Наш прихід зустріла мертва тиша.

Ми стояли у величезній світлій печері — тій самій, до якої мене привели у перший день. Коли це було? Гадки не маю. Стеля й досі здавалася мені занадто яскравою — я не могла звести очі й поглянути, звідки ллється світло. Того разу я не помітила, що стіни печери не суцільні: їх помережали тріщини, що переходили у тунелі та з’єднувалися між собою. Деякі з проходів були величезні, а в інші ледве можна було пролізти. Деякі були природні, а інші, якщо не цілком рукотворні, то принаймні розширені людськими руками.

Побачивши нас, люди в печерах так і завмерли. Більшість із них закам’яніли посеред печери — в позах, у яких їх заскочив наш прихід. Одна жінка саме збиралася зав’язувати черевики — і тепер стояла зігнута. Руки якогось чоловіка так і зависли в повітрі — перед тим він щось показував своїм товаришам. Ще один чоловік, нагло завмерши, похитнувся, втративши рівновагу. Різкий стук його підошви об долівку був єдиним звуком на всю величезну печеру. Він луною відбився від стін.

Я не мала права відчувати вдячність до страхітливої зброї у Джебових руках… але відчувала. Бо знала, що якби не вона, то на нас уже, певно, давно б напали. Люди ні перед чим не зупиняться, аби дістатися до мене, — заради цього вони без вагань прибрали б і Джеба… Проте рушниця може і не врятувати нас від нападу. Бо за один раз Джеб здатен вистрелити лише в одного ворога.

Моя уява так розігралася, що я ледве стояла на ногах. Тож я спробувала зосередитися на реальності, яка й без того була не мед.

Джеб зупинився, тримаючи рушницю біля пояса, дулом до юрми. Він роззирнувся по печері, зустрічаючись поглядом з кожним із присутніх. Людей було не більш як двадцятеро, тож це не забрало багато часу. Задовольнившись оглядом, Джеб рушив далі, цього разу ліворуч. Ховаючись у його тіні, я пішла слідом, а у вухах тарабанила кров.

Джеб не став перетинати печеру навпростець, натомість тримався близько до стіни. Спочатку я здивувалася такій траєкторії, а потім помітила великий темний квадрат, що займав увесь центр печери — дуже велику площу. На цьому темному місці ніхто не стояв. Я була надто налякана, аби розгадувати аномалію, ба навіть не уявляла можливих варіантів.

Поки ми обходили печеру по периметру, люди потроху оживали. Зігнута жінка випросталась і, розвернувшись усім корпусом, дивилася нам услід. Чоловік, який перед тим жестикулював, склав руки на грудях. Очі всіх присутніх звузилися, обличчя закам’яніли від злості. Проте ніхто до нас не підійшов, ніхто не заговорив. Хай там що Кайл і його приятелі розповіли всім про сутичку з Джебом, здавалося, це справило саме той ефект, на який сподівався Джеб.

Поки ми проходили крізь цей музей людських статуй, я впізнала Шерон і Меґґі, які спостерігали за нами з широкого входу в тунель. Їхні обличчя були порожні, очі — холодні. Вони не дивилися на мене, лише на Джеба. Але той їх ігнорував.

Здалося, що минули роки, поки ми нарешті дісталися дальнього кінця печери. Джеб попрямував до невеликого виходу, який на тлі яскравої печери здавався чорним. Я відчувала, як очі присутніх пропалюють у мені дірки, проте була надто налякана, аби озирнутися. Люди не рухалися з місця, та я хвилювалася, що от-от вони кинуться за нами. І коли ми нарешті сховалися в темряві нового тунелю, я відчула полегшення. Джеб знову торкнувся мого ліктя, аби вести мене далі, і цього разу я була зовсім не проти. Дзюрчання голосів за нашою спиною гучнішим не стало.

— Усе минуло краще, ніж я очікував, — пробурмотів Джеб, ведучи мене крізь печеру. Його слова мене здивували, проте мені не хотілося знати, в чому, на його думку, причина.

Земля під моїми ногами пішла під укіс. Тьмяне світло десь попереду забезпечувало певну видимість.

— Можу заприсягнутися, що ти ніколи не бачила нічого схожого, — промовив Джеб уже голосніше, повертаючись до свого грайливого, веселого тону. — Це дійсно щось, еге ж?

