«Я б не змогла цього для них зробити, — сказала Мелані сумно. — Від тебе їм більше користі».

«Ш-ш-ш! — цитьнула я на неї. Не час для суму чи заздрощів. Тільки для радості.— Якби не ти, мене б тут не було. Тому насправді це ти його врятувала».

Джеймі дивився на мене широко розплющеними очима.

— В реальності все було не так захопливо, — мовила я. Він простягнув руку, і я стиснула його пальці — серце сповнилося вдячності й любові.— Це було дуже легко. Я ж також гусінь!

— Я не мав на увазі…— почав був вибачатися Джаред.

Я тільки відмахнулася, сміючись.

— Але як ти пояснила шрам на обличчі? — запитав Док. — Вони не цікавилися, чому ти не…

— Звісно, потрібні були свіжі рани. Я була дуже обережна, сказала, що впала на ніж, — я жартівливо пхнула Джеймі ліктем. — Із ким не буває.

Я почувалася на сьомому небі від щастя. Все довкола ніби світилося зсередини — одяг, обличчя, навіть стіни. Люди, які юрмилися в кімнаті й у коридорі, перешіптувалися й щось питали, але їхні голоси відлунювали в моїй голові, немов протяжний дзвін. Навіть повітря світилося. Все здавалося нереальним, за винятком кількох людей зовсім поруч, яких я справді любила. Джеймі і Джаред, Іян і Джеб. У цей чудовий момент до нашого родинного кола належав навіть Док.

— Свіжі рани? — запитав Іян сухо.

Я подивилася на нього — мене здивувала злість, яку я побачила в його очах.

— Це було необхідно. Мені слід було приховати шрам. І дізнатися, як вилікувати Джеймі.

Джаред підняв мою ліву руку й провів по ледве помітній рожевій смужці на кілька дюймів вище від зап’ястя.

— Це було жахливо, — мовив він — жартівливого тону ніби й не було. — Вона мало не зосталася без руки, я думав, вона вже ніколи не зможе нею ворушити…

Очі Джеймі округлилися — в них читався жах.

— Ти порізала себе сама?

— Не хвилюйся так, — я стиснула його долоню. — Все було не так погано. Тим паче, я знала, що мене скоро вилікують.

— Бачив би ти її,— повторив Джаред тихо, досі пестячи мою руку.

Пальці Іяна пробіглися по моєму обличчю. Це було приємно. Я притиснулася щокою до його долоні. Цікаво, чому раптом усе довкола стало таким теплим і яскравим: від дії ліків чи від того, що Джеймі врятований?

— Більше ніяких вилазок, — пробурмотів Іян.

— Звісно, вона братиме участь у вилазках, — мовив Джаред, від подиву голос його звучав на октаву вище. — Іяне, вона просто феноменальна. Тобі треба побачити її в дії, щоб зрозуміти. Я тільки можу уявити, які тепер у нас з’являться можливості…

— Можливості? — рука Іяна сковзнула моєю шиєю й зупинилася на плечі. Він міцніше пригорнув мене. — Якою ціною? Вона мало руки не втратила! — його пальці до болю стиснули мені передпліччя.

Гнів суперечив щастю, яке поглинуло мене.

— Ні, Іяне, все було зовеш не так, — втрутилась я. — Це була моя ідея. Я мала зробити саме так.

— Ну звісно, це була твоя ідея, — гаркнув Іян. — Ти зробиш усе що завгодно… заради цих двох. Але Джаред не повинен був дозволяти тобі…

— А хіба в нас був вихід? — заперечив Джаред. — У тебе був кращий план? Гадаєш, Ванда змогла б іще бути щасливою, якби Джеймі помер? Думаєш, вона б собі це пробачила?

Від останніх слів мене аж пересмикнуло.

Голос Іяна став трохи м’якшим.

— Ні. Але я не розумію одного: як ти міг сидіти й спостерігати за тим, як вона себе ранить… — Іян скривився й похитав головою. — Що ти за людина така…

— Практична людина, — втрутився Джеб.

Усі підвели очі. Джеб стояв над нами з великою картонною коробкою в руках.

— Ось чому він завжди дістає те, що нам потрібно. Бо діє так, як треба. І стежить, щоб інші також діяли як слід. Між іншим, іноді дивитися набагато важче, ніж робити самому… Знаю, що вечеря вже давно позаду, а для сніданку ще ранувато, але я тут подумав, що дехто з вас давненько нічого не їв… — Джеб змінив тему. — Голодний, малий?

— Ну… я не знаю, — мовив Джеймі.— Ніби голодний, але відчуття… непогане.

