— Банда потрібна нам, — сказав Джаред.

— Раніше ми й самі якось обходилися.

— Якось обходилися? Якби не вона, Джеймі б помер. Вона може дістати те, що, крім неї, не дістане ніхто.

— Джареде, вона жива істота, а не знаряддя.

— Я знаю. Я ж не казав, що…

— А я вважаю, нехай Ванда сама вирішує,— втрутився Джеб, висловивши мою власну думку. Я рукою притримувала Іяна, а Джаред уже теж совався, пориваючись підвестися. Але після слів Джеба вони обоє закам’яніли.

— Не можна покладати вибір на неї, Джебе, — запротестував Іян.

— Чому ні? Здається, в неї є власна думка. Чи ти хочеш приймати рішення за неї?

— Зараз побачите, — буркнув Іян. — Вандо?

— Так, Іяне.

— Ти справді хочеш брати участь у вилазках?

— Якщо я здатна допомогти, звісно, що так.

— Я не це запитав, Вандо.

Хвильку я помовчала, пригадуючи його запитання, щоб зрозуміти, де я схибила.

— Бачите, Джебе? Вона ніколи не бере до уваги свої бажання — своє щастя, ба навіть здоров’я. Вона зробить усе, що ми її попросимо, навіть радо помре. Нечесно просити її про щось так, як ми між собою просимо одне одного. Ми спершу добре поміркуємо, перш ніж ризикуватимемо своїм життям. А вона — ні.

Запала тиша. Ніхто не відповідав Іяну. Тиша тиснула на мене, і я наважилася подати голос.

— Це неправда, — мовила я. — Я постійно думаю про себе. І я… я хочу допомогти. Хіба це не враховується? Сьогодні я щаслива, бо допомогла врятувати Джеймі. Невже мені не можна шукати щастя там, де хочеться мені?

— Бачите, що я мав на увазі? — зітхнув Іян.

— Що ж, я не можу заборонити їй брати участь у вилазках, якщо вона сама захоче, — сказав Джеб. — Вона більше не в’язень.

— Тоді й не просіть її.

Увесь цей час Джаред сидів мовчки. Джеймі також мовчав, але він, швидше за все, вже спав. А от Джаред — ні; його рука невпинно малювала узори на моїй щоці. Палючі, вогненні узори.

— Вам не потрібно просити, — мовила я. — Я — доброволець. Мені було зовсім не… страшно. Аніскілечки. Душі дуже добрі. Я їх не боюся. Все минулося аж надто гладко.

— Гладко? Порізати собі…

Я швидко обірвала Іяна:

— Це була надзвичайна ситуація. Такого мені більше робити не доведеться, — я на якусь мить замовкла. — Правда? — уточнила я.

Іян застогнав.

— Якщо піде Банда, піду і я, — мовив він похмуро. — Хтось мусить захищати її від самої себе.

— І я піду, щоб захистити нас від неї,— сказав Кайл, гиготнувши. А тоді застогнав: — Ой!

Я була занадто виснажена, щоб підвести голову й роздивитися, хто цього разу дав Кайлу стусана.

— А я піду, щоб ви повернулися додому живі,— пробурмотів Джаред.

— Це занадто легко. Навіть нецікаво, — скаржився Кайл.

— Ти сам схотів із нами, — нагадав йому Іян.

Вони обоє товклися в кузові фургона, де немає вікон, перебираючи консерви і засоби гігієни, яких я набрала в крамниці. Був полудень, і над Вічитою висіло ясне сонце. Тут не так спекотно, як у пустелях Аризони, проте значно вологіше. У повітрі аж кишіло від крихітних мушок.

Джаред прямував до шосе, яке вело геть із міста, стараючись не перевищувати швидкість. Це його страшенно дратувало.

— Не набридло ходити по крамницях, Вандо? — запитав Іян.

— Ні. Я зовсім не проти.

— Ти так завжди кажеш. Чи є бодай щось, щоб ти була проти?

— Я проти… розлуки з Джеймі. І ще проти перебування поза печерами, зовсім трошки. Особливо вдень. Так ніби в мене клаустрофобія навпаки — забагато відкритого простору. А вас це не дратує?

— Інколи. Переважно вдень ми не виходимо.

— Вона бодай ноги випростати може, — поскаржився Кайл. — Не розумію, чому ти так хочеш почути скарги від неї.

— Бо це — така рідкість! Приємно бодай раз слухати не твої скарги.

І знов усе через мене. Кайл з Іяном укотре зчепилися, а це надовго. Я почала вивчати карту.

— Далі — Оклахома-Сіті?

— І ще кілька невеличких містечок по дорозі, якщо ти згодна, — відповів Джаред, не зводячи очей із дороги.

— Згодна.