Він трохи зачекав — раптом я щось відповім? — а потім провадив:

— Я знайшов ці печери ще в сімдесяті. Точніше, вони мене знайшли. Я провалився крізь стелю отієї великої камери і дивом лишився живий — на своє щастя, я народився в сорочці. Потім довго блукав, шукаючи вихід. А коли нарешті знайшов, то від голоду був ладен гризти каміння. На той час я лишився на ранчо сам, тож мені було нікому показати свою знахідку. Я обстежив кожен закуток і кожну щілину, і побачив непогану перспективу. Я вирішив: нехай це буде мій туз у рукаві, і я його притримаю — ну так, про всяк випадок. Такі вже ми, Страйдери, — готові до всього.

Ми перетнули освітлене місце — світло лилося зі стелі крізь дірку завбільшки з кулак і падало на долівку невеличким яскравим кружальцем. Коли воно лишилося позаду, ще одна плямка світла показалася далеко попереду.

— Тобі, мабуть, цікаво, звідки це все тут узялося, — ще одна пауза, коротша за попередню. — Мені теж було цікаво. Я провів маленьке дослідження. Ці печери — це труби, по яких підіймалася лава. Уявляєш? Колись це був вулкан. Утім, це і зараз вулкан. І не зовсім мертвий, як ти за мить переконаєшся. Усі ці дірки й тунелі — це бульбашки повітря, що потрапили в застигаючу лаву. За останні двадцять років я чимало над ними попрацював. Деякі труби з’єдналися легко, з іншими довелося трохи пофантазувати. Ти бачила стелю великої зали? Для того, щоб її зробити, я витратив не один рік.

Кортіло запитати, як йому це вдалося, проте я не розтуляла рота. Мовчати було безпечніше.

Нахил землі під ногами ставав дедалі крутішим. Суцільна поверхня обривалася крутими східцями, але на вигляд вони були цілком безпечними. Джеб упевнено повів мене вниз. Що нижче ми спускалися, то спекотніше й вологіше ставало.

Коли знову почулося дзюрчання голосів, цього разу попереду, я напружилася. Джеб заспокійливо поплескав мене по руці.

— Тобі сподобається це місце — воно наше улюблене, — сказав він.

Широке склепіння було повне мерехтливого світла. Сяєво було такого ж кольору, що й у великій залі,— чисте і біле, проте якось дивно ряботіло, ніби пританцьовуючи. Як і все решта, чого я не розуміла у цих печерах, світло мене лякало.

— Ну, от ми й прийшли, — захоплено оголосив Джеб, проводячи мене крізь склепінчастий прохід. — Що скажеш?

На мене війнуло жаром. Я увійшла в нього, наче у стіну пари. Щільне вологе повітря клубочилося в мене над головою і краплинами осідало на спині. Я машинально розтулила рот, аби вдихнути побільше кисню з несподівано густого повітря. Посилився запах — той самий металічний присмак, що залип у мене в горлі й відчувався у місцевій воді.

Відлунюючи від стін, звідусіль долинало дзюркотіння голосів — басів і сопрано. Я занепокоєно примружилася, вдивляючись у вируючу хмару вологи і намагаючись зрозуміти, звідки походять голоси. Тут було дуже ясно; стеля була надзвичайно яскравою, як у великій залі, лише набагато нижчою. Світло відбивалося від краплин вологи, що зависли в повітрі, створюючи мерехтливу завісу, що ледь не засліпила мене. Поки очі намагалися звикнути до світла, я панічно вчепилась у Джебову руку.

Мене зачудувало, що ці на диво плавні, спокійні голоси жодним чином не відреагували на нашу появу. Можливо, нас іще не встигли роздивитися?

— Тут трохи затісно, — вибачливо промовив Джеб, відганяючи від обличчя клуби пари. Він сказав це так, наче ми були тут самі,— у звичайному розмовному тоні, достатньо голосно — я аж підскочила. Але дзюрчання не припинялося, ніби він не зронив ні слова.

— Не те щоб я скаржився, — вів далі Джеб. — Якби не було цього місця, я б уже помер тисячу разів. Звісно, першого разу я застряг тут проти своєї волі, але якби цього не сталося, де б ми ховалися зараз? А без схованки усі ми трупи, еге ж?

Він змовницьки підштрикнув мене ліктем.

— А як тут усе гарно розташовано! Я б сам ніколи до такого не додумався, навіть якби міг зліпити печери власноруч.

Від Джебового сміху туман трохи розвіявся, і нарешті я побачила, де ми.