Я на пальчиках підкралася ближче, завмерла і дослухалася.

Хтось і далі схлипував. До цього звуку долучився ще один — тихе ритмічне постукування.

— Все, все. Заспокойся! — мовив Джеб. — Усе гаразд. Усе добре, Доку. Не переймайся ти так.

З кімнати долинали приглушені кроки. Шурхотіння тканини. Шелест щітки. Судячи з усього, там прибирали.

У повітрі витав якийсь дивний запах. Незвичний… металевий, але не зовсім — важко було його розпізнати. Я була певна, що відчуваю його вперше, але водночас він здавався знайомим.

Я немов примерзла до місця. Боялася зазирнути всередину.

«Чого ти боїшся? — зронила Мелані.— Що нас виставлять за двері?»

«Твоя правда».

Якщо це найгірше з того, чого мені варто боятися серед людей, моя ситуація кардинально змінилася.

Я глибоко вдихнула — дивний, якийсь неправильний запах не давав мені спокою — і зайшла до лікарні.

Ніхто мене й не помітив.

Док стояв навколішках на землі, його обличчя спочивало в долонях, плечі час від часу здригалися. Джеб схилився над ним і гладив по спині. Джаред із Кайлом посеред кімнати розкладали грубі ноші. За час відсутності обличчя Джареда перетворилося в колишню кам’яну маску.

На обох ліжках щось лежало, вкрите темно-зеленими покривалами, щось довгасте, неправильної форми. Якісь знайомі вигини та роги…

Саморобний стіл Дока стояв біля узголів’я, в найосвітленішому місці. Стіл просто сяяв — він був усіяний блискучими металевими скальпелями та іншим застарілим медичним приладдям, назви якому я не знала.

Але дещо інше світилося ще яскравіше: блискучі шматочки срібла, подерті, розтерзані, розмазані по столу… Тонесенькі срібні ниточки — пошматовані, оголені, розірвані… Срібні плями на столі, на покривалах, на стінах…

Тиша в кімнаті аж вибухнула від мого зойку. Печера вибухнула. Перед очима все попливло, і я не могла знайти вихід. Зусібіч на мене посунули стіни, забризкані сріблом, і відрізали усі шляхи для втечі.

Хтось вигукнув моє ім’я, але я не впізнала голосу. Зойк був занадто гучний — аж голова заболіла. На мене насунула кам’яна стіна, крізь яку сочилося срібло, і я впала. Чиїсь дужі руки підхопили мене.

— Доку, допоможіть!

— Що з нею?

— У неї напад?

— Що вона бачила?

— Нічого… нічого. Ми накрили тіла!

Брехня! Тіла були виставлені напоказ, розкидані страшними блискучими згустками по столу — знівечені, розчленовані, піддані страшним тортурам тіла, розірвані на шматки…

Я чітко бачила рудиментарні паростки передньої частини дитячого тільця. Це ж дитина! Малюк! Покалічений малюк, байдуже покинутий у калюжі власної крові…

Шлунок бунтував, як і стіни, до горла підкотив шлунковий сік.

— Вандо? Ти чуєш мене?

— Вона при тямі?

— Здається, вона зараз виблює.

Той, хто говорив, не помилився. Дужі руки підтримували мені голову, поки мене вивертало.

— Що ж робити, Доку?

— Тримайте її, щоб не забилася.

Я кашляла й намагалася вирватися.

— Відпустіть мене! — насилу вичавила я. Слова плуталися. — Відійдіть від мене! Заберіть руки! Ви чудовиська! Катюги!

Я верещала й вертілася в сильних руках.

— Заспокойся, Вандо! Ш-ш-ш! Усе гаразд! — мовив голос Джареда. Вперше за весь час це не мало жодного значення.

— Чудовисько! — плюнула я йому в обличчя.

— У неї істерика, — мовив Док. — Тримайте її.

Раптом чиясь важка рука ляснула мене по обличчю.

Крізь хаос до мене долинуло зітхання.

— Що це ти робиш? — загарчав Іян.

— Іяне, в істоти якийсь напад. Док намагається привести її до тями.

У вухах дзвеніло, але не від ляпасу — від запаху, запаху срібної крові, що стікала по стінах, від крові безневинних душ. Кімната вертілася навколо мене як жива. Світло грало злі жарти з моєю підсвідомість: створювало дивні узори, що набирали форм чудовиськ із минулого. Гриф розправив крила… націлився своїми кігтями мені в обличчя… Док усміхнувся й простягнув до мене руку — з кінчиків його пальців крапало срібло…

Кімната крутнулася ще раз, цього разу повільніше, а тоді зникла…

За кілька секунд я прийшла до тями. У голові прояснилося, і я пошкодувала, що так скоро опритомніла.

