти знаєш, хто ти, Вандо».

«Але… а якщо я зможу зробити і те, і те? Врятувати шукачці життя й водночас не піддати нікого небезпеці?»

До шлунку підкотила нудота: я чітко побачила вихід, якого так наполегливо намагалася не помічати.

Єдина стіна, якою я досі відгороджувалася від Мелані, рухнула.

«Ні! — видихнула Мелані. А тоді щосили заволала: — НІ!»

Мабуть, я підсвідомо знала, що вихід є. І це пояснювало мої дивні передчуття.

Мені до снаги врятувати шукачку. Звісно, до снаги. Але мені це дечого коштуватиме. Це буде обмін. Як там говорив Кайл? Життя за життя.

Шукачка витріщилася на мене темними очима, повними отрути.

Поки ми з Мелані сперечалися, шукачка уважно вивчала моє обличчя.

«Ні, Вандо, ні!»

«Не будь дурненькою, Мел. Хто-хто, а ти одразу мала б угледіти перспективи. Хіба не цього ти хотіла?»