Док чекав на нас у лікарні, неуважливо потираючи руки, мовби мив їх.

Час спливає так швидко! Світилася яскрава лампа. Цілителям дали «Знеболювальне» й уклали на ліжка долілиць. Джаред показав Іянові, як активувати кріоконтейнери. Їх тримали напоготові, й Іян кривився — з контейнера потягнуло крижаним холодом. Док приготував усі необхідні ліки й зі скальпелем у руках стояв над жінкою.

— Вандо? — звернувся він до мене.

Моє серце краялося від болю.

— Доку, ви присягаєтеся? Ви виконаєте всі мої умови? Присягніться власним життям.

— Так, я пристаю на всі твої умови, Вандо. Присягаюся.

— Джареде?

— Так. Більше жодних убивств. Ніколи.

— Іяне?

— Життя покладу, захищаючи їх, Вандо.

— Джебе?

— Це мій дім. Хто не може жити за моїми правилами, буде змушений піти геть.

Я кивнула, в очах стояли сльози.

— Що ж, гаразд. Тоді до справи.

Очі Дока світилися. Він зробив надріз на шиї цілителя, аж поки не побачив срібне миготіння. Тоді він швидко відклав скальпель.

— Що тепер?

Я накрила його долоню своєю.

— Промацайте спинний гребінь… Відчуваєте? Відчуйте під пальцями обриси сегментів. Що ближче до передньої частини, то менші вони стають. О’кей, в кінці ви відчуєте три маленькі… обрубки. Намацали?

— Так, — видихнув він.

— Добре. Це передні паростки. Починайте з них. Тепер дуже лагідно заведіть палець під тільце. Знайдіть ряд ниточок, які відходять від тіла. Вони натягнуті, мов струни.

Док кивнув.

Я спрямовувала його рухи, навчила, як перерахувати вузлики, якщо виникнуть сумніви. У нас не було часу рахувати, бо кровотеча не вщухала. Я знала, що жінка, отямившись, обов’язково нам допоможе — повинні існувати ліки, щоб зупиняти кровотечу. Я допомогла Докові намацати найбільший вузлик.

— А тепер ніжно потріть. Легенько помасажуйте.

Від паніки голос Дока раптом став вищим на октаву.

— Воно рухається.

— Чудово — значить, ви все робите правильно. Дайте душі час забрати щупики, зачекайте, поки вона розслабиться, а тоді беріть у долоню.

— Гаразд, — голос Дока тремтів.

Я потягнулася до Іяна.

— Дай мені руку.

Я відчула, як його пальці сплелися з моїми. Я перевернула його долоню, склала її човником і притягнула його ближче до столу, де Док завершував операцію.

— Дайте душу Іяну… Лагідніше, будь ласка.

З Іяна буде чудовий асистент. Коли я зникну, хто ще так піклуватиметься про моїх маленьких родичів?

Док поклав душу в Іянову простягнуту долоню й одразу взявся зцілювати людське тіло.

Іян дивився на срібну стрічку у своїй руці, а на його обличчі не було й тіні відрази — сама тільки цікавість. Завваживши його реакцію, я відчула тепло на серці.

— Красиво, — здивовано прошепотів він. Байдуже, як він ставиться до мене, він усе одно очікував побачити паразита, стонога, чудовисько. Рештки, які вишкрябувалися з понівечених тіл, не підготували його до такої краси.

— Атож. Поклади її в контейнер.

Ще кілька секунд Іян тримав душу в долонях, так ніби намагаючись зберегти в пам’яті її вигляд і свої відчуття. А тоді зі зворушливою обережністю опустив її у холод.

Джаред показав, як затиснути кришку.

З плечей звалився тягар.

Справа зроблена. Вже запізно змінювати своє рішення. Але було не страшно, як я очікувала, адже тепер я не сумнівалася, що ці четверо людей потурбуються про душі незгірш за мене. Коли мене не буде.

— Обережно! — несподівано крикнув Джеб. У його руках з’явилася рушниця, спрямована на когось позаду нас.

Ми всі водночас озирнулися, відчувши небезпеку, а Джаред впустив на долівку контейнер і скочив до цілителя, який звівся на ліжку навколішки й приголомшено дивився на нас. Іян не втратив голови й міцно притиснув до грудей свій контейнер.

— Хлороформ, — гукнув Джаред, тримаючи цілителя й притискаючи до ліжка. Однак було вже запізно.

Цілитель спантеличено дивився на нас безневинним дитячим поглядом. Знаю, чому він не зводив погляду саме з мене — промені ліхтаря відбивалися в наших із ним очах і скакали діамантовими зайчиками по стінах.