Було надто темно, щоб розгледіти щось; мене кудись переносили, і я розхитувалася туди-сюди. На щастя, жахливий запах зник, а застояне вологе печерне повітря здавалося справжніми парфумами.

Мене несли на руках, немов заколисували. Знайоме відчуття: в перший тиждень після того, як Кайл поранив мене, я часто подорожувала на руках у Іяна.

— …однак вона здогадалася. Здається, я помилився, — пробурмотів Джаред.

— І ти гадаєш, справа в цьому? — різко обрубав Іян. — Думаєш, що вона злякалася через те, що Док намагався витягнути душі? Що вона злякалася за себе?

— А ти так не вважаєш? — запитав Джаред за хвилину.

Іян голосно пирхнув.

— Ні. Не вважаю. Мені прикро, що ви продовжуєте постачати… Доку жертв, особливо тепер! Мене верне на саму тільки думку про це. Звісно, її це теж засмучує. Та хіба ти сліпий? Невже ти не розумієш, що вона там побачила?

— Але ж ми точно накрили тіла…

— Не ті тіла, Джареде. Не ті. Я впевнений, що Банда б засмутилася, побачивши труп людини, — вона така чутлива; жорстокість і смерть не існують у її світі. Але тільки подумай, що означало для неї оте, що лишилося на столі.

Якусь мить Джаред мовчав.

— Ох!

— Так. Уяви собі, що ти став свідком вівісекції: ампутовані останки, все залито кров’ю… Хоча для нас це витримати набагато легше, ніж для Банди. Ми бачили таке й раніше, ще до інопланетного вторгнення — у фільмах жахів, наприклад. Б’юсь об заклад, що за всі свої життя на різних планетах вона ще ніколи такого не бачила.

Мені стало зле. Його слова… Перед очима постала картина. У ніздрі вдарив запах.

— Відпусти, — прошепотіла я. — Постав на землю!

— Я не хотів будити тебе. Пробач, — останні слова були щирі, Іян просив пробачення не тільки за те, що збудив мене.

— Відпусти!

— Тобі зле. Я віднесу тебе до спальні.

— Ні. Постав мене на землю. Негайно!

— Вандо…

— Негайно! — волала я і щосили вертілася: молотила кулаками по Іянових грудях, буцала ногами повітря… Такий опір із мого боку здивував його. Він відпустив мене, і я впала на землю. Миттю підскочивши, я помчала геть.

— Вандо!

— Відпусти її.

— Не чіпай мене! Вандо, повернись!

Судячи зі звуків, парубки бились, але я не збиралася зупинятись. Ну звісно, вони вовтузяться. Вони ж люди. Вони отримують задоволення від жорстокості.

Вибігши на світло, я не зупинилася. Промчала великою печерою, не звертаючи уваги на чудовиськ, що траплялися мені, і хоча їхні цікаві очі свердлили мене наскрізь, мені було байдуже. Так само, як байдуже, куди бігти. Тільки б сховатися, залишитися на самоті. Я уникала людних тунелів і звернула в перший-ліпший порожній коридор.

Так я опинилася в східному тунелі, по якому пробігала сьогодні двічі: вперше радо, вдруге нажахана. Радісні спогади, пов’язані з поверненням учасників вилазки, стерлися з пам’яті. Все довкола здавалося злим і ворожим, навіть каміння.

Однак із вибором тунелю я не помилилася: сюди ніхто не заходив.

Я забігла в сам кінець, в нічну темряву гральної кімнати. Невже я й справді кілька годин тому грала з чудовиськами у футбол? Невже вірила їхнім усмішкам, не помічала їхнього справжнього нутра?..

Я бігла, аж поки по кісточки не забрела в темну оліїсту воду. А тоді зупинилася й почала навпомацки шукати стіну. Коли зрештою пальці наштовхнулися твердий грубий камінь, я скрутилася калачиком й сховалася за виступом.

«Все було не так, як нам здалося. Док не збирався навмисно завдавати болю; він намагався врятувати…»

— ЗАБИРАЙСЯ З МОЄЇ ГОЛОВИ! — вереснула я.

Я відштовхнула Мелані, загнала її глибоко в підсвідомість, щоб тільки не вислуховувати її виправдання, — і раптом утямила, якою кволою вона стала за останні кілька місяців нашої дружби. Тепер я їй дозволяла або не дозволяла. Це радувало.