Під час вилазок Джаред рідко втрачав пильність. Він ніколи не дозволяв собі розслабитися, як це робили Іян і Кайл після кожної покладеної на мене місії, яку мені вдавалося виконати успішно. Коли вони вживали слово «місія», я мимовільно посміхалася. Воно звучало надто пишно, як на звичайний похід у крамницю. Перш ніж вирушити на пошуки Джеймі та Джареда, у Сан-Дієго я робила це сотні разів, щоб прогодувати одну тільки себе.

Кайл мав рацію: занадто легко — навіть нецікаво. Я котила великий візок між рядами, усміхалась у відповідь на усмішки душ і наповнювала возик харчами. Звісно, не забувала прихопити дещо і для чоловіків, які ховались у фургоні. Частувала їх готовими сандвічами, коли зголодніють. Іноді навіть балувала. Іян обожнював м’ятне морозиво з шоколадними крихтами. Кайл найбільше полюбляв карамельки. Джаред їв усе що дадуть; здавалося, він уже давно перестав надавати чомусь перевагу, прийнявши такий спосіб життя, в якому бажання не бралися до уваги і навіть щоденні потреби ретельно зважувалися й обмірковувались. Ось чому в нього завжди все виходило — він умів розставляти пріоритети й абстрагуватися від людських забаганок.

Іноді в невеликих містах мене зупиняли на вулиці, починали розмову. Я вже так добре вивчила свою роль, що змогла б, мабуть, обманути й людину.

«Привіт. Новенька?»

«Так, тільки приїхала».

«Що привело вас у Баєрс?»

Я завжди дивилася в карту, перш ніж вийти з фургона, тому знала всі назви міст.

«Мій чоловік чимало подорожує. Він фотограф».

«Чудово! Людина мистецтва. У нас тут багато гарних краєвидів».

Спочатку я сама представлялася фотографом, але згодом зрозуміла, що, назвавшись заміжньою, я економлю чимало часу в розмовах із чоловіками.

«Щиро вдячна за допомогу».

«Дуже прошу. Заїжджайте до нас іще».

Якось я побалакала з фармацевтом у Солт-Лейк-Сіті й одразу ж зрозуміла, що мені потрібно.

«Здається, я неправильно харчуюсь, — сонно позіхнула я. — Завжди їм на ходу, а ще постійно тягне на солодке».

«Тисяча Пелюсток, треба обачніше ставитися до свого здоров’я. Я знаю, що іноді важко стримуватися, але подумайте про себе. А поки що візьміть ось це».

«Здоров’я». Ну звісно, все зрозуміло з етикетки на пляшечці, можна було й не питати.

«Вам зі смаком полуниці чи шоколаду?»

«А можна, я спробую обидва?»

І добра душа на ім’я Землянин віддав мені обидві великі пляшки.

А взагалі — жодних гострих відчуттів. Страх і тривога навідували мене тільки тоді, коли я думала про малесеньку пігулку з ціанідом, яку завжди тримала під рукою — про всяк випадок.

— У наступному місті купи новий одяг, — мовив Джаред.

— Знову?

— Твій зовсім пом’явся.

— Гаразд, — погодилась я. Мені це здавалося зайвим, але купка речей, яка постійно збільшувалася, не пропаде даремно. Ми з Лілі, Гайді та Пейдж носимо приблизно один розмір, а вони неодмінно зрадіють обновкам. Чоловіки ж під час вилазок зовсім не зважали на свою зовнішність. Коли на карту поставлене життя — одяг нічого не вартий. Також їх мало цікавили мило й шампуні, які я щоразу набирала в крамницях.

— Душ тобі також не завадить, — зітхнув Джаред. — А це означає, що саме час заїхати в готель.

На відміну від мене, моїм супутникам не потрібно було так ретельно стежити за своєю зовнішністю. Зазвичай чоловіки носили джинси й темні футболки — речі, які не забруднюються й не привертають надмірної уваги. Більш за все чоловіки ненавиділи ночувати в придорожніх мотелях. Не було нічого гіршого, ніж сон під носом у ворога. Іян казав, що ліпше вже атака на озброєного шукача, а Кайл узагалі відмовлявся вилазити з фургона — він зазвичай спав удень, а вночі стеріг нас.

Для мене ж це було так само легко, як ходити в крамниці. Я реєструвалася, отримувала ключ, заводила коротку розмову з адміністратором, оповідаючи про свого чоловіка-фотографа та його друга, який подорожує з нами (на той раз, якщо хтось побачить, як ми троє заходимо в кімнату). Я обирала звичайні імена з непримітних планет. Іноді ми були кажанами: Залізне Слово, Співак Пісні Яєць чи Небесне Ложе. Іноді ми прикидалися морськими водоростями: Кручені Очі, Прозираю Поверхню чи Другий Світанок. Щоразу я використовувала нові імена: не те щоб нас хтось вистежував, просто так Мелані було спокійніше. Тепер вона уявляла себе героїнею фільму про шпигунів.