— Джеймі!

— Скучила?

— Трішечки. А де всі? Всі вернулися? Чи не сталося чого?

Окрім Джеймі, з усіх учасників вилазки тут була тільки Труді. Решта — Люсина, Рут-Енн, Кайл, Тревіс, Віолетта, Рід — зустрічали їх.

— Всі повернули живі й здорові,— мовила Труді.

Я оглянула велику печеру.

— А де вони?

— Ну… миються, розвантажують здобич…

Мені хотілося запропонувати свою допомогу — будь-що, аби на власні очі переконатися, що з Джаредом усе гаразд, — однак я знала, що мені не дозволять бачити, звідки заносять здобич.

— Тобі б також не завадило помитися, — сказала я Джеймі, скуйовдивши його брудне заплутане волосся.

— Йому б не завадило прилягти, — мовила Труді.

— Труді,— прошипів Джеймі й обдарував її злим поглядом.

Труді швидко глипнула на мене й опустила очі.

— Прилягти?..

Я відсторонила від себе Джеймі й почала його роздивлятися. Здавалося, він зовсім не втомився: очі виблискували, на загорілих щоках проступав рум’янець. Мій погляд обмацав його всього і зупинився на правій нозі.

На кілька дюймів вище коліна на джинсах була нерівна діра. Тканина навколо діри була темно-червона, і цей темний зловісний колір тягнувся довгою плямою аж до литки.

«Кров», — налякалася Мелані.

— Джеймі! Що сталося?

— Дякую, Труді.

— Рано чи пізно вона б усе помітила. Ходімо, дорогою розповіси.

Труді взяла його під руку й повільно повела по коридору — Джеймі скакав на лівій нозі, не наступаючи на праву.

— Дрібниці. Сам винен. Це могло статися й тут.

— Розповідай.

Він зітхнув.

— Я спіткнувся, коли тримав у руці ніж.

Я здригнулася.

— А хіба нам не в інший бік? Слід показатися Доку.

— Я щойно звідти. Найперше мене відвели до Дока.

— І що сказав Док?

— Що все гаразд. Він промив і перев’язав рану і звелів лягти.

— А ти прискакав аж сюди? Чому ти не залишився в лікарні?

Джеймі скорчив гримасу й подивився на Труді, ніби сподіваючись підказки.

— Джеймі буде зручніше у своєму ліжку, — мовила вона.

— Так, — погодився він. — Хіба можна спати на тих твердих лікарняних ліжках?

Я подивилася на них, а тоді озирнулася. Натовп розсмоктався, але з південного коридору долинали голоси.

«Що ж насправді коїться?» — похмуро міркувала Мелані.

Здається, Труді бреше так само непереконливо, як і я. Коли вона говорила про те, що інші розвантажують здобич і миються, в її голосі чулися фальшиві нотки. А ще я точно пам’ятала, що її погляд метнувся праворуч, до південного тунелю.

— Здоров, хлопче! Здоров, Труді! — нас наздогнав Іян.

— Привіт, Іяне, — відповіли вони воднораз.

— Що тут трапилося?

— Впав на ніж, — пробурмотів Джеймі, втягнувши голову в плечі.

Іян засміяв.

— Нічого смішного, — мовила я серйозно. Мелані, яка від хвилювання божеволіла у моїй голові, уявила, як заціджує йому межи очі. Я її проігнорувала.

— З ким не буває,— мовив Іян і легенько штурхнув Джеймі кулаком у плече.

— Ага, — буркнув Джеймі.

— Де всі?

Труді відповіла, а я краєм ока я спостерігала за нею.

— Вони… е-е-е… закінчують розвантажувати здобич.

Цього разу її погляд надовго зупинився на південному тунелі, а Іян насупився. Тоді Труді зиркнула на мене й зустрілася зі мною поглядом.

«Відверни їхню увагу», — прошепотіла Мелані.

Я швидко глянула на Джеймі.

— Ти голодний? — запитала я.

— Так.

— А коли ти не голодний? — пожартував Іян. Його обличчя знову розслабилося — він умів краще приховувати емоції, аніж Труді.

Коли ми зайшли до нашої кімнати, Джеймі полегшено плюхнувся на великий матрац.

— Ти впевнений, що з тобою все гаразд? — перепитала я.

— Не варто хвилюватися. Справді. Док сказав, усе минеться за кілька днів.

Я кивнула, хоча його слова не переконали мене.

— Піду митися, — пробурмотіла Труді й вийшла з кімнати.

Іян сперся об стіну і, вочевидь, нікуди не збирався.

«Коли брешеш, схиляй голову», — порадила Мелані.