— Чому? — запитав він мене.

А тоді знепритомнів, і його тіло обм’якло і впало на ліжко. З ніздрів потекли два струмочка крові.

— Ні! — зойкнула я і кинулася до його інертного тіла, усвідомлюючи, що вже запізно. — Ні!

— Елізабет? — не вгавала я. — Енн? Карен? Як ваше ім’я? Ну ж бо, я знаю, що ви пам’ятаєте.

Тіло цілительки і досі лежало на ліжку цілком розслаблене. Спливло чимало часу — я не була певна, скільки саме. Години минали одна по одній. Уже сонце виткнулося на небо, а я ще так і не лягала. Док видряпався по скелі, щоб відсунути брезент, і сонце, пробившись крізь отвори у стелі, обпекло мені шкіру. Я всадовила безіменну жінку так, щоб сонце не падало їй на обличчя.

Я легенько торкнулася її щоки, погладила м’яке каштанове волосся, в якому заплуталися сиві пасма, забрала з обличчя.

— Джулі? Британі? Анжела? Патрисія? Нічого не нагадує? Озвіться до мене. Будь ласка!

Всі, окрім Дока, який тихенько похропував у найтемнішому закутку лікарні, давно пішли. Слід було поховати тіло носія, якого ми не вберегли. Я здригнулася, згадавши його збентежене запитання і те, як раптово змінилося його обличчя.

«Чому?» — запитав він.

Шкода, що він не дочекався відповіді, тоді б я спробувала все йому пояснити. Можливо, він би і зрозумів. Зрештою, хіба існує щось важливіше за любов? Хіба для душі це не головний чинник? І я б відповіла — через любов.

Можливо, якби він зачекав, то збагнув би, що я маю рацію. І якби він справді зрозумів мене, певна, не знищував би свого людського тіла.

Однак моє прохання, мабуть, видалося б йому безглуздим. Це ж бо було його тіло, а не окрема істота. І самогубство не здавалося йому чиїмсь убивством. Обірвалося всього одне життя. І швидше за все, цілитель мав рацію.

Принаймні вижили обидві душі. Поряд із контейнером цілительки стояв контейнер і цілителя, і на кришці тьмяно горіло червоне світло; яка ознака людської відданості переконливіша, ніж те, що навіть йому люди зберегли життя?

— Мері? Маргарет? Сьюзен? Джилл?

Хоча Док спав, а всі інші пішли, в повітрі досі висіла напруга.

Напруга не спадала, бо жінка ще не отямилася, хоча дія хлороформу давно закінчилась. Вона навіть не поворухнулася. Вона дихала, її серце билося, але жодна зі спроб Дока розбудити її не мала успіху.

Може, вже запізно? Може, ми вже її втратили? Її свідомість згасла? Точно так, як сталося з тілом чоловіка?

Може, вони всі давно згасли? А залишилися тільки поодинокі винятки, такі як господиня шукачки — Лейсі, та ще Мелані,— крикуни, бунтівники, які ще здатні повернутися? І нікого вже повертати?

Може, Лейсі — аномалія? Чи повернеться Мелані так, як це вдалося Лейсі… чи й це ще під питанням?

«Я нікуди не зникла. Я тут», — запевнила мене Мелані, однак у голосі її відчувалася тривога — вона також хвилювалася.

«Так, ти тут. Тут ти і залишишся», — пообіцяла я.

Я зітхнула і знову повернулася до спроб оживити жінку. Марних спроб?

— Я знаю, що в тебе є ім’я, — мовила я до жінки. — Як тебе звати? Ребекка? Александра? Олівія? Може, щось простіше… Джейн? Джин? Джоан?

Усе одно це краще, ніж не робити нічого, похмуро подумала я. Принаймні я підказала людям, як діяти, коли їх спіймають. Допомогла бунтарям, якщо іншим не вдалося.

Хоча цього було недостатньо.

— Ви зовсім мені не допомагаєте, — пробурмотіла я, схопила руку незнайомки й почала її розтирати. — Було б непогано, якби ви принаймні спробували. Моїм друзям і так боляче. Вони б зраділи, почувши гарну новину. До того ж Кайла досі немає… Евакуювати всіх, коли доведеться ще й вас на собі тягати, буде непросто. Я знаю, що ви хочете допомогти. Тут ваша родина. Адже вони люди, як і ви. Вони добрі. Принаймні більшість із них. Вони вам сподобаються.