Вони мусили щось робити. Мусили її зупинити.

Я вбила Веза.

«Мене ж усе одно зловили, Вандо. Тобто це я їх сюди привела, а не ти».

Я була настільки розчавлена, що навіть не могла відповісти.

«До того ж якби ми не прийшли, Джеймі б помер. І можливо, Джаред також. Якби не ти, він би помер сьогодні».

Смерть. Повсюди смерть.

«Навіщо їй було мене вистежувати? — стогнала я. — Я ж не завдаю шкоди іншим душам. Навпаки — я певним чином їх рятую. Рятую від скальпеля Дока. Навіщо вона мене вистежувала?»

«Чому її ув’язнили? — гарчала Мел. — Чому одразу ж не вбили? Хай би закатували до смерті, мені байдуже. Чому вона досі жива?»

Від страху в животі замлоїло. Шукачка жива; шукачка тут.

Чому я її боюся?

Звісно, шукачі могли влаштувати засідку — цього бояться всі. Люди, які стежили за пошуками мого тіла, знали, яка вона вперта. Вона силкувалася переконати інших шукачів, що десь у пустелі переховуються люди. Проте, здається, ніхто не сприймав її серйозно. Зрештою пошуки припинили, тільки вона не відступилася.

Але тепер вона зникла під час пошуків. Це все міняє.

Її машину вивезли й залишили посеред пустелі, далеко від Тусона. Все влаштували так, ніби вона зникла так само, як і я: розкидані речі, обгортки від їжі, шматки рюкзака. Чи повірять душі в такий збіг?

Ми вже знали, що душі не повірили. Точніше, не зовсім. Вони організували пошуки. Можливо, тепер вони шукатимуть наполегливіше?

Але боятися самої шукачки… Ну, хіба в цьому є сенс — з нею впорався б і Джеймі. Навіть я дужча і прудкіша, ніж вона. Мене оточують друзі й союзники, а вона тут сама-самісінька. Щохвилини на неї можуть націлити і гвинтівку, і її власний «глок» — ту саму зброю, якій колись так позаздрив Іян і яка вбила мого друга Веза. Шукачка була досі жива з єдиної причини, і довго це не триватиме.

Джеб вирішив, що я захочу з нею перемовитися. Оце і все.

Тепер, коли я повернулася, вона доживає лічені години, незалежно від того, чи побалакаю я з нею, чи ні.

То чому я почуваюся в небезпеці? Звідки цей дивний страх, що саме їй вдасться перемогти у нашому протистоянні?

Я ще не вирішила, чи хочу з нею розмовляти. Принаймні так я сказала Джебові.

Насправді мені геть не хотілося з нею говорити. Я лякалася на саму думку, що знову побачу її обличчя — обличчя, яке я, хай як силкувалася, не могла уявити перестрашеним.

Але якщо я скажу, що не бажаю з нею спілкуватися, Аарон одразу ж її пристрелить. З таким самим успіхом я можу дати команду стріляти. Або сама натиснути на гачок.

Або ще гірше — Док спробує вирізати її з людського тіла. Я згадала срібну кров на руках мого друга й мимоволі поморщилася.

Мелані заметушилася, відчуваючи наближення бурі.

«Вандо! Її просто пристрелять. Не панікуй».

І це має мене заспокоїти? Перед очима стояла картина: Аарон із пістолетом шукачки в руці, її тіло повільно сповзає на землю в калюжу червоної крові…

«Тобі необов’язково дивитися».

Їх це точно не зупинить.

Думки Мелані поскакали.

«Ми ж хочемо, щоб вона померла. Правда? Вона вбила Веза! До того ж її не можна лишати в живих. Хай там що!»

Ну звісно, вона має рацію. Шукачку не можна зоставляти в живих. Якщо її тримати у в’язниці, вона не заспокоїться, поки не втече. Якщо випустити її на свободу, моя родина приречена на смерть.

І це теж була правда — вона вбила Веза. Молодого хлопця, якого всі любили. Його смерть лишила в серцях вогненний слід. Тепер я розуміла людей, розуміла їхню жагу помсти й сама бажала шукачці смерті.

— Вандо? Вандо?

Джеймі трусив мене за руку. Я не одразу втямила, що мене кличуть, причому, судячи зі всього, уже давно.

— Вандо? — цього разу до мене звертався Джеб. Я підвела погляд. Його обличчя нічого не виражало — непроникна маска гравця в покер, яка означала, що його переповнюють емоції.— Хлопці цікавляться, може, ти схочеш поставити шукачці кілька запитань.

Я провела рукою по чолі, намагаючись позбутися нав’язливого образу.

— А якщо ні?