— Іяне? — мовила я, не відриваючи очей від ноги Джеймі.— Може, принесеш нам поїсти? Я також зголодніла.

— Еге ж. Принеси нам чогось смачненького.

Я відчувала на собі Іянів погляд, але не підводила очей.

— Гаразд, — погодився він. — Я повернуся за кілька хвилин, — наголосив він.

Я досі дивилася вниз, так ніби оглядаючи рану, аж поки його кроки не затихли.

— Ти не сердишся на мене? — запитав Джеймі.

— Ну звісно, що ні.

— Ти ж не хотіла, щоб я ішов.

— Тепер ти в безпеці; нема чого хвилюватися, — я несвідомо поплескала його по руці й мотнула головою: волосся вже встигло відрости до підборіддя й падало на обличчя.

— Ой, я дещо забула сказати Іяну. Зараз повернусь.

— Що таке? — запитав Джеймі, здивований моїм тоном.

— Це нічого, що ти побудеш сам?

— Звісно, — образився він. Мені таки вдалося його відволікти.

Перш ніж він устиг запитати ще щось, я вискочила з кімнати.

У коридорі було порожньо — Іяна немає. Треба поквапитися. Я знала, що він щось запідозрив. Звернув увагу на те, що я звернула увагу на фальшиве пояснення Труді. Іян не баритиметься.

Я ступала швидко, хоча й не бігла. Я проминула майдан — ішла впевнено, ніби у справі. Дорогою зустріла всього кількох людей: Рід ішов у купальню; Рут-Енн і Гайді розмовляли біля східного коридору; Лілі й Вез стояли спиною до мене та трималися за руки.

Одне слово, ніхто не звернув на мене уваги. Я дивилася просто себе й вдавала, що південний коридор зовсім не цікавить мене, і пірнула в нього в останню секунду.

Опинившись у темному, хоч в око стрель, тунелі, я помчала щодуху знайомою дорогою.

Інстинкт підказував — усе немов повторюється, як тоді, коли Джаред із хлопцями повернулися додому, всі були сумні, Док запив, і ніхто не відповідав на мої запитання. Все повторюється — від мене щось приховують. Якщо вірити Іянові, мені не варто цього знати. На спину мов приском сипонули: а може, я й не хочу цього знати.

«Ні, хочеш. Ми обидві хочемо».

«Мені лячно».

«Мені також».

Темним тунелем якнайтихіше я бігла вперед.

Зачувши голоси, я сповільнила крок. До лікарні було ще далеко, тож це не Док. Це інші — повертаються назад. Я притиснулася до стіни і якнайтихіше скрадалася вперед. Від швидкого бігу я засапалася. Довелося затулити рот рукою, щоб заглушити звук.

— …І для чого ми це робимо? — поскаржився хтось.

Я не впізнала голосу. Це хтось, кого я не дуже знаю. Може, Віолетта? В голосі явно чулися схвильовані нотки — їх я розрізнила миттю. І вже точно знала, що це не моя уява розігралася.

— Док не хотів. Але Джаред наполіг.

Тепер говорив Джефрі, я була цього певна, хоча в голосі лунала відраза. Джефрі брав участь у вилазці разом із Труді, звісна річ. Вони все роблять разом.

— Мені здавалося, саме він завжди був проти таких методів…

Гадаю, це був Тревіс.

— Тепер у нього з’явилися… підстави, — відповів Джефрі. Говорив він тихо, з певністю можна було сказати, що він сердитий.

Вони пройшли всього за півфута від щілини в скелі, куди я втиснулась. Я завмерла, не рухалася й не дихала.

— Це бридко, — пробурмотіла Віолетта. — Просто огидно. І нічого не вийде.

Вони ступали повільно, ніби причавлені тягарем відчаю.

Ніхто не відгукнувся. Більше я взагалі не почула ні слова. Я стояла закам’янівши, вичікуючи, щоб їхні кроки віддалилися, але не могла чекати, поки вони зовсім стихнуть. Можливо, Іян уже біжить мені навздогін.

Я знов почала чимшвидше скрадатися, а при першій же нагоді кинулася бігти.

Десь попереду в тунель пробилися перші промінчики сонячного світла, і я старалася бігти тихіше, але не надто сповільнювати крок. Я знала: досягну арки — й опинюсь у володіннях Дока. Тунель повертав, і світло ставало яскравішим.

Тепер я рухалася обережно, ступаючи якнайтихіше. Було дуже тихо. Мені навіть здалося, що я помилилася й що тут нікого немає. А тоді перед очима постав нерівний скелястий вхід — біле сонячне світло лилося на протилежну стіну. До мене долинуло негучне схлипування.