— Це діє «Знеболювальне», — сказала я. — Тобі слід поїсти.

— І попити, — докинув Док. — Тобі потрібна рідина.

Джеб опустив коробку, і вона впала на матрац.

— Гадаю, є привід відзначити. Налітай.

— Ого, смакота! — вигукнув Джеймі, нишпорячи в коробці, повній сухих харчів для туристів. — Спагеті. Чудово!

— От би реберець у часниковому соусі,— мовив Джеб. — Заскучав за часником — хоча сумніваюся, що хтось заскучав за часниковим смородом із мого рота, — засміявся він.

Джеб приготувався: приніс пляшки з водою і кілька переносних пічок. Навколо почали збиратися люди, штовхаючись на маленькому просторі. Мене затиснули між Джаредом та Іяном, а Джеймі сидів у мене на колінах. І хоча він був трохи завеликим для цього, він не протестував: мабуть, відчував, як сильно нам із Мелані потрібно було відчувати його — живого й здорового — у своїх обіймах.

Сяюче коло, здавалося, розширювалося, охоплюючи все товариство, включаючи всіх у нашу родину. Здавалося, кожен із нетерпінням чекав смачної вечері. А Джеб не квапився. Страх поступився місцем полегшенню й радості. Навіть Кайла, який сидів із другого боку від свого брата, радо включили в родинне коло.

Мел зітхнула й зрештою заспокоїлася. Без сумніву, так на неї вплинуло тепло хлопчика на колінах і лагідний доторк чоловічої руки, яка досі пестила мою шкіру. Навіть Іяну своїми обіймами було не до снаги розізлити її.

«На тебе також подіяло «Знеболювальне», — дражнилась я.

«Не думаю, що це ліки. Ні в моєму, ні в твоєму разі».

«Мабуть, ти маєш рацію. У мене такого ще ніколи не було».

«А в мене таке відібрали».

Що такого в людській любові, що вона змусила мене зректися любові своїх одноплемінників? Може, справа в її непередбачуваності та примхливості? Душі люблять усіх. Можливо, я підсвідомо чекала виклику? Людська любов хитра, вона не визнає ніяких правил чи обмежень: іноді її дарують просто так — як от у мене було з Джеймі; часом її треба заслужити важкою працею — як з Іяном; а іноді вона недосяжна, її майже неможливо домогтися, вона крає серце — як із Джаредом.

А може, вона просто якимсь чином краща? Люди вміють так сильно ненавидіти, що й люблять вони, мабуть, так само сильно, пристрасно, палко.

Не знаю, чому моє серце так тягнулося до людської любові. Однак тепер, коли я її знайшла, стало зрозуміло: незважаючи на всю небезпеку й біль, вона того варта. Вона краща, ніж я могла собі уявити.

Любов — це все.

…На той час як пізня вечеря чи, радше, ранній сніданок приготували і з’їли, втома взяла гору. Люди невеличкими групками розійшлися по спальнях. Поступово кімната спорожніла.

Хто ж залишився, вмостилися хто де. Від утоми ми поступово сповзали на долівку, поки зовсім не повлягалися. Живіт Джареда правив мені за подушку; час від часу Джаредова рука куйовдила моє волосся. Щока Джеймі лягла на моє плече, а руки обвилися навколо шиї; я обережно притримувала його однією долонею, друга лежала на щоці в Іяна, чия голова спочивала на моєму животі. Док витягнув свої довгі худі ноги, я відчувала його черевик у себе на стегні; згодом Док гучно захропів. Цілком можливо, що якоюсь частиною тіла я торкалася й Кайла.

Джеб розтягнувся на ліжку. Він відригнув, і Кайл пирхнув.

— Такої милої ночі я не планував, — міркував Джеб уголос. — Люблю, коли песимістичні передбачення не справджуються. Дякую, Вандо.

— М-м-м, — видихнула я у напівсні.

— Наступного разу… — здалеку долинув голос Кайла. Потім почулося голосне позіхання. — Наступного разу я сам із нею піду…

— Наступного разу не буде, — пробурмотів Іян. Я погладила його по щоці, намагаючись заспокоїти.

— Звісно, що не буде, — відповіла я. — Я нікуди не піду, поки моя допомога не знадобиться. Не маю нічого проти печер.

— Вандо, я не збираюся замикати тебе тут й утримувати силоміць, — мовив Іян роздратовано. — Можеш іти, куди захочеш. Можеш бігати по шосе, якщо бажаєш. Але забудь про вилазки. Я не дозволю тобі брати в них участь — заради твоєї ж безпеки.