— Вони втомилися її охороняти. Зараз важкий час. Вони б охочіше побули зі своїми друзями.

— Гаразд, — кивнула я. — Тоді мені, мабуть… варто з нею побачитися.

Я оперлася на стіну й звелася на ноги. Мої руки тремтіли, тож я стиснула їх у кулаки.

«Тобі ж нема чого питати».

«Дорогою щось вигадаю».

«Навіщо відкладати те, чого все одно не уникнути?»

«Не знаю».

«Ти хочеш її врятувати», — злилася Мелані. В її голосі бриніла відраза.

«Це неможливо».

«Ну звісно, що неможливо. Ти також зичиш їй смерті. Нехай її просто пристрелять».

Я напружилася.

— Все гаразд? — запитав Джеймі.

Я мовчки кивнула — не варто було зараз покладатися на свій голос.

— Ти не мусиш це робити, — мовив Джеб, пильно вдивляючись у моє обличчя.

— Все добре, — прошепотіла я.

Джеймі притиснувся до мене й обхопив рукою за талію.

— Ти лишаєшся тут, Джеймі.

— Я йду з тобою.

Тепер мій голос набрав сили.

— О ні, не йдеш.

Ми довго дивилися одне на одного, і вперше в житті в суперечці перемогла я. Джеймі насупився, але не зрушив із місця.

Судячи з усього, Іян також збирався йти зі мною, але я зупинила його одним-єдиним поглядом. Джаред дивився на мене сповненими подиву й нерозуміння очима.

— Вона постійно скаржиться, — тихо мовив Джеб дорогою в нору. — Ти поводилася тихо. А ця постійно вимагає більше: їжі, води, подушок… А ще повсякчас нам погрожує. «Шукачі вас усіх переловлять!» У такому плані. Брандт ледве тримає себе в руках. Вона його вже дістала.

Я кивнула. Це зовсім не здивувало мене.

— Але вона й не намагалася втекти. Багато балачок, мало діла. Тільки-но бачить зброю, одразу затихає.

Я сахнулася.

— Здається мені,— пробурмотів Джеб собі під носа, — що їй зовсім не хочеться помирати.

— Ви впевнені, що тримати її тут… безпечно? — запитала я, коли ми зайшли в темний звивистий коридор.

Джеб гигикнув.

— Ти ж не втекла, — нагадав він. — Іноді найнадійніший спосіб заховати річ — залишити її на видноті.

— У неї є мотив, а в мене не було, — коротко відповіла я.

— Хлопці ока з неї не спускають. Тобі нема чого хвилюватися.

Ми майже прийшли. Тунель повернув назад під гострим кутом.

Скільки разів я завертала за той ріг, навпомацки тримаючись за внутрішню частину виступу, як от зараз? Я ще ніколи не йшла із зовнішнього боку. Вона була нерівною, з випнутими гострими камінцями, що залишали синці й забої. І до того ж із внутрішнього боку коротше.

Коли мені вперше пояснили, що тунель не просто повертав під гострим кутом, а нагадував у цьому місці «Y» — два відгалуження від іншого тунелю — головного тунелю, — я відчула себе справжньою дурепою. Як казав Джеб, іноді найкращий спосіб заховати річ — залишити її на видноті. В хвилини відчаю, коли я замислювалася про втечу, подумки я завжди проминала це місце. Бо тут — нора, тюрма. Я уявляла, що це найтемніший, найглибший колодязь у печерах. І мене тут заживо поховали.

Навіть розумниці Мел не спало на думку, що в’язня триматимуть усього за кілька кроків од входу.

І виявляється, це був не єдиний вихід. Хоча другий був зовсім вузький — по ньому треба було лізти навкарачки. В печери я потрапила, йдучи випроставшись на весь зріст. Тому мені й на гадку не спало шукати вузький тунель. До того ж я ніколи не вивчала володінь Дока, а з самого початку намагалася їх уникати.

Знайомий, хоча й забутий з часом — ніби з іншого життя — голос урвав мої роздуми.

— І як ви примудряєтеся виживати з такою їжею. Бр-р-р!

Щось пластикове з тріскотом ударилось об каміння.

За рогом ясніло блакитне світло.

— Не думала, що людям стане терпіння заморити когось голодом. Надто складний план для таких тупоголових створінь.

— Я ж казав, — гигикнув Джеб. — Я вражений терпінням хлопців. Дивина, що вони так довго протрималися.

Останній ріг — і ми опинилися в яскраво освітленому тупику. Брандт і Аарон зі зброєю напоготові сиділи якнайдалі від шукачки. Побачивши нас, вони обоє полегшено зітхнули.